Розділи

Спогади сучасників [0]
Статті [9]
Монографії, збірки [2]
ЗМІ про Симона Петлюру [6]
Вшанування пам`яти [2]
Конференції, круглі столи [0]
Бібліографія [2]
Енциклопедії, довідники [1]

Життєпис

Головна » 2009 » Січень » 16 » Бій за Київ: Петлюра проти Муравйова
Бій за Київ: Петлюра проти Муравйова
15:52
 
Сьогодні ви дізнаєтесь про спробу Петлюри і гайдамаків захистити Київ від більшовицького нашестя Муравйова та Антонова у лютому 1918 р. Попри невдачу українці засвідчили високий моральний дух і спроможність завдавати червоним великих втрат. Ми розвіємо побутовий міф про легку перемогу більшовиків при взятті столиці України.
 Надвечір 6 лютого 1918 року перші стежи радянських військ з’явилися у Києві. В.Антонов-Овсієнко, Ю.Коцю­бинський та М.Муравйов знали про повстання київських робітників, а тому рвалися допомогти їм. Під містом їх ніхто не зупиняв, бо Симон Петлюра повів на придушення повстання в Києві всі боєздатні підрозділи. У столиці України вже 6 лютого залишилося не більше 2000 оборонців. Радянські ж війська та червоногвардійці нараховували до 7000 вояків. Співвідношення сил було не на користь Центральної Ради, а тому Київ був фактично приречений до здачі. Але ті з оборонців міста, хто залишався ще живий, вирішили захищатись до кінця. Правда, більшовики ситуацію оцінювали трохи інакше. Зокрема, В.Ан­тонов-Овсієнко зазначав, що залога Центральної Ради у місті Києві сягала 20000 бійців: «...По общему подсчету гарнизон Киева составлял 20000 бойцов. Но из них очень многие колебались, действовали решительно лишь «красные» да «черные» гайдамаки и многие сотни «вольного казачества».
Але чисельність підрозділів Центральної Ради, за його ж даними, сягала 7000 багнетів. І тільки про кількість вояків у трьох полках — Чехосло­вацькому, Червоних гайдамаків та Чорних гайдамаків, — В.Анто­нов-Овсієнко не сказав нічого. Виходило, що саме у ці три полки входило 13 тисяч не розподілених радянським Главковерхом українських вояків. Таким чином, додаючи дані про неіснуючий полк «Захисту України», Антонов-Овсієнко оцінював сили Гайдамацького коша в понад 10 тисяч вояків при понад 100 кулеметах, 23 гарматах та 2 броньовиках. Тобто, за його оцінками, С.Петлюра у Гайдамацькому коші фактично зібрав половину оборонців Києва! І це писалося про близько 200 виснажених боями Червоних гайдамаків та 100 Чорних гайдамаків! Цікаво, що і 8 гармат Гайдамацького дивізіону перетворилися завдяки Антонову-Овсієнку на 23 гармати. Спираючись на подані вище відомості, можна скласти певний рейтинг вояків українських підрозділів за оцінками радянських воєначальників. Безперечно, на першому місці будуть гайдамаки Симона Петлюри. Адже з 300 його обезкровлених вояків зробили 10 тисяч добірних бійців. На другому місці по боєздатності знаходилися січовики. Їх радянський Главковерх назвав Чехословацьким полком. Вони були одягнуті, як чехословацькі частини, і теж складалися з колишніх вояків австро-угорської армії. За оцінками Антонова-Овсіенка січовики нараховували до 5 тисяч бійців, хоч мали в той час насправді не більше 300 багнетів.
З якою метою ми навели вищеподані обчислення? Ми хотіли показати, що навіть на думку радянських воєначальників Гайдамацький кіш Слобідської України Симона Петлюри відігравав в обороні Києва та у всій боротьбі загалом домінуючу роль! Нам хотілось повністю розкрити значення гайдамаків С.Петлюри у боях 1-ї українсько-радянської війни, в той напружений час загалом.
А тепер знов повернімося до вулиць, на яких вмирала жменька героїв-гайдамаків на чолі з С.Петлюрою та пораненим О.Волохом. Червоні гайдамаки осадили Царський (Купецький) сад та надійно закріпилися у приміщеннях Купецьких зборів. Ця позиція була ключовою до всього центру міста, оскільки саме по вулиці Олександрівській радянські війська та червоногвардійці могли увірватися в тил українським підрозділам. Крім того, більшовицькі війська наступали по самій вулиці і з боку Печерська. В той же час у приміщеннях 2-ї Київської військової школи на Подолі забарикадувалися Чорні гайдамаки, готові у будь-яку мить до відсічі. Гайдамацькі гармати було скупчено на Софійському майдані для обстрілу лівого берега Дніпра. Дві з них поручник Одинець спустив до пам’ятника святого Володими­ра, звідки допомагав гарматним вогнем гайдамакам, що засіли у Царському саду. Радянські війська розпочали свій штурм Києва шаленим артилерійським обстрілом. 7 лютого М.Му­равйов віддав своїм військам наказ про атаку: «Первой армии занять Фундуклеевскую, Владимир­скую, Крещатик и Купеческий сад. Второй армии занять «Арсенал», крепость, Печерск и все высоты около крепости и Лавры. Командарму-2 Берзину ввести для уличного боя одну или две батареи, смотря по обстановке. Командарму Егорову ввести в город Брянскую батарею».
Але 7 лютого червоногвардійцям вдалося вибити українські війська тільки з залізничних станцій та набереж­ної Дніпра. Зокрема, на набережній точився завзятий бій між радянськими підрозділами та Гайдамацьким кошем, який вимушений був відійти до Царського саду. Того ж дня важка батарея гайдамаків дострілювала останні набої. В умовах ближнього бою вона була малоефективна. Щоб важкі гармати не потрапили до рук більшовиків, К.Смов­ський вночі відвіз їх та здав під розписку на Лук’янівку одному польському відділові. З ранком 8 лютого радянські війська та червоногвардійці посилили свій тиск на українські підрозділи. Відступ з Києва був неминучим. Гайдамацький кіш, що захищався у Царському саду, прийняв удар одразу цілої «армії» М.Муравйова, що йшла з Печерська. Однак ніхто з гайдамаків не думав складати зброю. Вже під вечір людям бракувало сил навіть ходити. Ось як згадував про бій за Царський сад О.Шпилин­сь­кий: «Лави гайдамаків лежали в Царському саду. Сад засипали стрільни з-за Дніпра. Большевики доходили до самого будинку Купецького Зібрання, й тоді ми всі з От. Петлюрою вискакували та переходили в наступ. Раз наш наступ був такий скорий, що большевики не встигли вскочити на мости, що з’єднували два сади, й там їх багато перебили. Ввесь сад був завалений трупами. Це тупцювання на місці без хвилини спокою ні вдень, ні вночі страшенно стомило всіх, а наступи червоних робилися ще більш упертими. Стомлені лежали гайдамаки, відбиваючись від ворога, і в наступ уже не переходили. Втома була така велика, що навіть гайдамаки захвилювалися: «Чому не дають допомоги? Доки будемо тут битися?» Надходили останні дні та останній наш наступ. Отаман Петлюра зібрав усіх нас та звернувся з промовою: «Треба напружити всі сили ще раз!» То була божевільна атака — жорстока та люта. В цій останній атаці багато забили гайдамаків, не було ні одного гайдамака, якого б не зачепила куля. Гайдамаки вже не ходили, а лазили по Саду від утоми й поранень, але ні один не хотів відійти від своїх. Все це вже давно перейшло міру можливостей людини».
Завзято у своїх казармах на Подолі билися й Чорні гайдамаки. Сюди по кризі Дніпра переправився кінний полк Червоного козацтва, кістяк якого, за іронією долі, становили вояки 2-го запасного Українського полку. Того самого, яким колись командував О.Волох. Юнаки завзято боронилися і могли ще довго захищати свої приміщення, якби поруч з ними не стояли нейтральні підрозділи полку імені Богуна. Ці підрозділи, дізнавшись про можливий обстріл червоними козаками з гармат Чорних гайдамаків, дуже сполошилися, оскільки гарматний вогонь зачепив би і їхні казарми. Тому за категоричною вимогою нейтральних військ юнаки залишили приміщення школи та відступили вгору по Олександрівській вулиці до Царського саду, де об’єдналися з Червоними гайдамаками. Ввечері, коли вже було зовсім темно, С.Петлюра та О.Волох вивели рештки свого Гайдамацького коша по Хрещатику, Бібіковському бульвару, Брест-Литовському та Святошинському шосе за місто. До них долучилися і гарматники, що тягнули на чолі зі Смовським 4 гармати батареї Одинця та 2 гармати батареї Лощенка.
Майже всі війська, що відступили з Києва, зібралися у селі Ігнатівка. І лише С.Петлюра повів своїх гайдамаків до села Шпитьки та фільварків Терещенка на відпочинок. Як писав згодом В.Петрів, у Ігнатівці тривав повний розклад та деморалі­зація, і саме тому С.Петлюра не хотів знаходитись у тому селищі. Більше того, на повторну пропозицію Петріва очолити всі українські війська, Симон Васильович знов дав негативну відповідь. Правда, Симон Петлюра зі своїм кошем відмовився-таки підлягати в організаційному відношенні тільки-но призначеному командуючому всіх решток українських військ, зведених у Запорізький загін, генералу Присовському. Маючи великий авторитет, Симон Васильович Петлюра долучив до свого коша більшу частину вільних козаків Ковенка та також багато окремих вояків. Тому незабаром Гайдамацький кіш, переформований у курінь, мав понад 400 вояків. Заходами генерала В.Кирея було реорганізовано і гайдамацький гарматний дивізіон, який було поповнено та розгорнуто до трьох батарей. Поруч з гайдамаками трималися і рештки Богданівського полку на чолі з сотником О.Шаповалом.
Виснажені безперервними боями гайдамаки та вільні козаки, на яких саме і лежав весь тягар боротьби за Київ, потребували відпочинку. Саме тому вони не брали активної участі у боях на Поділлі, які проводив Запорізький загін. 12 лютого гайдамаки разом з запорожцями вступили до Житомира, звідки переїхали до Коростеня. Коростень фактично був ключовим містом на Правобережжі, і саме через нього радянські війська могли здійснювати свої наступи з Києва. Тому січовики Євгена Коновальця вирушили з урядом далі на Сароси, а запорожці втягнися в бої під Житомиром та Бердичевом. Гайдамаки С. Петлюри залишилися у Коростені. Саме тут Симон Петлюра та його гайдамаки дізналися про укладення Берестейського миру. Ця звістка настільки обнадіяла Гайдамацький курінь, що він на чолі з С.Петлюрою, не зволікаючи, виїхав під Бердичів, де запорожці вели завзяті бої з червоногвардійцями та радянськими військами. Бердичів та важливий стратегічний пункт — станція Тетерев — були відбиті спільними зусиллями гайдамаків та запорожців 26 лютого. Ввечері того ж дня до цього міста ввійшли німецькі війська. За бій під Бердичевом Гайдамацькому куреню С. Петлюри та Запорізькому загонові генерала Присовського наказом по Військовому Міністерству №32 від 27 (14) лютого було винесено подяку.
З Бердичева Гайдамацький курінь виїхав до станції Малин, де відбувся конфлікт між його старшинами та членами уряду — новим віце-прем’єром Голубовичем та новим військовим міністром підполковником Жуковським. Конфлікт цей згодом негативно вплинув на стосунки між С.Петлюрою та керівниками Центральної Ради. Гайдамацькі старшини та старшини-богданівці на чолі з О.Волохом вирішили зажадати від військового міністра Жуковського, щоб саме вони зі своїми підрозділами, а не німецькі війська, першими увійшли до звільненої столиці України — міста Києва. Зрештою, під загрозою застосування сили, Жуковський та Голубович визнали рацію у словах Волоха. Але те, що проти гайдамаків тепер вони були настроєні дуже гостро, у цьому навіть нема сумнівів. Ще більше, мабуть, міністри були ображені на Симона Петлюру. Авторитет його у війську був більшим, ніж у будь-кого з вищих старшин. Тому це, звичайно, дуже не подобалось підполковнику С.Жуков­ському, про якого майже ніхто донедавна не чув.
З’явилися у Симона Петлюри і нові супротивники — німці. Німецьке командування вбачало у Петлюрі небезпеку, бо вважало його людиною державного мислення, спроможного у будь-який момент розгорнути багнети українських військ проти німців. Як зазначалося у доповіді начальнику операційного відділу Східного фронту, Петлюра — «авантюрист, пользующийся большой популярностью». Німцям більше до смаку було бачити на чолі Української держави таких, як студент Київського університету В.Голубович чи недосвідчений підполковник С.Жуковський. Навіть українські старшини розуміли, що Жуковський не на своєму місці: «Зате військовий міністр, палкий та нестримний, на своїй посаді навіть назовні триматися не умів. Своїй високій посаді він, навіть на моє тодішнє маленьке розуміння справи, ніяк не відповідав і був, може, тільки добрим полковником. Та й то, на жаль, з навіяною соціял-революціонерською метелицею в голові. Може, він був добрим партійцем, але, як військовий міністр, до нічого».
Так чи інакше, але у Симона Петлюри після зайняття столиці України фактично не залишалося можливості працювати на ниві військової справи. Бо проти нього були і віце-прем’єр Центральної Ради Голубович, і військовий міністр, і німецьке командування. І цим політичним інтригам не могли завадити авторитет, величезна пошана до С.Петлюри в українському війську. Симон Петлюра знав, що з поверненням до Києва він буде змушений піти з армії. Але піти з війська потрібно було так, щоб це назавжди запам’яталося. С.Петлюра захищав столицю України, він майже останнім відступив з неї, і він мусив першим повернутись до Києва. А це вже було в його силах. 1 березня 1918 року кияни побачили вишукані лави Червоних гайдамаків, які поверталися до своєї столиці.
Поверталися після її страшенного погрому радянськими військами. На чолі гайдамаків йшов Симон Васильович Петлюра. І знов на Софійській площі був парад, і знов лунали слова Симона Петлюри, прощальні слова... За Симоном Петлюрою мусив піти від гайдамаків і Омелян Волох, який неґативно дивився на союз з німцями та не міг спокійно поставитися до повторного відходу від військових справ Петлюри.
12 березня 1918 року вийшов наказ Жуковського про організацію Запорозької дивізії. У ній 3-м полком став Гайдамацький, «дитина Петлюри», як його називали. Командиром цього полку згідно з наказом було призначено підполковника Олександра Удовиченка. Про Петлюру у наказі не було жодного слова, що означало про фактичне звільнення його з лав армії. Наступного дня гайдамаки мусили вже вирушити на фронт. Але кожний старшина хотів зайти перед від’їздом до Симона Васильовича та особисто попрощатись. До нього заходили майже всі старшини гайдамаків, богданівців, дехто з інших формацій. Спільний настрій усіх яскраво передав О.Шпилин­сь­кий: «Знов на Софійській площі парад. Потім — ті самі помешкання в Михайлівським монастирі. Але якось невесело було на душі; кружляли якісь неприємні чутки; настрій був пригнічений. Памятаю якусь велику нараду, теж на манір «чорної ради», — там зібралися всі більш-менш відомі мені старшини, але з вищих нікого не було. Всіх турбував відхід Отамана Петлюри. Він жив біля Софійської площі. Отаман був один. Він оповів, що німці дійсно проти нього, що політична ситуація дуже складна і невідомо, як вона оформиться далі; у всякому разі, нам треба вдержувати спокій. «Вірте, коли буде треба, я знаю вас всіх, я вас всіх закличу. Передайте Наливайківському полку мою сердечну подяку. За цей час я полюбив вас так, як і гайдамаків».
Отож знов Симон Петлюра відійшов від військових справ. Але відійшов він ненадовго — до листопада 1918 року, щоб знов повернутися до своїх вояків та стати на їх чолі. Але це вже чергова сторінка життя С.В.Петлюри.
За висвітлений нами період Симон Васильович встиг зробити дуже багато. Він стояв на чолі 170-тисячної армії і воював на вулицях Києва як рядовий солдат, він зумів створити Гайдамацький кіш, вояки якого до останнього подиху захищали незалежність України.
Його любили та поважали в армії. Однак настав той час, коли С.В.Петлюра був вимушений відійти від війська та знов зайнятися громадськими справами.
Так завершилася військова діяльність Симона Васильо­вича Петлюри за часів Центральної Ради...
 
Ярослав ТИМЧЕНКО
 ПЕРСОНАЛ ПЛЮС, № 10 (262) 13 - 19 березня 2008 року
Категорія: ЗМІ про Симона Петлюру | Переглядів: 1734 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 2
2 Theandulcenna   (26.09.2012 10:11)
'Таким образом и возникли «облачные» вычисления, которые предполагают по существу вынесение всего объема предоставляемых компьютером услуг, а вместе с ними и соответствующих проблем, за пределы компьютера пользователя' : Кретов Николай Николаевич - http://forexnn.com/pages/1004-Облачные_вычисления - «Облачные» вычисления.Ведь если какой-то злоумышленник найдёт дискету или иной носитель с информацией, принадлежащей вашей организации, в мусорном контейнере к нему нельзя будет применить даже статью ст.Такой подход имеет как положительные так и отрицательные стороны.По мнению многих учёных нейросети - это будущее вычислительной техники ... генетические алгоритмы пример программа

1 quify   (14.08.2012 16:25)
ValerieBergerK

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Форма входу

Пошук

Друзі

Статистика