Симон Петлюра - Symon Petlura - Меморіяльний проєкт

Віктор Анатолійович Савченко "Симон Петлюра"

Admin — Wed, 06 May 2009 17:27:19 GMT

Эта книга рассказывает о человеке, которого советская пропаганда начиная с 20-х годов ХХ столетия сделала воплощением всего самого темного: предательства, обмана и человеконенавистничества — о Симоне Петлюре.

Автор книги о Петлюре пытантся доказать, что его герой не был ни суперзлодеем, ни супергероем. Он был политиком, и политиком искусным, хотя и противоречивым, сумевшим в течение десяти лет сохранить политическое влияние. А в политике слишком часто ради сохранения власти приходится снимать белые перчатки.

Тверда палітурка, 415 с., видання 2004 р.

Придбати

Борис Дорошенко-Товмацький "Симон Петлюра. Життя і діяльність"

Admin — Wed, 06 May 2009 17:22:04 GMT

Ця книга — глибоке історичне дослідження про життєвий і державницький шлях Симона Петлюри. На прикладі життя цього Великого Патріота автор показує прагнення українського народу до волі та незалежності, розкриває причини поразок Української революції, значення її уроків для нинішнього часу.

Зміст:

Україна. Історична доля нації в центрі Європи
Симон Петлюра у вихорі революційних подій 1917 року
Випробування на стійкість
В апогеї визвольної боротьби. Рік 1919-й
Другий зимовий похід в Україну
Сім пострілів, що потрясли світ
Покажчик літератури

Тверда палітурка, 608 с., видання 2005 р.

Придбати

ЦІНА КРОВІ

Admin — Tue, 28 Apr 2009 17:02:54 GMT

Перед десятьма роками, на улиці Парижа впав трупом голова Української Держави отаман Симон Петлюра, вбитий московськокомуністичним наймитом, жидом Шварцбартом. Французький суд скритовбійника звільнив од вини і кари. Московський комунізм затріумфовав, бо не стало керманича Української Держави, корабель остав сам серед бурь, що взялися розбити його об мури Кремля.

Коли подивимося на історію українського народа в протязі століть, то всюди видимо ті самі його невдачі й ту саму причину тих невдач, що й тепер. Від природи наділений шляхотною вдачею та поетичними почуваннями, український народ не зумів протистати експансії своїх сусідів з півночі, тими самими средствами, якими они проти него боролися, й підляг їм. Москва, знаючи сентиментальну вдачу українців, кидала між них на протязі того довгого часу всякі гасла, блискучі формою та порожні змістом як: православна віра, теорія слов’янства а нарешті визволення світового пролетаріату, а де треба було, послуговалася і підкупством та скритовбійством.

Коли прийшла світова війна і український народ з цілою своєю силою повстав, щоб знищити вже раз марево азіатства, що висіло над Україною і Європою, то Москва посипала обіцянками самоозначення "вплоть до атдєлєнія". Многі з синів українського народу, що ще не встигли освободитися од туману московства, й дальше повірили обіцянкам комуністів-москалів, чи то під оглядом теорії соціалізму, автономії, чи то під оглядом дурної видумки злуки трьох Русей. Тут і є причина упадку держави українців.

Серед сяких несприятливих обставин виступає на овиді політичного життя Симон Петлюра. В часі, коли на терені Європи шаліла буря війни, коли много пазурів зачало сягати за багатою Україною, коли велика часть українського народу, затроєна примітивними ідеями всесвітянства, сама руйнувала під собою грунт, С. Петлюра сильно держав керму корабля рідної держави аж до самозаперечення. Коли ми днесь студіюємо історію творення Української Держави, то приходимо до висновку, що великі зусилля кращих синів нашого народу, яким був С. Петлюра, не могли увінчатися успіхом. Занадто багато було всяких перешкод, а український народ не був як слід приготований до поборення їх.

Симон Петлюра робив що міг, полишений всякими зарозумільцями свого таки народу, спробовав всякі можливости рятувати його. Що це йому не вдалося, тому він не винен. Історія його оправдала, а будучність оправдає ще ліпше.

Примушений покинути Рідний Край, осміяний своїми й чужими, виеміґрував на чужину, до країни демократії, як він сам думав, до Парижа. Та його існування на світі не давало спокою Москві й она засилає на нього свойого ката, щоб його вбив, так як робила много раз з ведучими синами некомуністичних народів. Французький суд постановив ціну його крові в один франк.

Та кров Симона Петлюри, пролита за Україну на вулиці Парижа, має ціну, що її ідея сягає на всі сторони світу, де жиють Українці.

Вороги самостійності України змагалися та змагаються сю ідею приспати, та она колись з тим більшим тріскотом воскресне. Встане ідея, "світ правди засвітить, і помоляться на волі невільничі діти".

День 25-го травня є напоминком і для нас, підкарпатських українців. Віками пригноблені чужинецькою навалою та насильством, ми не освідомляли собі, що на другому боці Карпат жиє той же народ, що й ми. Та гуркіт гармат світової війни, поява в нас Січових Стрільців та інших частей українського війська, великий зрив наших братів в Галичині та Великій Україні та події, що настали скоро по світовій війні, створили нам очі, й ми одразу зрозуміли вагу великої всенародної епопеї.

Ми, молоде покоління Підкарпаття, що день за днем боліємо над недолею великого нашого народу, що кождий час мріємо про кращу його будучність, з великим пієтизмом схиляємо голови перед тлінними останками великих його героїв. В десяту річницю смерті великого потомка Івана Мазепи, отамана Симона Петлюри, схиляємо голови перед його могилою, його пам’ять в наших душах "не вмре не загине".

Авґустин ВОЛОШИН

ЦІНА КРОВІ. Вперше надруковано в газ. "Свобода". — Ужгород, 1936. — 21 травня. — № 11. — с. 2—3.

Подається за першодруком.

Стаття надрукована до 10-річчя вбивства Симона Петлюри. Вона не підписана. Оскільки вона вміщена у "Волошиновій "Свободі", є всі підстави вважати, що він був причетний до її написання й публікації.

Джерело: ІЗБОРНИК

Дух Петлюри присутній між нами

Admin — Sat, 04 Apr 2009 10:02:30 GMT

В околиці Блюмінгдейл при парафії святого Андрія Первозваного відбулася урочиста Академія для вшанування пам’яті Головного отамана Симона Петлюри.

Двадцяте століття для України стало переломним. З розпадом двох імперій, Австро-Угорської та Російської, перед Україною постала реальна можливість здобути державну незалежність. Та для цього були потрібні державні провідники, які б зуміли обрати правильний шлях до незалежності. На превеликий жаль, на етапі виникнення Української Народної Республіки таких лідерів не знайшлось. А ті, хто взявся за цю справу, були зачаровані російськими революційними ідеями та вірою в те, що Російську імперію можна перетворити на федерацію вільних народів. При баченні українських інтересів через призму соціал-демократичних чи більшовицьких окулярів така держава не мала жодних перспектив. Окрім того, у зміцненні «житниці Європи» (України) як незалежної держави, здається, ніхто в Європі особливо не був зацікавлений.

Непереконлива внутрішня і зовнішня політика української влади (Центральної Ради) під орудою Михайла Грушевського та Володимира Винниченка, а згодом і гетьмана Павла Скоропадського призвели до того, що становище України ускладнилося до граничної межі. І саме тоді виявилося, що український народ все ж має достойного мужа і провідника нації — Симона Петлюру. У критичний момент саме Головний Отаман узяв на себе всю повноту відповідальності за Українську державу та виснажений війною і окупаціями народ. Мужність і тверезий розрахунок, підкріплені розумінням всієї складності ситуації, дозволили переламати несприятливий хід розвитку подій.

Акт Злуки східних та західних земель в єдину Соборну Українську Державу — промовисте свідчення, що керівництво країною було в добрих руках. Однак темпи, втрачені попередніми державними керманичами, стали на заваді вирішення насущних тогочасних завдань. Україна не змогла оговтатися від ударів з різних боків. Були вичерпані як матеріальні, так і людські ресурси, що призвело до здачі завойованих позицій, а згодом і відступу українського уряду за межі держави.

Симон Петлюра, перебуваючи на еміграції, продовжував працювати над налагодженням контактів з представниками європейських держав та підтримував тісні стосунки з українським підпіллям на Батьківщині. Головний Отаман глибоко переосмислив поразку української державності і докладав величезних зусиль, щоб повернути колесо історії в українському напрямку. Однак тоді бажанню Симона Петлюри не судилося збутися. Довелося чекати майже сімдесят довгих років, перш ніж над золотоверхим Києвом замайорів синьо-жовтий прапор Української Державної Незалежності.

Упродовж радянського періоду української історії нашому народові довелося тричі пережити мученицьку голодну смерть, влаштовану «братньою» Москвою, лихоліття Другої світової війни та освоїти незліченну кількість концентраційних таборів на неозорих просторах «Радянської Батьківщини».

Ми заплатили страшну ціну за те, що запізно став Симон Петлюра біля керма Української держави. Не применшуючи значення пізніших провідників української нації, таких як Євген Коновалець, Роман Шухевич, Андрій Мельник чи Степан Бандера, все ж треба визнати, що державницьке бачення Симона Петлюри та вміле провадження в надзвичайно несприятливих умовах українського уряду були свідченням його непересічного державотворчого таланту. І хто зна, як би покотилося колесо історії, коли б біля державного керма від самого початку стояв Симон Петлюра.

В чергову річницю його уродин та у сумний день його відходу у вічність від злочинної кулі більшовицького найманця Шварцбарда, ми повинні пам’ятати (а наші державні керманичі передусім), що Україна повинна бути понад усе. І лише з таким розумінням ми зможемо збудувати державу, за яку боровся і віддав своє життя вірний син України — Симон Петлюра.

Традиційно в останній декаді травня в околиці Блюмінгдейл при парафії святого Андрія Первозваного відбувається урочиста Академія для вшанування пам’яті Головного Отамана Симона Петлюри. Цьогорічна акція зібрала в парафіяльному осередку доволі численну аудиторію, передусім тих, кому не байдужа наша історія та справа державної незалежності. Відкрив Академію член Фундації Українського Геноциду (США) Іван Деркач. Після внесення прапорів Сполучених Штатів Америки й України та виконання державних гімнів Іван Яресько просурмив Прощальний клич, вшановуючи пам’ять усіх, хто склав свої голови за незалежність наших держав.

Із вступним словом до присутніх звернувся Генеральний консул України в Чикаго доктор Борис Базилевський. Дитячий гурт «Калина» під акомпанемент настоятеля храму о. Богдана Калинюка виконав пісні «Ой у лузі червона калина» та «Ой у вишневому садочку».

Про Ольгу Більську, вірну подругу й дружину Симона Петлюри, підготувала доповідь Тамара Чабанівська-Тимцюрак, яку перед присутніми виголосила Ольга Майгутняк. Доповідачка зазначила, що, як не важко було у житті, Ольга завжди підтримувала свого чоловіка, надихаючи його на подвижницьку діяльність задля народної справи. А потім прийшла черга показати свою майстерність і співакам чоловічого квартету «Жайвір», у виконанні якого прозвучали твори Архангельського, Колесси та Недільського.

Головну промову «Симон Петлюра та Український Національний Церковний Рух» виголосив Іван Яреськo. Він глибоко освітив питання боротьби за незалежність Української Православної Церкви від зверхності Москви. Іван Яресько наголосив, що завдяки старанням Головного Отамана вдалося дуже багато задумів втілити в життя. Вплив Симона Петлюри на ці процеси важко переоцінити, і сьогодні ми повинні продовжити започатковане ним у тих далеких 1917—1919 роках і спільно докласти максимальних зусиль, щоб в Україні запанувала одна Національна Православна Церква, вільна від чужих впливів та чужих ідеологій.

На завершення урочистостей вшанування пам’яті Симона Петлюри чоловічий квартет «Жайвір» виконав «Боже, Великий, Єдиний...» Миколи Лисенка та Національний гімн «Ще не вмерла України...».

Володимир ПАВЕЛЧАК,
головний редактор
часопису «Час і події»,
м. Чикаго

Українське слово, №25(3225), 22 червня - 29 червня 2005 р.

Симон Петлюра

Admin — Sat, 04 Apr 2009 09:51:23 GMT

Фільми з циклу «Невідома Україна».

Стрічка включає біографічні відомості про Головного отамана армії УНР, Голову директорії УНР, нашого земляка Симона Петлюру та його родину. Думки стосовно постаті Петлюри висловлюють полтавські та київські історики й науковці. Автор демонструє також місця Полтави, де проживав та навчався Петлюра.

Жанр: документальний/історичний
Країна: Украина
Режисер: Орест Драгаєв-Бойчук

Джерело: Кінотеатр Пролісок

ПІСНЯ ПРО ПЕТЛЮРУ

Admin — Fri, 20 Mar 2009 21:29:26 GMT

То ж не сонце засвітило, не зорі засяли,

То ж Петлюру із в'язниці на волю пускали.

Як він вийшов із Лукіянівки, з позалізних гратів,

Рушив з Києва Вкраіну знову рятувати.

То ж не орел попід небесами високо літає,

То ж Петлюра в Білу Церкву спішить, поспішає.

Як приїхав в Білу Церкву, гукнув: "Годі спати!

Час настав за зброю взяти, народ визволяти!"

"Січовики й все козацтво, ще раз кличе мати,

Або вмерти за Вкраіну, чи слави дістати!"

То ж не море зашуміло, не земля здригнулась,

То ж на голос Отамана козацтво проснулось.

Проснулося, зашуміло, до походу стало,

Та й пішло на "добровольців", що волю забрали.

Геть неволю, бий кайдани, що на нас надіті!

Йде Петлюра, іде батько, а з ним його діти.

Шануйтеся "добровольці", буде лихо з вами!

Йде Петлюра з-під Хвастова з орлами Стрільцями.

Мотовилівку минають, на Боярці стали,

Та як вдарять в "добровольців", земля застогнала.

Утікали "добровольці", пагони губили,

Аж по Київ своїм трупом всю дорогу вкрили.

А Стрілецтво гордо, пишно у Київ вступає,

Дзвонять дзвони, гра музика, скрізь "Слава!" лунає

То ж не вітер, то ж не буйний, шумить, ліс гойдає,

То ж Отамана Петлюру Київ зустрічає!

Джерело: http://pravyteli.us.org.ua/lib/pisnia_pro_petluru.html

СПРАВА ПЕТЛЮРИ І ФРАНЦІЯ

Admin — Fri, 20 Mar 2009 21:22:31 GMT

(Звіт з доповіді, яку виголосив 18 листопада 1998 р. Себастіян де Ґаске, на запрошення Французької асоціації Українських Студій)

Що означає "справа Петлюри"? Йдеться про всі обставини, які оточували вбивство українського самостійницького лідера, 25 травня 1926 р. в Парижі і процес його вбивці в жовтні 1927 р., перед французьким судом.

Ця делікатна справа була трактована в дуже численних працях, але історики завжди надавали перевагу одному і тому самому аспекту: питання антиєврейських погромів. Але тому, що убивство і судовий процес убивці відбулись у Парижі, необхідно розглянути "французький контекст" цієї справи, який ще ніхто ніколи, справді, не досліджував.

Про судове слідство Шварцбарда, газета L'Action Francaise (Французька Акція) писала: "головним є шукати правдоподібно існуючих співвідповідальних, дехто казав - безсумнівних, але тут ризикувалось попасти на совєтську амбасаду і на Раковського".¹ Це не є фантазійні твердження, на які ця газета собі, інколи, дозволяла. Справді, на момент вбивства Петлюри, Франція готувалась до налагодження спорів, у зв'язках між двома країнами, головно що стосувалось російського боргу. В грудні 1925 року Чічерін приїхав до Парижа і запропонував Бріянові організувати франко-совєтську конференцію, завданням якої був спільний розгляд всіх оспорювань тих двох держав. Французький уряд згодився і конференцію відкрито 26 лютого 1926 р. Раковський, амбасадор СССР у Франції від листопада 1925 (він заступив Красіна) став на чолі совєтської делегації, а Анатоль де Монзі, тодішній Міністр Державних Робіт став президентом конференції. Переговори були дуже делікатні, бо існували розбіжності думок між обома делегаціями. Французький уряд відмовлявся пов'язувати офіційно надання кредитів Совєтському Союзу з полагодження боргів, як бажав російський уряд. Однак, у травні і червні 1926 р. кожна з делегацій зробила декілька поступок і не було виключено перспектив погодження.²

Ось в такім контексті виринула афера Петлюри. Сам факт, що українське середовище в Парижі як і частина французької публічної опінії обвинувачувала Совєтів в убивстві, мусив би бентежити французьку владу. Однак французький уряд уважав можливою тезу про совєтську змову, в якій могли би бути вплутані совєтські українці, що перебували в Парижі. Факт, що 28 травня 1926 р., тобто два дні після убивства, міністерство Внутрішніх Справ звернулося до Служби Безпеки із запитом про Союз Українських Громадян у Франції (L'Union des Citoyens ukrainiens en France), українське большевицьке угрупування в Парижі. Ось висновки Служби Безпеки: "Створений, правдоподібно, за намовою українського совєтського уряду у Харкові, який мав би цю організацію утримувати, він насправді має за ціль "большевізувати" українських емігрантів і зібрати тих, що бажають повернутися на свою батьківщину".³

Служба безпеки запідозрила Союз Українських Громадян у Франції у большевицькій пропаганді, але не уважала його замішаним у справі Петлюри. Два місяці пізніше, 29 липня 1926 р., міністерство Закордонних Справ одержало візиту графа Саурма, секретаря амбасади Німеччини у Франції. Він хотів довести до відома французького уряду, що німецька Розвідка довідалась, що Шварцбард убив Петлюру за намовою і навіть за вказівками Галіпа. З поміж найближчих співробітників Галіпа німецька Служба Безпеки відмітила такі прізвища, як Борщак, Лучинський, Севрюк, Дюбрей і Пелісіє. Отже, Галіп, член Союзу Українських Громадян у Франції був вказаний як безпосередньо замішаний в убивстві Петлюри. Але на маргінесі звіту з тієї зустрічі занотовано: "Не відповідати графові Саурі, як він буде вдруге настоювати".⁴ Можливо, що міністерство Закордонних Справ (Quai d'Orsay), занадто зайняте переговорами з Раковським, не бажало чути більше про ці справи?

Звичайно, не можна задовольнятись тільки тими інформаціями щоб твердити, що Союз Українських Громадян у Франції брав участь в убивстві Петлюри. Все ж таки одна деталь доказує, що Шварцбард був у зв'язку з цим Союзом, або хоча цікавився його ідеями. З підручної книги комісара довідуємося, що у хвилині його арешту, Шварцбард мав при собі один примірник Українських Вістей, де на першій сторінці був портрет Петлюри. Шварцбард його використав, щоб розпізнати свою жертву.⁵ А цю газету видавав Союз Українських Громадян у Франції від 1 травня 1926 р.⁶ Поміщену в газеті фотографію супроводжувала стаття, яка доказує, що Українські Вісті були так занепокоєні як і совєтська влада евентуальним зближенням Петлюри з Пілсудскім.⁷ Стаття була під титулом Договір Каїна і пригадувала, що 21 квітня 1920 р. Пілсудскі признав уряд Петлюри і незалежність України. Розуміється, на сторінках Вістей не можна було знайти заклик до вбивства. Але сам факт, що Шварцбард мав при собі примірник недавно виданої газети, яка виходила тільки в 1000 примірниках, наводить на думку, що убивця був у зв'язку зі Союзом. Та щоб запідозрювати Галіпа і його товаришів в активній участі в убивстві Петлюри цих даних недостатньо.

І от у червні 1927 р. міністерство Закордонних Справ одержує знову гнітючу ноту, яке звинувачує Союз Українських Громадян у Франції, представляючи його як "звичайний філіал ЧЕКА в Парижі очолений (...) Авсемом (консулом Совєтського Союзу в Парижі).⁸ Згідно з нотою, "Найбільше загальновідомими і найбільше небезпечними агітаторами" з-поміж членів цієї органіації є Борщак, Галіп і Дзіковський. Щодо Дзіковського, який був секретарем Союзу, нота каже:

"Достовірно, він був разом зі Шварцбардом співучасником у вбивстві Петлюри. Він йшов за Петлюрою і слідкував за ним".⁹ Нота заключає, що члени Союзу Українськім Громадян у Франції є "підозрілі у большевизмі і їх уважається як совєтських агентів і шпioнів в українській колонії Франції".¹⁰ Ця остання замітка не походить з міністерства Закордонних Справ і можна запідозрювати її неавтентичність. Але п'ять днів після її одержання (20 червня 1927 р.). Бюро Контролі чужинців (приналежне до мін. Закордонних Справ) висилає один її екземпляр до Бюра Служби Безпеки з таким коментарем: "Інформації подані тут у залученій ноті були уже одержані з різних джерел Головною контролею Адміністративної Поліції".¹¹ Як бачимо, міністерство Закордонних Справ автентифікувало ці інформації і надало їм інше значення. Отже, в червні 1927 року, французькі урядові чинники запідозрювали Союз Українських Громадян у Франції у большевицькій пропаганді і в причетності до вбивства Петлюри. Тоді логічно судові чинники мусили би були провести допити між головними відповідальними за Союз, Галіпа, Борщака, Дзіковського, в рамках слідства процесу Шварцбарда і евентуальнo, їх обвинуватити. Досьє не було передане до судового слідства. Натомість, 9 вересня 1927 року п'ять членів управи Союзу були виселені за "комуністичну пропаганду". Це Борщак, Галіп, Дзіковський, Орленко, Фурза.¹² Оскільки процес Шварцбарда був передбачений у жовтні, не можна стриматися від думки, що момент виселення не був вибраний випадково.

Ставлення Франції до справи Петлюри, як ми вже казали, можна вузько нав'язувати до франко-совєтських переговорів, які відбувались якраз в цей самий час в Парижі. Ці переговори були перервані в серпні 1926 р., коли творився уряд Пуанкаре і відновились в березні 1927 року. Але літом 1927 р. вони знову перериваються через один інцидент. Як член Центрального Комітету Комуністичної Партії Совєтського Союзу, Раковський, амбасадор СССР у Франції додав свій підпис під закликом керівників партії і зверненням до всіх пролетарів, щоб ці активно діяли в цілі перевороту всіх урядів їхніх країн. На вимогу французького уряду, совєтський уряд різко засудив ставлення свого амбасадора, запевняючи, що СССР засуджує будь яке втручання у внутрішні справи інших держав. Одначе французька преса розгорнула антикомуністичну і антисовєтську кампанію і вимагала відклик Раковського, якого, до речі, справді відкликано в кінці вересня 1927.¹³ Як бачимо, франко-совєтські зв'язки були в цю пору дуже делікатні і є зовсім правдоподібним, що Франція "позбулася" справи Петлюри, щоби їх не ускладнювати: зважаючи на підозріння, що важили на членів Союзу Українських Громадян у Франції, глибше дослідження могло б довести до амбасади СССР і до Раковського. До речі, нота з Бюра Контролі чужинців з датою 17 листопада 1927 р. робить порівняння: "З від'їздом Раковського, большевицьким організаціям столиці бракує грошей i директив"; Українські Вісті, колись тижневик, виходять тепер двічі на місяць, а "виселення з французької території активістів Борщака, Дзіковського і Орленка зродило замішання в Союзі Українських Громадян у Франції".¹⁴ Нарешті, лист амбасадора Франції у Москві, висланий до Бріяна 20 вересня 1928 р., ніби підтверджує, що французька влада використав справу Петлюри для поліпшення своїх зв'язків з Москвою. Що стосується польсько-совєтських взаємин амбасадор пише:

"СССР докоряє Польщі, що вона підтримує політику українського сепаратизму супроти Москви. Цих сепаратистів називають як "Петлюрівські банди", хоч Петлюра був убитий і хоч совєтська влада - пам'ятаймо собі - не знехтувала ніякими засобами, щоб забезпечити виправдання убивці".¹⁵

З цього натяку можна зробити висновок, що французька влада зі свого боку полегшила це звільнення різними прихованими способами, як, наприклад, видалення "незручних" елементів - тих же членів Союзу, які могли б показати справу Петлюри в іншому світлі. Отак Франція доказала Совєтам, що вона зовсім не цікавиться українським національним рухом, що могло тільки задовольнити Москву, зважаючи на побоювання Чубара в 1926 році і тим самим поліпшити франко-совєтські відносини.

[1] 3 липня 1926 р.
[2] Мourin M. Les relations franco-sovetiques Р. 160-162.
[3] Archives de la Police, Dossier DA454, Document 2.
[4] АМАЕ, Еuroре, 1918-1939. URSS, vol. 686, р. 223.
[5] Archives de la Police. "Маin соurante" du comissaire. Quartier 22, 17 осtobre 1924-8 novembrе 1926.
[6] Archives de la Police. Dossier DA454, Document 2.
[7] Українські вісті, 4.2, 17 травня 1926.
[8] АМАЕ, vol. 686. р. 200.

Себaстіян де Ґаске

Джерело: http://spilka.us.org.ua/library/petlura_fr.html

НАВКОЛО ОДНОЇ ВІДОЗВИ

Admin — Fri, 20 Mar 2009 21:19:08 GMT

У віторок 25 травня 1926 року, в центрі старого Парижа на вулиці Расіна, московський наймит, бувший анархіст і чекіст Самуїл Шварцбард сімома пострілами поклав край життю Головного Отамана. Для української еміграції був це великий удар - її позбавлено політичного й духовного провідника. Діяльність бо Петлюри і на еміграції була загрозливою для більшовицького режиму.¹

Другим ударом для українців був судовий процес Шварцбарда і вирок. Для замаскування факту політичного вбивства адвокат підсудного А.Торес вхопився всіх способів і засобів - змобiлізовано та спровоковано цілу жидівську суспільність. Всі жидівські організації координували свої дії по захисту, збирали кошти на пропаганду, для адвокатів та родини обвинуваченого. Тискові жидівської громадськості піддався навіть впливовий Всеамериканський жидівський комітет, який початкове засудив поступок терориста та відмовився підтримувати його. Хитра поведінка Тореса в судовому залі та поза ним - вміле применшування значення аргументів української сторони, називання їх німецькими агентами, представлення Шварцбарда як захисника Франції у війні з Німеччиною, коли в той час Українська Народна Республіка підписала договір з центральними державами, чисельні інтерв'ю та настроювання преси - все це викликало неприхильність французького суспільства. Торес блискуче замінив ролі позивача і звинуваченого. Відкинено аргументи про те, що вбивця був пов'язаний з совєтською ЧК і виконував її політичне замовлення, що змова проти Петлюри була сплянована в Москві.² Кривди єврейського населення України, постійно й наполегливо підношені А.Торесом, приписано Петлюрі та взагалі українському війську - їх безпідставно звинувачено в толеруванні, а навіть в організації антисемітських погромів на Україні. Своє добавляла також французька преса. Таким способом "з підступного злочинця, жорстокого терориста і огидного найманця більшовицького режиму Шварцбард поступово перетворився на месника, мученика за свій народ, за його приниження і страждання".³

Ю.Кульчицький в біографії Головного Отамана так про це пише; "Петлюра очолював український національно-визвольний рух і цим був саме для ворога небезпечний. Більшовики постійно переслідували Петлюру і, уживши дипломатичного тиску, змусили його виїхати з Польщі... Вбивство Петлюри було тільки першим з цілого ряду політичних вбивств українських національних провідників і йшло також по лінії постанови Комінтерну про політичні вбивства, яка була підписана 9 січня 1926 р. Сам характер вбивства дуже нагадує методи, застосовані більшовиками в їхній боротьбі з українським підпіллям в 1921-1926 рр."⁴

З черги Т.Гунчак: "Симон Петлюра був глибоко гуманною людиною. На глум історії, саме Петлюрі довгий час приписувалися єврейські погроми на Україні 1919 року. Я це питання уважно вивчив і можу з певністю сказати, що такі звинувачення аніскільки не відповідають правді. В міру своїх сил Петлюра боровся проти погромницьких настроїв і вчинків, і на це існує чимало доказів. Одначе дисципліна в його армії не була такою, щоб запобігти знущанню різних отаманів над невинним населенням".⁵

Так дійсно й було: вчинювали погроми на Україні (крім, очевидно, білих та червоних) ватажки різних невловимих антидержавних банд, над якими Петлюра не мав реальної влади. Не було, однак, антисемітських акцій сплянованих і реалізованих українським державним центром. Тут треба додати, що в розпалі війни й анархій, Петлюра й уряд не мали реальної влади і в інших ділянках. Недарма насмішники питали: Директорія - де твоя територія? А її інколи було стільки, що під евакуаційним вагоном.

Тут наведемо кілька прикладів на підтвердження цих слів. Ще у 1918 році уряд Української Народної Республіки схвалив закон про персональну автономію та релігійну свободу для євреїв, а у квітні 1919 року Директорія прийняла закон про єврейське самоврядування.⁶ Чи може організовувати єврейські погроми влада, яка схвалює такі закони? Всупереч логіці Ґольдштайн - у 1919 році керівник Слідчої комісії, до якої входили представники Міністерства єврейських справ, єврейських установ і партій - ствердно відповідає на це питання.⁷ Директорія засудила погроми та виділила великі гроші для жертв метушні. Це для Ґольдштайна не має значення - за його словами, погромами керував С.Петлюра. Так ось член, а згодом керівник тієї ж Директорії з одного боку нібито керував погромами, а з другого - засуджував їх. Дивна логіка пана Ґольдштайна.

Чи якась інша влада утворила міністерство для справ національних меншин? Чи було таке міністерство, для прикладу, у міжвоєнній Польщі для справ українців або жидів? А в Україні покликано таке. За часів Центральної Ради представником жидівського суспільства в уряді був Ревуцький. Міністерство єврейських справ відновила й Директорія. У 1919-1923 роках українські уряди мінялися з десяток разів, в усіх існувало Міністерство єврейських справ і весь час незмінно керував ним Пінхaс Красний. Також на еміграції, коли проблем для вирішування міністерством вже не було. У 1921 році Красний зорганізував жидівське представництво в щойно утвореній еміграційній раді республіки, брав участь в підготовці групи Тютюнника до походу на Україну, часто конферував в питаннях загальної політики з С.Петлюрою. І ось цей Красний відізвався у 1927 році з Совєтського Союзу, куди у 1925 р. виїхав і вивіз архів свого міністерства. Включився в крикливий хор захисників Шльоми Шварцбарда - обвинуватив Симона Петлюру й цілий український визвольний рух в погромництві.⁸ Хочеться запитати: то де ж ви, заступник жидівського суспільства в Україні, тоді були, пане Красний, чому не протестували, чому не покинули лав такого гурту антисемітів? Чому тепер з приводу паризького процесу заперечуєте власним словам? Чи забули слова з Відозви Правительства до єврейського громадянства і робітництва на Україні?⁹ Під відозвою, проголошеною у серпні 1919 року в Кам'янець-Подільському з приводу хвилі жидівських погромів, крім голови Ради народних міністрів Української Народної Республіки Б.Мартоса, і ваше міністерське прізвище. У відозві, в якій вказано на справжніх винуватців погромів - російський більшовизм-комунізм (це було ще перед приходом в Україну майстрів погромництва - Добровольчої Армії Денікіна - прим. О.В.) - написано:

"Соціалістичне Правительство, котре стоїть на чолі Республіки, веде разом з Головним Отаманом Петлюрою рішучу боротьбу з погромами.
Для розслідування всіх погромних подій, погромної агітації та передачі винних до надзвичайного військового суду утворена Особлива Слідча Комісія з широкими правами. У комісію входять також представники єврейської демократії.
У армії заведено важливий інститут державних інспекторів з великими повноваженннями, котрий енергійно бореться з погромами і погромним елементом в армії.
Останній З'їзд інспекторів приєднався до пропозиції Єврейського міністерства, щоб воно мало своїх представників при інспектурі.
Головний Отаман видав низку наказів, у котрих він вимагає знищення в пні всякої спроби до погромів і передачі погромщиків до розстрілу, покладаючи всю відповідальність (за виконання наказів - прим. О.В.) на представників військової і цивільної влади. Надзвичайний військовий суд виніс ряд смертних вироків - багато погромщиків вже розстріляно (...).
Правительство готове активно допомогти Всеукраїнському Центральному Комітетові при Єврейському міністерстві для допомоги постраждавшим від погромів в його діяльності по відбудуванню і упорядкуванню єврейської осілості. Як тимчасову допомогу асигновано з державних коштів більш двадцяти мільйонів гривень.
Уряд твердо стоїть на ґрунті закону про національно-персональну автономію і готовий допомогти її повному здійсненю в житті. Цими днями оголошено новий закон про єврейське самоврядування з широкою компетенцією і правом оподаткування.
Єврейське населення активно підтримує Українську Народну Республіку. У цілому ряді декларацій всі єврейські політичні партії висловились за цілковиту самостійність України.
Єврейська демократія на чолі з Бундом, Об'єднаннями, Поалей-Ціон і Фолкс-Партей підтримує Народне Правительство, представники яких входять в раду Єврейського міністерства і має своїх визначних діячів на відповідальних посадах у міністерствах. (...)
Пам'ятайте погрозу, пам'ятайте, що ви повинні і мусите рятувати Україну від загрожуючої більшовицької анархії і ваші громадянські, політичні і національні права від страшної реакції, котру несе за собою Денікінщина.
Пам'ятайте, що єдина для вас путь - це путь мирного співжиття з українським народом, котрий мусить бути і буде самостійним і ні від кого незалежним".

І знов тиснуться питання. Чому покликується окреме міністерство єврейських справ? Чи для камуфляжу антисемітської діяльності? На паризькому суді А.Торес звинуватив С.Петлюру у тому, що він особисто не підписав жодного документу проти погромів, що був їх організатором. А ви, пане Красний, пишете у відозві що вів рішучу боротьбу з погромами і видав низку наказів... То чому не повідомили ви про те паризьких суддів? Або ваші колеги-євреї, які входили до уряду УНР? А взагалі - коли ви говорили правду, пане Красний, у 1919-му, чи у 1927-му? Якщо у 1919-му, то В.Садовський слушно називає вас провокатором?¹⁰ Якщо правду сказали у відкритому листі до головного прокурора Франції у 1927-му, то посипайте голову попелом - ви також винуваті! Незвичайна поважність справи (за словами П.Красного в Україні залишилось двіста тисяч дітей, батьків яких помордовано, а сестер зґвалтовано) повинна була викликати з вашого боку на знак протесту складення демісії і уступлення зі складу уряду. Однак ви цього ані разу не вчинили, стверджує військовий міністр УНР ген. В.Сальський.¹¹ Він також ставить питання: "чому, пане Пінхосе Красний, про "гайдамаччину", про погроми на Україні та про згаданих двіста тисяч дітей ви заговорили аж тепер, через вісім років? (...) Невже ви, пане Красний, (...) були звичайним провокатором, що віддав сотки тисяч своїх братів на морд "гайдамаків" за міністеріальні карбованці?"

Відповідь ясна - слова П.Красного це кон'юнктурна брехня. Брехня й наклепи, з яких користав його співвітчизник - А.Торес. Такі то були докази, такі свідки покликані на захист Шварцбарда. До речі, Торес не покликав Красного на свідка, мовляв, трохи за пізно себе реабілітує. Бачите, пане Красний, де ваша помилка. Були б ви свідком як би ви покинули міністерський стілець та перейшли до більшовиків трохи скоріше, а ви знайшлись там тільки у 1925-му.¹³

Вернімось ще до 1919 року. Знов розгортаємо сторінки тодішньої преси. Український козак надрукував у червні 1919 року статтю Чому ми повинні боротися з більшовиками-комуністами? Ось ворог української армії - більшовики, незалежно від того росіяни вони, євреї чи українці. Не знайшовся у цій військовій газеті (ані в інших) заклик до виступів проти мирного єврейського населення. Навпаки - газета пояснювала рядовому козацтву, що "воюючи з більшовиками, треба відрізняти євреїв більшовиків від небільшовиків. З більшовиками ми воюємо, з небільшовиками - не воюємо)".¹⁴ А відрізнити одних від других не було легко. Правдою бо є, що незаможні жидівські маси симпатизували більшовикам, жидівська молодь йшла до червоної армії і не раз виступала проти українського війська".¹⁵ Тому то редакція Українського козака пояснювала: "Євреї з хат, з яких інколи стріляли по нас, коли ми одходили, не винні, що більшовики силою користувалися їхніми приміщеннями", і закликала: "Козаки! Не забувайте, що євреї є населення нашої землі. Коли вони будуть на нашім боці, то це для нас величезна допомога для вигнання московців і збудування незалежної Української держави (...) Більшовики-провокатори навмисно намовляють наших нерозважливих козаків на погром. Серед численних лозунгів читаємо й таке: Товариші козаки! Пильнуйте серед себе провокаторів, які підбивають Вас на погроми. Заарештовуйте їх і представляте до командантів".¹⁶ Також накази С.Петлюри друкувала тодішня преса. Для прикладу - у червні Козак помістив телеграму Головного Отамана Команданту Тилу (Смерть погромщикам, з відписом до прем'єра, Міністерства внутрішніх справ і Міністерства єврейських справ) з наказом рішучого поборювання елементів підбурюючих до жидівських погромів. В наказі Петлюра вказував, що у Волочиську після вступу туди військ УНР самі козаки арештували незнаного підбурювача до погрому. За свідченням часопису єврейське мирне населення розуміло, що українські вояки не є їх ворогом. Відомий нам П.Красний і на його сторінках звертається до своїх співвітчизників "боротися за перемогу вільної Української Народної Республіки, в якій найдуть собі мирне співжиття два свобідних народи - українці і євреї".¹⁷

В газеті Україна знаходио інформації про життя на території контрольованій військом УНР у відносно мирний час. Серед інших і про розроблення у жовтні в Кам'янці Подільському Міністерством єврейських справ кошторису видатків на освіту. Єврейські школи якраз підпорядковано цьому міністерству. На різні їх рівні, дошкільну й позашкільну освіту призначено 72 млн.гривень. Розроблено також пляни вчительських курсів, на які призначено 28 млн. гривень.¹⁸ Крім того в газеті поміщено повідомлення про єврейське культурне життя, діяльність кам'янецької Єврейської громадської управи, партій тощо. Сказати можна: коли ситуація була хоч трохи устабілізована - на контрольованій УНР території йшло в міру нормальне життя, в тому й єврейське. Підтвердив це швейцарський публіцист Г. Неймарк, що восени 1919 року прибув до Кам'янця-Подільського. Констатував він, натомість, що погроми жидівського населення улаштовує денікінське військо на контрольованій ним території.¹⁹

Але у 1927 році в Парижі не знайшовся відважний і чесний єврей, котрий би не посвідчив. Інші були там свідки, інші представили докази. У ході процесу євреї створили свого героя, який помстився за їх страждання та допоміг в консолідації єврейського суспільства. Як дивно, що вибрали до цього звичайного злочинця і як прикро, що вчинили це над домовиною С.Петлюри, а при тому спотворили уособлювану ним шляхетну ідею українського визвольного руху. Як прикро було українцям слухати вигуків Viva la France! На вістку про визнання вбивці невинним і пережити ще один тріюмф більшовицьких гнобителів Батьківщини.

У 1957 році, в тридцяті роковини судового процесу інсценізовано його у паризькому телебаченні. У ролі власної особи виступив Торес. Проти його фарсу виступили нечисленні, м.ін. Є.Гєдройць.²⁰ Судова французька влада, однак, мовчала й мовчить. Мовчить і французьке суспільство. А чи вже не час відновити процес? Чи не час виправити трагічну помилку - офіційно реабілітувати Петлюру та український визвольний рух? І себе.

------------------------------------------------------------------------

[1] Д.В.Табачник, Вбивство Симона Петлюри [в:] Український історичний журнал, 1992. 4.7-8, с.112-113.
[2] Д.В.Табачник, там же, с. 120.
[3] Д.В.Табачник, там же, с.121.
[4] Ю.Кульчицький. Симон Петлюра. Мюнхен-Париж, 1980 - цит. за Д.В.Табачник, Вбивство Симона Петлюри. Український історичний журнал, 1992, ч.7-8.
[5] Т.Гунчак. Україна - перша половина XX століття. Київ, 1993. С.176. Автор відсилає читача до своєї статті Чи був Симон Петлюра ворогом євреїв? [в:] Дзвін, 1991, ч.2, с.102-117.
[6] Український альманах, Варшава 1999, с.163.
[7] А.B.Kowalczyk. Раn Реtlurа? Warszawа 1998, s.16-17. У такому історичному нарисі автор, на жаль, більше уваги приділяє вбивці, ніж його жертві. Широко розповідає про наростання антисемітизму, зокрема в царській Росії, ледве торкається української революції 1917-1921 рр. Взагалі не розглядає московського сліду вбивства.
[8] В.Садовський. Бруд і провокація [в:] Українська нива, 1927, ч.57(62), с.1. Відкритий лист П.Красного до головного прокурора Франції помістив 12 жовтня 1927 р. варшавський єврейський Nasz Przegląd. Подібні докази й аргументи друкувала жидівська преса і в інших країнах (Українська нива, 1927, ч.70(75), с.4).
[9] Нова Україна, 1919, ч.2 від 6 серпня, с.1
[10] В.Садовський. Бруд і провокація.
[11] Українська нива, 1927, ч.57(62), с.4.
[12] Там же, с.4.
[13] Українська нива, 1927, ч.58(63), с.1.
[14] Український козак, 1919, ч.за 8 червня.
[15] Українська нива, 1927, ч.58(63), с.1.
[16] Український козак, 1919, ч.за 8 червня.
[17] Козак, 1919, ч.4 за 20 червня.
[18] Україна, 1919, ч.67(79) за 1 лист., с.3.
[19] Там же, с.3.
[20] А.B.Kowalczyk. Раn Petlura? Warszawа, 1998, s.93.

Омелян Вішка

Джерело: http://spilka.us.org.ua/library/widozwa.html

СИМОН ПЕТЛЮРА I ВIЙСЬКО. До оцiнок в українськiй iсторiографiї

Admin — Fri, 20 Mar 2009 21:16:06 GMT

Проблема вiйськової компетентностi Голови Директорiї i Головного отамана вiйськ УНР Симона Петлюри пов'язана в українськiй iсторiографiї з низкою усталениx мiфiв. Про це скажемо далi, а наразi спробуємо викласти власний погляд на одне з найдражливiшиx питань - С.Петлюра i вiйсько.

Уже пiд час Першої свiтової вiйни, на початку 1916 р., С.Петлюра добровiльно став на службу до Всеросiйського союзу земств, що поряд з iншими товариствами мав допомагати постачанню армiї. Службовцi союзу носили вiйськовi однострої i їx жартома називали "земгусарами". Генерал М.Юнакiв згадував: "Перебуваючи начальником штабу 4-ої армiї, я мав змогу познайомитися з С.В.Петлюрою. Вiн, в якостi заступника головноуповноваженого санiтарної частини (тут неточнiсть, треба - уповноваженого союзу земств. - С.Л.) Заxiдного фронту, приїxав весною 1916 року з Мiнська до Молодечна (ставка штабу армiї) для обговорення способiв органiзацiї санiтарної допомоги в запiллi армiї. Балакав я з С.В-чем години зо двi, виключно в справi його приїзду; при чому вiн зробив на мене глибоке вражiння своїм розумом, знанням справи, а головне - своїм заxопленням та кипучою енергiєю".¹

Завдяки енергiйним заxодам Петлюри на Заxiдному фронтi постали українськi вiйськовi ради - вiд полковиx до фронтової. Маючи авторитет i повагу в солдатськиx масаx, Петлюра ввiйшов до керiвництва українським вiйськовим руxом. У квiтнi 1917 р. вiн виступив iнiцiатором i органiзатором проведення в Мiнську українського з'їзду Заxiдного фронту. З'їзд створив Українську фронтову раду i обрав С.Петлюру її головою.

У ранзi вiйськового урядовця й голови Українського вiйськового комiтету Заxiдного фронту, а також уповноваженого Головного всеросiйського земського з'їзду й голови Контрольної колегiї земського союзу на Заxiдному фронтi, що пiдтверджується повiдомлення у "Вiстяx з Української Центральної Ради",² С.Петлюра взяв участь у роботi Першого Всеукраїнського вiйськового з'їзду. Його було висунуто до президiї з'їзду, а згодом обрано головою Українського генерального вiйськового комiтету (УГВК).

У лiтературi вже щодо самого цього висунення С.Петлюри простежується полярнiсть оцiнок. Так, В.Винниченко твердить, що його висунули "не через те, що Петлюра розумiвся на вiйськовиx справаx, не через те, що вiн виявляв коли-небудь наxил до вiйн... а просто через те, що вiн носив вiйськовий одяг i був делегатом з фронту".³ Тим часом, як гадає М.Ковалевський, вибiр припав на С.Петлюру тому, що "на чолi вiйськової органiзацiї, особливо в переxодову добу, треба було поставити такого українського дiяча, який разом зi зрозумiнням значення вiйськової справи, єднав би в собi глибокий український патрiотизм i вiрнiсть нацiональнiй справi... В особi Симона Петлюри була знайдена людина, яка, недивлячись на своє цiлком цивiльне минуле, зрозумiла всю вагу вiйськової органiзацiї України, як i складний xарактер пiдготовниx органiзацiйниx крокiв".⁴

Очевидно, Україна за тогочасниx обставин потребувала на цю ролю, власне, не так вiйськовика, як полiтика нацiонально-державницькиx поглядiв. Ним був Симон Петлюра.

Самоук у вiйськовiй справi, С.Петлюра все ж таки набагато глибше вiд iншиx українськиx провiдникiв, зрозумiв, що вiдродити й заxистити державу можуть не революцiйнi резолюцiї i гасла, а лише боєздатна нацiональна армiя. Вiн яснiше зрозумiв i висловлював державницькi принципи будiвництва вiйська й вимоги до нього в революцiйному процесi, що й зумовило його конфлiкт з iншими чiльними дiячами УНР.

Керуючись рiшеннями вiйськового з'їзду, С.Петлюра iз запалом береться за українiзацiю вiйська. Ця загалом складна й вiдповiдальна справа становила основний змiст його дiяльностi впродовж 1917 р. Українiзацiя армiї всiм своїм xодом закладала основи до формування нацiонального вiйська. С.Петлюра повнiстю вiддався справi українiзацiї. Йому вдалося налагодити роботу всix вiддiлiв УГВК, встановити тiсний зв'язок з бiльшiстю українськиx вiйськовиx органiзацiй, налагодити спiвпрацю зi штабами командувачiв ПiвденноЗаxiдного й Румунського фронтiв. Сучасний iсторик професор С.Кульчицький вважає, що "український руx у вiйськаx завдяки терплячiй роботi Симона Петлюри став нездоланною силою в тилу й на фронтi".⁵

С.Петлюра намагався об'єднати навколо УГВК вiйськовиx фаxiвцiв з-помiж колишнix старшин росiйської армiї й подiлити мiж ними функцiї так, щоб УГВК виконував ролю вищої iнстанцiї української армiї, а також мав усi найважливiшi клiтини генерального штабу. До Комiтету ввiйшли представники рiзниx полiтичниx течiй, що означало формування збройної сили України на загальнонацiональнiй платформi. УГВК поступово почав перетворюватися на фактичного керiвника українiзованиx частин армiї, тобто Комiтет реально перебирав на себе функцiї штабу нацiональниx збройниx сил.

Документи свiдчать, що С.Петлюра в цей час, усвiдомлюючи вади українiзованиx частин i переваги нацiональниx, домагається переxоду до нацiонально-територiального принципу комплектування й формування українськиx вiйськовиx частин.

Пiсля жовтневого бiльшовицького перевороту в Петроградi Центральна Рада для змiцнення виконавчої влади 31 жовтня уxвалила поповнити склад Генерального Секретарiату шiстьма генеральними комiсарами, у тому числi й генеральним комiсаром з вiйськовиx справ, яким призначено С.Петлюру.⁶

Уже 2 листопада С.Петлюра розiслав у ставку росiйської армiї й усi штаби фронтiв, округiв та iншi вiйськовi органiзацiї телеграму, в якiй, зокрема, повiдомляв: "Волею Центральної Ради мене поставлено на чолi вiйськової влади України. Я прийняв цю владу i призначив на посади iншиx людей. Всi вищi краєвi установи працюють. Головне їx завдання зберегти непорушний лад в Києвi, його окрузi i на Українi, упорядкувати руx залiзниць, постачання вiйськовi як людей, так i всix життєвиx та бойовиx припасiв. Я не буду втручатися в розпорядження командуючиx фронтами, але в тилу всi розпорядження даю я через командуючиx округами або через своїx уповноважениx... Беручи на себе вищу вiйськову владу в Українi, за винятком фронту, всi розпорядження в тилу виxодять виключно вiд Генерального вiйськового комiсарiату України i тому жодниx iншиx наказiв не треба виконувати".⁷

С.Петлюра розумiв, що без вiйськової сили Україна не забезпечить свого незалежного iснування нi внутрiшньо, нi зовнiшньо. Тому, незважаючи на опiр, вiн докладав усix зусиль, щоб створити українську вiйськову силу проти небезпеки, що насувалася. Саме завдяки його заxодам восени 1917 р. українська армiя постала як реальна вiйськова сила.

Водночас вiн усвiдомлював значення армiї не лише як фактору воєнниx дiй, а й важливого чинника в полiтичному процесi, зокрема в складниx взаєминаx з росiйським суспiльством, у цiлому вороже настроєним до українського руxу. В.Кедровський згадував: "С.Петлюра ясно бачив, що Українi неминуче доведеться стати до збройної боротьби з Москвою. Вiдповiдно до цього й вироблялися всi плани нашої працi для створення української армiї".⁸

Заxодами Генерального секретарiату й Петлюри у розпорядження Центральної Ради переxодять надiйнi вiйськовi частини, змiцнюється керiвництво українiзованими вiйськовими частинами, видається низка наказiв про повну українiзацiю корпусiв i дивiзiй, управлiнь та установ.

Дiйшовши усвiдомлення доконечної потреби органiзацiї регулярного нацiонального вiйська, С.Петлюра перейшов до практичного здiйснення цього завдання. Було сформовано вищi вiйськовi органи влади: Генеральний вiйськовий секретарiат, Генеральний штаб, Всеукраїнську вiйськову раду й вiйськовi ради рiзниx рiвнiв на мiсцяx. Створення Українського фронту й призначення для нього вiдповiдниx начальникiв завершили процес формального пiдпорядкування частин колишньої росiйської армiї на територiї України урядовi УНР. Два вiйськовi округи - Київський i Одеський - також пiдпорядковувалися українськiй владi. Почали працювати українськi вiйськовi школи для пiдготовки нацiональниx вiйськовиx кадрiв. Було зроблено спробу запровадити вiйськовi статути.

С.Петлюра вважав за потрiбне негайно готувати українськi вiйська до збройної вiдсiчi бiльшовикам i не раз наголошував на цьому у своїx виступаx на засiданняx Центральної Ради та Генерального Секретарiату. Але цi намагання суперечили полiтичним настановам українськиx соцiалiстичниx лiдерiв, якi й далi вбачали в ниx загрозу для революцiї. Навiть тодi, коли росiйськобiльшовицькi вiйська повним xодом i на всix напрямкаx уже вели вiйну проти вiйськ Центральної Ради, заxоди щодо створення армiї не мали пiдтримки в українськиx соцiалiстичниx керманичiв i насамперед В.Винниченка. Це спричинило гострий конфлiкт мiж ним i С.Петлюрою. Розбiжностi з лiдерами Центральної Ради дедалi поглиблювались. Генеральний секретар з вiйськовиx справ щораз частiше наражався на нерозумiння.

Пiзнiше В.Винниченко самокритично визнавав, що С.Петлюрi "було поставлено в вину й його любов до парадiв, до зовнiшнix ефектiв, його нездатнiсть до органiзацiйної працi, його неуцтво в вiйськовиx справаx, його метушливiсть i саморекламу... Але, розумiється, той закид, що вiн найбiльше завинив у нашиx неудачаx, не є справедливий".⁹

Зазнавши цiлковитого полiтичного розчарування, 18 грудня С.Петлюра покидає урядовий пост, та лишається твердо переконаним у необxiдностi нацiональниx регулярниx збройниx сил. Всебiчний аналiз факту вiдставки генерального секретаря з вiйськовиx справ дає пiдстави припустити, що до цього його спонукала цiла низка причин: це i постанова уряду включитися в мирнi переговори з Центральними державами, це й образливi, несправедливi звинувачення на засiданнi Генерального Секретарiату 15 грудня в невмiннi впоратися з анарxо-бiльшовизмом на Українi й протистояти заxопленню бiльшовиками Xаркiвщини, це й претензiї, висловленi на засiданнi соцiал-демократичної фракцiї 17 грудня, це i - на нашу думку, найголовнiше - незгода керiвництва Генерального Секретарiату, передусiм В.Винниченка з принципами органiзацiї збройниx сил, запропонованими й викладеними в затвердженому С.Петлюрою 17 грудня 1917 р. "Статутi Української народної армiї", i з органiзацiєю збройної вiдсiчi бiльшовикам.

В iсторiографiї узвичаїлося за всi прораxунки цього перiоду звинувачувати С.Петлюру, покладати на нього провину, як за непiдготованiсть до вiйни, так i за невдачi в бойовиx дiяx, до якиx вiн уже не був причетний. Не належачи вже до вищого державного й вiйськового керiвництва, вiн не мiг приймати жодниx рiшень, а тому безпосередньо не вiдповiдальний за поразку в українсько-росiйськiй вiйнi грудня 1917 - сiчня 1918 р.

Пiшовши з урядової посади, Симон Петлюра не покинув вiйська. З власної iнiцiативи вiн створив одну з найбоєздатнiшиx тодi частин - Гайдамацький кiш Слобiдської України й очолив його в бояx проти радянськиx вiйськ, боронячи Київ.

Джерела свiдчать про високий авторитет С.Петлюри у вiйську. I xоч вiн не вxодив тодi до вищого командування, проте наступ українськиx вiйськ у лютому 1918 р. вiдбувався пiд "прапором Петлюри".

Протигетьманське повстання в листопадi - груднi 1918 р. ввело знову С.Петлюру до вищого керiвництва держави. Вiн увiйшов до складу Директорiї УНР i став на чолi українського вiйська як Головний отаман.

Пiд керiвництвом С.Петлюри напiврегулярнi, партизансько-повстанськi вiйськовi формування вели майже безперервнi бої на кiлька фронтiв проти значно переважаючиx сил ворога. У xодi невпинної боротьби цi формування набували рис загальнонацiональної регулярної армiї.

Вiйськову дiяльнiсть С.Петлюри цього перiоду пiддано його опонентами щонайгострiшiй критицi. Особливо в цьому вiдзначився В.Винниченко. Ось одна з багатьоx Винниченковиx xарактеристик С.Петлюри: "нiякого нi знання, нi умiння, нi талантiв у вiйськовиx справаx не виявив, але пройнявся великою честолюбнiстю".¹⁰ С.Петлюрi закидали невмiння органiзувати оборону держави, створити вiйсько, налагодити його утримання й забезпечення усiм потрiбним тощо.¹¹

Важко погодитися з такими звинуваченнями, тим бiльше, що їx спростовують численнi iсторiографiчнi та уприступненi тепер арxiвнi джерела.

Дiяльнiсть С.Петлюри щодо керiвництва армiєю показано в контекстi загального висвiтлення доби Директорiї та боротьби армiї УНР в працяx О.Удовиченка "Україна у вiйнi за державнiсть",¹² М.Капустянського "Поxiд українськиx армiй на Київ - Одесу у 1919 роцi",¹³ Л.Шанковського "Українська армiя в боротьбi за державнiсть".¹⁴ Багатий фактичний матерiал подано в працяx О.Доценка, В.Петрова, В.Сальського та iншиx,¹⁵ якi xоч i фрагментарно, але з великою вiрогiднiстю xарактеризують постать i дiяльнiсть С.Петлюри.

Цiнним джерелом для вивчення бойового шляxу армiї УНР i безпосередньо С.Петлюри як Головного отамана є збiрники "За державнiсть", у якиx опублiковано працi М.Безручка, П.Єрошевича, М.Крата, В.Савченка, В.Чабанiвського та iншиx.¹⁶

Вiйськову дiяльнiсть С.Петлюри вiдображають його власнi працi, а також листи, накази, вiдозви та iншi документи, що вийшли з-пiд пера самого Головного отамана. Важливiсть циx джерел полягає передусiм у їxнiй автентичностi.

С.Петлюра був не тiльки вiйськовим керiвником, а й провiдником, лiдером, що поривав за собою маси. Це пiдтверджують сучасники, державнi, полiтичнi й вiйськовi дiячi. Так, генерал-xорунжий В.Сальський стверджує, що С.Петлюра "не був вiйськовиком по фаxу, не студiював по школаx воєнної штуки, але ж то був єдиний з-промiж нашиx дiячiв полiтичниx, xто з самого початку росiйської революцiї зрозумiв значення i потребу збройної сили для України в новиx умоваx її iсторичного життя... С.Петлюра був одним з джерел моральної сили, завдячуючи котрiй наша Армiя була в станi вдержатись в остiльки тяжкиx, прикладу якиx не знаxодимо в iсторiї, умовинаx. Все це тому, що С.Петлюра посiдав велику таємницю влади над людьми, таємницю володiння масами. Про нього можна сказати, що душу i серце Армiї тримав у своїй руцi, як рiвно ж сам вiн був i душею i серцем своєї армiї. Вiн дiйсно був вождем з ласки Божої i xоч не був вiн вiйськовим фаxiвцем, але завжди користав з спiвпрацi досвiдчениx вiйськовиx фаxiвцiв... Бувало не раз, що опрацьована пiд його впливом якась операцiйна думка, здавалася не до виконання, але тверда i незламна вiра вождя в остаточний її успix, якась стиxiйна впертiсть, стремлiння боротись i боротись, - пiдсичували слабнущу енергiю командирiв i допроводжували до пожаданиx наслiдкiв".¹⁷

О.Доценко свiдчить: "... Дуже рiдко оперативний наказ вироблявся без участi Головного отамана. Не раз я чув, як i отаман Сальський, i отаман В. Тютюнник, i увесь оперативний штаб прислуxався до директив Головного отамана i давали їм мiсце в наказаx по частинаx, а отаман Сiнклер i полковник Капустянський говорили, що добре, що послуxали Отамана, i запитували - звiдки вiн мав вiйськовi знання".¹⁸

М.Капустянський визнавав, що "нiкого ... могутнiшого не виявлося йому (Петлюрi - С.Л.) на замiну, бо такого й не було... Петлюра - людина нестримної енергiї, ентузiаст, вiрить, xоч деколи тiльки iнтуїтивно, й вливає свою вiру в iншиx. Це головна його позитивна риса яко вождя".¹⁹ У зв'язку з цим цiлком слушне запитання ставить О.Брик: "Якщо xто вважає, що в нас тодi були якiсь iншi особи, що мали вождевi здiбностi, то чому ж вони не повели наш народ за собою?"²⁰

Є багато свiдчень про виняткову xоробрiсть С.Петлюри. О.Удовиченко згадував, що "С.Петлюра не лякався смертi... рвався до передової лiнiї фронту: вiд цього кроку його завжди треба було стримувати. У першу чергу Головний отаман вiдвiдував козакiв, що були у бойовiй лiнiї".²¹ Це ж саме вiдзначав О.Доценко: "Головний отаман весь час перебував на фронтi разом з армiєю, то в своєму поїздi, то на автомобiлi, то на броневиковi, попадаючи в зони найбiльшого гарматного i кулеметного ворожого вогню... Вiйсько бачило серед себе Головного отамана на найнебезпечнiшиx вiдтинкаx фронту... Вiн говорив: Уб'ють?... тисячi гинуть, а чим же я вiд ниx кращий? Що їм, те й менi".²²

В.Проxода вiдзначає великий оптимiзм Петлюри. Вiн зауважує: "Недивлячись на дуже несприятливу ситуацiю на фронтi, Петлюра на всix робив вражiння якоїсь веселої бадьоростi. Xарактерною рисою його вдачi був творчий оптимiзм. Вiн бачив лише майбутню Україну, боротись за яку закликав до останньої краплi кровi. В цьому була, є i буде сила впливу С.Петлюри не тiльки на сучаснi, але й на майбутнi поколiння".²³

Наведенi оцiнки сприяють зрозумiнню феномену Петлюри як вiйськовика не з фаxу, а з покликання, i його ролi для армiї у важкiй її боротьбi 1919 р.

Висловлюванi С.Петлюрi закиди, що йому бракувало вiйськової освiти, значною мiрою втрачають свою переконливiсть, якщо проаналiзувати його працi на вiйськову тематику. Вони вiдзначаються глибоким аналiтичним змiстом, масштабним, стратегiчним мисленням, порушують цiлу низку концептуальниx питань нацiонального вiйськового будiвництва. По сутi, в ниx на основi набутого iсторичного досвiду викладено вiйськову доктрину. Досить назвати статтю "Черговi проблеми вiйськового будiвництва в українськiй вiйськовiй лiтературi". Тут розглянуто складнi теоретичнi проблеми, якi, здавалося, б пiд силу осягнути лише високоосвiченим вiйськовим теоретикам-професiоналам, а саме: про ролю армiї в державi, про взаємини держави i вiйська, про взаємозв'язок вiйськовиx i полiтичниx чинникiв, про значення для оборони шляxiв, про органiзацiю певниx галузей промисловостi для пристосування їx до вiйськовиx потреб, про пiдготовку нацiї до оборони своєї батькiвщини та про вагу в цiй справi вiльного українського слова, вiйськової лiтератури. С.Петлюра оцiнює географiчне положення України й особливостi стратегiчної оборони її кордонiв, ставить перед українською полiтикою завдання шукати опертя в системi полiтичниx зв'язкiв з державами Чорноморського басейну.²⁴

Багато нарiкань стосувалося нiбито некомпетентної кадрової полiтики С.Петлюри у вiйську, необґрунтованого усунення вищиx воєначальникiв, кадрової плутанини у вiйськовому керiвництвi. Проте, коли навiть виxодити лише з названиx вище праць, це було не так. Навпаки, Головний отаман зумiв згуртувати пiд своїм проводом досвiдчениx вiйськовиx дiячiв. Разом з тим С.Петлюра добре розумiв потребу не так у вiйськовому, як у полiтичному чуттi i волi в тогочасниx складниx обставинаx. У цьому контекстi доречно говорити саме про його державницький пiдxiд у формуваннi вимог до вiйськовиx кадрiв. Ось уривок з його листа до генерал-xорунжого О.Удовиченка: "Болбочан, Божко, Мордалевичi, навiть Омелянович-Павленко i просто Павленко (авiатор, що лiтає ввесь десь в минулому), навiть Сальський... не можуть зрозумiти великої iдеї будiвництва нашої держави, не можуть збагнути, як тяжко вести вперед її, якої обережностi, розважностi треба додержуватись, щоб провести її серед лабiринту неоформленої волi народу, складниx обставин мiжнародного xарактеру i неповаги до тиx, xто оддає їй i свiй мозок, i душу свою. Цi люди часто за деревами не бачать лiсу, задовольняються сьогоднiшнiм днем, не xочуть побачити перспективи завтрашнього дня".²⁵

Найбiльше лунало звинувачень у кадровиx прораxункаx. Скажiмо, В.Тимошевський картає С.Петлюру за те, що той начебто "мав слабiсть призначати на вiдповiдальнi посади своїx улюбленцiв, зелениx молодикiв з прапорщикiв, що з оxотою всяке його слово i вчинок прославляли пiд небеса, а усував поважниx роками i досвiдом, шануючиx себе вiйськовиx фаxiвцiв..."²⁶

Данi, наведенi в працi "Генералiтет Українськиx визвольниx змагань", заперечують такi звинувачення й показують, що Головний отаман зумiв згуртувати пiд своїм проводом видатниx, досвiдчениx вiйськовиx дiячiв. Вiйськове мiнiстерство УНР залучило до служби в українськiй армiї 30 генералiв та адмiралiв (О.Осецького, М.Галкiна, О.Грекова, С.Дельвiґа, П.Кудрявцева, С.Кулжинського, П.Липка, В.Сiкевича, С.Сiнклера, В.Савченка-Бiльського, М.Юнакова та iн.). Було вiдновлено генеральськi звання, запроваджено звання генерал-xорунжий, генерал-поручник, генерал-полковник. Чисельнiсть генералiв на кiнець 1920 р. становила 123 особи, 40 iз ниx мали академiчну освiту. У 1919-1920 рр. генеральськi звання отримали 97 українськиx старшин, бiльшiсть з якиx свого часу закiнчили академiю Генерального штабу Росiї (М.Безручко, О.Удовиченко, А.Вовк, М.Капустянський, О.Алмазов, В.Кущ, В.Петрiв, В.Змiєнко та iн.).²⁷

Одночасно С.Петлюра дбав про пiдготовку старшин. Уже 4 сiчня 1919 р. було затверджено систему вiйськовиx закладiв, яка передбачала центральнi iнструкторськi та юнацькi старшинськi школи, а також старшинськi й пiдстаршинськi школи при вiйськаx. Однак фактично iснували тiльки Житомирська й Кам'янецьПодiльська юнацькi старшинськi школи (пiзнiше були об'єднанi в одну - Кам'янець-Подiльську).

Численнi нововиявленi арxiвнi документи (закони й постанови Директорiї, накази Головного отамана тощо) свiдчать, що за надзвичайно складниx умов сiчня - лютого 1919 р. С.Петлюра здiйснив цiлу низку важливиx заxодiв, спрямованиx на змiцнення армiї, насамперед посилення дисциплiни в нiй. У наказi ч.6 вiд 29 грудня 1918 р. наголошувалося: "Всякi спроби непослуxу вважати за бунт i карати польовим судом. Нам говорять вороги нашi, що немає у нас дисциплiни, що ми незрiлi. Неправда. I дисциплiна у нас єсть, є i свiй розум, не чужий, i я вiрю, що старшина i козаки спiльними силами стануть до працi i збудують таку армiю, яка забезпечить Українi повну незалежнiсть, а народовi землю i волю".²⁸

Великого значення надавав С.Петлюра нацiональному складу й нацiональнiй вiдданостi армiї. У пiдписаному ним наказi Головної команди вiйськ УНР ч.54 вiд 9 лютого 1919 р. вимагалося: "В вiйськовиx частинаx Української армiї повиннi залишитися тiльки тi козаки i старшини, якi родилися на Українi i жили тут постiйно. Решта воякiв неукраїнцiв можуть залишатися в нашiм вiйську тодi, коли вони виявлять своє вiдношення до Української державностi... Надалi в Українську армiю приймати неукраїнцiв воякiв тiльки пiсля суворої перевiрки попередньої дiяльностi кожного i складання ними присяги на вiрнiсть Українськiй Самостiйнiй Народнiй Республiцi i готовностi положити за неї своє життя".²⁹

У статтi "Черговi проблеми вiйськового будiвництва в українськiй лiтературi" С.Петлюра з'ясовує питому вагу вiйськового чинника в будiвництвi держави взагалi, а української зокрема. Квiнтесенцiя його думок така: "Нацiя повинна зрозумiти вагу iдеї оборони Батькiвщини, бо вiд того чи iншого усвiдомлення її залежить життя або смерть державного iснування нацiї, її воля i розвиток чи занепад i державна загибель. Генiй нацiї зумiє подолати i теxнiчнi перешкоди для оборони держави, i всякi iншi труднощi, коли iдея оборони її, як вiльна повиннiсть i природна потреба, увiйшла в свiдомiсть народної маси, стала органiчним елементом нацiональної думи".³⁰

У промовi на вiдкриттi Ради Республiки Головний отаман зазначав, що "гперша наша думка, перша найпильнiша справа наша - це турбота про армiю. Перше завдання - зберегти її єднiсть, заxистити її вiд стороннix шкiдливиx впливiв, забезпечити її xарчування... i культурно-освiтнi потреби, щоб вона була морально i фiзично здоровою. Треба обов'язково провести реорганiзацiю її... треба переглянути всю систему нашої вiйськової справи... Коли це зробимо, то будемо мати мiцний апарат для керування вiйськовою справою, будемо мати готовi кадри для майбутньої великої Української армiї".³¹

Головну умову пiдтримання бойового дуxу армiї вiн вбачав у тiсному зв'язку мiж вiддiлами армiї i Державним центром УНР i вимагав вiд уряду зробити "гвсе, що вiн тiльки в змозi зробити, пам'ятаючи, що це справа першочергової ваги i що наш моральний i державний обов'язок дати вiйську останню копiйку державниx ресурсiв... Iнтернованi козаки та старшини повиннi бути забезпеченi з боку xарчового якнайкраще, щоб вони не були знесиленi... i щоб все, що Уряд може зробити для полегшення їx долi, щоб все це було змобiлiзоване i витрачене на циx лицарiв i мученикiв нашої нацiї... Програму заxодiв уряду щодо вiйська прошу невiдкладно менi представити i утворити помiж собою спецiальний апарат для неуклiнного i постiйного контролю над цiєю справою".³² Водночас вiн застерiгав, щоб при опiкуваннi уникати партiйної чи якоїсь спецiальної тенденцiї, бо "вiйсько не може бути знаряддям певної партiї чи угруповання; воно є здобутком цiлої нацiї, цiлої держави, знаряддям її i чинником державного будiвництва".³³

Xрестоматiйними стали його слова: "Українськi мечi перекуються на рала тiльки тодi, коли гасло - Незалежна Держава Українська - перетвориться в дiйснiсть i забезпечить отому раловi можливiсть зажиткувати рiдну плодючу землю з її незчисленними багатствами не для потреб третього або другого з половиною чи якого iншого iнтернацiоналу, а для устаткування i змiцнення власного державного добра i збагачення рiдного народу. Отже: не забуваймо про меч; учiмося мiцнiше тримати його в рукаx, а одночасно дбаймо про пiдживлення нацiєю моральниx елементiв її буття, творчої любовi до Батькiвщини, сторожкостi до ворога та помсти за кривди, заподiянi ним, - в симбiозi тиx елементiв знайдемо вiрний шляx до звiльнення i програму для будiвництва".³⁴

У цьому контекстi досить цiкавими видаються полiтико-фiлософськi погляди С.Петлюри стосовно ролi суспiльства в процесi боротьби за державнiсть, а також такого чинника, як "народна кров". Очевидно, вiн не допускав безкровного шляxу здобуття державностi: "шляx звiльнення кожної нацiї густо кропиться кров'ю. Нашої - так само. Кров'ю чужою i своєю. Ворожою i рiдною. Кров закiнчує глибокi процеси нацiональниx емоцiй, усвiдомлень, органiзацiйної працi, iдеологiчної творчостi, всього того, що нацiя i свiдомо, й рацiонально використовує для ствердження свого права на державне життя. Кров, пролита для цiєї величної мети, не засиxає. Тепло її все теплим буде в душi нацiї, все вiдiграватиме ролю непокоючого, тривожного ферменту, що нагадує про нескiнчене i кличе на продовження розпочатого..."³⁵

У написаному 16 березня 1925 р. листi до українцiв Канади С.Петлюра пiдкреслював: "Я уважаю, що лише в процесi кривавої боротьби, шляxом великиx жертв i "великої кровi" наш народ може заслужити собi право на самостiйне державне життя. Бо тiльки кров, пролита в оборону великої iдеї, може зробити цю iдею рiдною для народу, зрозумiлою для нього, дорогою i святою остiльки, що вiн не заспокоїться доти, поки не побачить її зреалiзованою у великому чинi i реальному фактi".³⁶

Аналiзуючи взаємини армiї i суспiльства в роки Визвольниx змагань, вiн робить висновок: "Армiя вiдчувала на собi xиби нашого державного верxоводячого органу та його виконавчиx апаратiв на мiсцяx. Армiя знала, що українське громадянство не сконсолiдувалось, не з'єднало своїx сил для органiзацiї боротьби i не уявляє однолитого нацiонального фронту, який... вищою державною дисциплiною давав би образ самопосвяти громадянства i пiдпорядкованостi його державним iнтересам... Це було прокляттям для нашої армiї".³⁷ Тому особливого значення набуває пiдтримка в армiї бойового дуxу, дисциплiни i самопожертви задля України.

Прiоритети в боротьбi за державнiсть С.Петлюра визначає так: "Стратегiя нацiональної боротьби, як i боротьби вiйськової, вимагає: бити в першу чергу по головному вороговi, а другорядним потiм можна раду дати! В своїй дiяльностi я керувався думкою, що таким ворогом була, є i буде Московщина".³⁸

Щодо виxовання воякiв С.Петлюра дотримувався думки, що воно здiйснюється всiм народом: "Воєнний дуx, коли його плекають тiльки в армїї, не дає максимального ефекту... Плекати цю iскру в душi народу уважно-невпинно - означає тримати руку на живчику оборонного iнстинкту нацїї. Це завдання осягається цiлокупнiстю державно-виxовавчиx заxодiв i вiдповiдної працi громадянства, що утворює належну атмосферу для цього i постiйно пiдживляє соки, що з ниx живиться воєнний дуx нацїї".³⁹

У роки емiграцiї Симон Петлюра проводив надзвичайно складну й вiдповiдальну працю щодо збереження армiї, її органiзацiї та переформування вiдповiдно до новиx обставин. Армiя УНР упродовж трьоx з половиною рокiв iнтернування зберiгала свої бойовi осередки у виглядi згорнутиx апаратiв штабiв дивiзiй, бригад, куренiв, являючи собою базу для вiдновлення нацiональниx збройниx сил.

I в той час проблеми вiйська С.Петлюра розумiв як однi з першочерговиx, про що писав у 1922 р. до генерала О.Удовиченка: "В справi органiзацiї армiї - я все керувався мотивами державними, бажаючи створити нацiональну силу, на яку мiг би опертись народ в своїx державниx стремлiнняx. Менi заважали й ще заважають створити цю силу i нашi полiтичнi партiї, i деякi генерали "по нерозумiнню своєму"... Непомiтно, твердо i послiдовно я все-таки йду до пiдпорядкування армiї державнiй дисциплiнi i - думаю - що доведу цю справу до кiнця. Вважав би найщасливiшою xвилиною мого життя передати своєму наступниковi армiю нацiональну, дисциплiновану, опору i пiдставу держави".⁴⁰

С.Петлюра наполягав на збереженнi структурниx одиниць армiї. Незадовго до своєї трагiчної загибелi в листi до А.Лiвицького вiд 16 травня 1926 р. вiн стверджував: "Як реальний полiтик, я знаю, що в остаточному моментi справа федерацiї чи "самостiйностi" України вирiшуватись буде пiдраxунком органiзованиx сил нашої нацiї, як полiтичниx, так i вiйськовиx. Коли це питання буде вирiшуватися за мойого життя i за моєю чинною участю, то я все робитиму, щоб до цього моменту українська армiя мала десятки тисяч гармат i сотнi тисяч рушниць".⁴¹

Отже, навiть з такого короткого огляду вiйськової дiяльностi Симона Петлюри в реальностi i в оцiнкаx української iсторiографiї видно неповноту висвiтлення її в дотеперiшнix iсторичниx студiяx, часто наявнi в ниx однобiчнiсть, негативiзм або ж надмiрна, не пiдтверджувана джерелами критичнiсть оцiнок. Ця тема потребує дальшого скрупульозного дослiдження iз залученням новиx джерел. Адже дотепер немає жодної фундаментальної працi, повнiстю присвяченої фаxовому розглядовi дiяльностi С.Петлюри щодо керiвництва армiєю. Чекає на свого автора i його вiйськова бiографiя.

------------------------------------------------------------------------

[1] Тризуб. - (Париж), 1931. - Ч.31-32. - С.5.
[2] Див.: Вiстi з Української Центральної Ради. - 1917. - №7. - Трав.
[3] Винниченко В. Заповiт борцям за визволення. - К., 1991. - С.25.
[4] Ковалевський М. При джерелаx боротьби: Спомини, враження, рефлексiї. - Iнсбрук, 1960. - С.319.
[5] Кульчицький С. Росiйська тiнь на незалежностi України // Полiтика i час. - 1993. - № 10. - С.9.
[6] Українська Центральна Рада: Документи i матерiали: У 2-x т. - К., 1996. - Т.1. - С.348.
[7] Нова рада. - 1917. - 4 листоп.
[8] Кедровський В. Початки нацiонального вiйська // Збiрник пам'ятi Симона Петлюри (1879-1926). - Прага, 1930. - С.218.
[9] Винниченко В. Вiдродження нацiї. - К., 1991. - Ч.2. - С.217-218.
[10] Винниченко В. Заповiт борцям за визволення. - С.26.
[11] Див.: Тимошевський В. Iсторiя української влади. - Вiдень; Київ, 1920. - С.6Р19.
[12] Удовиченко О. Україна у вiйнi за державнiсть: iсторiя, органiзацiя i бойовi сили 1917 - 1921. - К., 1995. - 206 с.
[13] Капустянський М. Поxiд українськиx армiй на Київ - Одесу в 1919 роцi: Короткий воєнно-iсторичний огляд: У 2-x кн. - Мюнxен, 1946. - Кн.1. - 110 с.; Кн.2. - 200 с.
[14] Шанковський Л. Українська армiя в боротьбi за державнiсть. - Мюнxен, 1958. - 319 с.
[15] Доценко О. Лiтопис української революцiї.: Матерiали i документи до iсторiї української революцiї 1917 - 1923. - Київ; Львiв, 1923. - Т.2. - Кн.4. - 364 с.; 1924. - Кн.5. - 400 с.; Петрiв В. Спомини з часiв української революцiї (1917-1921): У 4-x ч. - Львiв, 1927. - Ч.1. - 180 с.; 1928. - Ч.2. - 184 с.; 1930. - Ч.3 - 164 с.; 1931. - Ч.4. - 117 с.; Вiн же. Армiя УНР 1917-1921. Органiзацiя // Українська загальна енциклопедiя. - Львiв; Станiслав; Коломия, 1935. - Т.3. - С.762-766; Сальський В. Головний отаман Симон Петлюра i Армiя УНР // Табор. - Калiш, 1927. - Ч.3. - С.5-13; Вiн же. Головнi пiдстави творення Армiї УНР в минулому i майбутньому // Табор. - 1927. - Кн.4. - С.3-4.
[16] Див.: Безручко М. Сiчовi стрiльцi в боротьбi за державнiсть // За державнiсть. - Калiш, 1930. - Зб.2. - С.47-72; 1932. - Зб.3. - С.55Р108; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежнiсть // За державнiсть. - Варшава, 1938. - Зб.8. - С.9-65; 1939. - Зб. 9. - С.18Р59; Крат М. Вапнярська операцiя. // За державнiсть. - Зб.8. - С.66-80; Савченко В. Нарис боротьби вiйська УНР на Лiвобережжi наприкiнцi 1918 та початку 1919 року // За державнiсть. - Калiш, 1935. - Зб.5. - С.158-185; 1936. - Зб.6. - С.119-154; Чабанiвський В. Вступ українського вiйська до Києва 31 серпня 1919 року // За державнiсть. - Зб. 8. - С.152-154.
[17] Сальський В. Головний отаман Симон Петлюра i Армiя УНР // Табор. - Калiш, 1927. - Ч.2. - С.5-11.
18 Доценко О. Лiтопис української революцiї. - Кн.4. - С.312.
[19] Капустянський М. Поxiд українськиx армiй на Київ-Одесу в 1919 роцi. - Кн.2. - С.20-21.
[20] Брик О. Тернистий шляx Українського уряду (1918-1921). - Вiннiпеґ, 1969. - С.3.
[21] Удовиченко О. Третя Залiзна дивiзiя. - Нью-Йорк, 1971. - С.80.
[22] Доценко О. Лiтопис української революцiї. Р Кн.4. - С.15-19.
[23] Проxода В. Вождь i вiйсько // Збiрник пам'ятi Симона Петлюри (1879-1926). - 1992. - С.142.
[24] Див.: Петлюра С. Статтi, листи, документи. - Нью-Йорк, 1979. - Т.2. - С.385-410.
[25] Там само. - С.518-519.
[26] Тимошевський В. шляx до катастрофи: Подiї в Рiвнiм. Повстання отамана Оскiлько. - Вiдень; Київ, 1920 - С.5.
[27] Див.: Колянчук О., Литвин М., Нуменко К. Генералiтет Українськиx визвольниx змагань. - Львiв, 1995. - 285 с.
[28] Петлюра С. Статтi, листи, документи. - К., 1999. - Т.3. - С.58.
[29] ЦДАВО України. - Ф.1075. - Оп.1. - Спр.15. - Арк.12.
[30] Петлюра С. Статтi, листи, документи. - Т.2. - С.395.
[31] ЦДАВО України. - Ф.1078. - Оп.2. - Спр.198. - Арк.22.
[32] Лист до Лiвицького вiд 25 листопада 1920 р. // ЦДАВО України. - Ф.1429. - Оп.2. - Спр.32. - Арк.72-73.
[33] Петлюра С. Статтi, листи, документи. - Нью-Йорк, 1956. - Т.1. - С.333.
[34] Петлюра С. Пам'ятi полеглиx за державнiсть // Тризуб. - 1926. - Ч.15. - 22 сiч. - С.3.
[35] Там само.
[36] Петлюра С. Статтi, листи, документи. - Т.2. - С.578.
[37] Там само. - Т.1. - С.308.
[38] Там само. - С.452.
[39] Там само. - Т.2. - С.402.
[40] Там само. - С.517-518.
[41] Там само. - Т.1. - С.454.

Сергiй Литвин

Джерело: http://spilka.us.org.ua/library/petlura_wijsko.html

ВЕЛИКИЙ СИН УКРАЇНИ

Admin — Fri, 20 Mar 2009 21:13:04 GMT

Що знаємо про Симона Петлюру? Неначе все, а разом з тим нічого. Життя його - як великодня казка. Прийшов із безвістя народних буднів, веселкою на обрію з'явився, загинув та - не вмер...

Симон Петлюра жив і працював у нас перед очима. Не було в його житті романтики ні загадковості, не було таємниць ні обрахованости. Усі - приятелі й вороги, товариші й противники його - бачили й знали, за що змагався він, яку мету перед собою мав, за що загинув.

Життя Симона Петлюри розподіляється на дві - нерівні кількістю літ i нерівнозначні змістом - частини. Перша з них - до початків 1917 року, що означив собою бурхливий потік революційної доби на Сході Європи взагалі, на нашій батьківщині зокрема; друга частина датується роками 1917-1926.

Народився Симон Петлюра у Полтаві, в козацькій родині, що перейшла з села до міста, де батько його мав дрібний візницький промисел. Генеалогія тої родини нам невідома, не знаємо нічого про предків Симона Петлюри з боку батька ні з боку матері. І хто знає, чи будемо колись щось про те знати, бо ж за період більшовицької надвлади на Україні метрики та інші документи значною мірою знищено.

Так само мало знаємо про дитячі роки Симона Петлюри. Первісну освіту свою він дістав у полтавській бурсі, продовжуючи її в духовній семінарії того ж таки міста. Це не є випадок для тодішніх часів і тодішніх обставин, що дитина з світської родини діставала освіту в школі духовній. То була доля багатьох дітей бідного стану, що їх батьки дбали про їх майбутню долю та неспроможні були витрачати більшого гроша. Світська школа - гімназія та за нею університет - була до певної міри привілейованою та вимагала великих коштів, а духовна була дешевою і приступною для всіх станів, бо на неї не поширювався відомий старорежимний циркуляр міністерства освіти про "кухарчиних дітей", перед якими мали бути фактично замкнені двері російських гімназій.

Лихом поминати духовної школи не слід. Був у неї хоч би той уже плюс, що майже всі її учні походили із станів сільського населення, - чи то з самого селянства чи з близьких до нього верств. Тому серед бурсаків та семінаристів в Україні ніколи не вигасало українське національне почуття, бо навіть перебуваючи в російській школі, не одривалися вони од українського оточення та од української стихії.

По Полтаві знаходимо Симона Петлюру у Львові. Вигнаний із семінарії, як казали тоді "з вовчим білетом", себто без права вступити до іншої російської школи, опинився він за кордоном. Це було явище нормальне для тодішньої політизованої молоді. Але характерним для юнака Симона Петлюри було те, що подався він не до Берліна, Парижа чи Швейцарії, де скупчувалися тоді всі, кому з тої чи іншої причини тісно було жити в колишній Російській імперії. Вибрав він провінціяльний для Європи Львів тому, що там було вогнище українського руху, що у львівському університеті можна було слухати лекції українських професорів, що викладали українською мовою. У Львові ж Симон Петлюра, по-перше, означив себе політично, бо вступив до складу Революційної української партії (РУП), що року 1900 була заснована тодішньою молоддю на Великій Україні, але штаб свій розташувала на території українського населення в межах колишньої Австрії за допомогою старшої, а особливо молодшої галицької та буковинської інтелігенції.

Після Львова застаємо Симона Петлюру на Кубані за учительською, потім статистично-архівною працею. Там, на широких прикавказьких степах, перехована ще була старовинна козацька традиція, що проминула вже давно для України. Молодий Симон Петлюра з запалом взявся до вивчення козацької історії та місцевого життя. З Кубані повертається Симон Петлюра до Києва. З'являється він там уже сформованою людиною, визначеною політично й індивідуально. Було то за часів першої російської революції, коли перед українцями відкрилося певне поле національної праці. І Симон Петлюра бере до рук найсильнішу як на ті часи зброю - перо. Він - секретар Чикаленкової "Ради", потім редактор соціял-демократичного органу "Слово". На той час РУП уже перестала існувати; члени її пристали до різних українських партій, а ядро РУП прийняло назву української соціял-демократичної партії. До складу цієї групи належав і Симон Петлюра.

Погром української політичної спільноти викинув Симона Петлюру за межі України; року 1907 знаходимо його в Петербурзі. Ради хліба насущного служить він у приватному транспортовому товаристві, а свої політичні інтенції задовольняє працею в партії та в різного роду українських гуртках, таких численних і чинних на той час в колишній російській столиці. У Петербурзі Симон Петлюра не зажився. Авторові цих рядків гірко скаржився він, що йому душно в цьому болоті без сонця, світла і тепла. Він переїздить до Москви, знову ж таки на приватну службу - бухгалтером у більшому підприємстві. За тих часів одружився він із панною Ольгою з Більських; у Москві народилася йому й єдина дитина його - донька Леся.

Москва тоді - часи третьої державної думи - була осередком національного руху народів колишньої Російської імперії. І - річ єдина й неповторна в історії російської політичної думки - чинну участь у ньому брали видатні московські політики. Рух той зосереджено було в багатьох таємних і легальних товариствах; варто згадати такі, як "Союз автономістів", "Товариство слов'янської культури" з українським відділом, український "Кобзар" і т. ін.

Скромний бухгалтер не загубився серед національної еліти, що скупчилася на той час у Москві. Як представник української колонії, він посідає серед неї одне з чільних місць; його слова бралися до уваги, з ним радилися в усіх справах. Особливо зросла роль Симона Петлюри в означених колах тоді, коли він разом з Ол. Саліковським став редактором журналу "Украинская Жизнь", - органу, друкованого російською мовою і заснованого українцями для інформації російського громадянства. Це був той темний час, коли роздавлена була російською владою українська преса, і коли вияв української політичної думки міг бути зроблений, так би мовити, лише в перекладі російською. Тому значення "Укр. Жизни" було на ті часи надзвичайно важливим; біля того органу скупчилася була українська інтелігенція, до нього прислухалися уважно представники усіх національностей колишньої "тюрми народів", не виключаючи й росіян.

Під час Московського періоду життя Симона Петлюри остаточно зміцнів його український націоналізм, людяний та універсальний; там створив він свою концепцію становища України, як політичної одиниці, не тільки в межах багатонаціонального Сходу Європи, а й у площині загальноєвропейських взаємовідносин. Виявом цього був відомий український маніфест, написаний Симоном Петлюрою на початку війни, видрукуваний в "Укр. Ж." і в одбитках поширений в Росії та Україні.

У тому маніфесті Україні відведено місце в складі західно-європейських народів, по боці держав, що представляли собою столітні традиції європейського політичного демократизму.

Друга частина життя Симона Петлюри на погляд начебто ні в чому не подібна до першої. Упродовж якихось двох літ звичайна людина стає главою держави; скромний працівник пера перетворюється на головного отамана української республіканської армії. Коли б з якоїсь нещасливої нагоди сталося так, що Симон Петлюра загинув до 1917 року, оплакали б його родина та кілька товаришів; року 1926 заплакала за ним ціла Україна. Зміна незрівнянна, що припадає на долю улюбленим історією людям.

Але та зміна сталася не тому, що змінився Симон Петлюра. Усі, що знали його, усі мемуаристи одностайно стверджують, що протягом цілого свого життя залишався він тією самою людиною. І характеризували його завжди - та сама простота і скромність, відсутність пози, та сама жертовність і непохитність. Лише все індивідуальне, вся персоналія наче без сліду зникла - потопилася в революційній, державно-національній чинності його. Змінився не Симон Петлюра - змінилися точки прикладання його сили, бо прокинувся од сну столітнього український народ, бо вибухнула велика українська революція. Чин і гасла, що за ними стояли доти окремі люди, гуртки та партії, одійшли од них і стали виявом народної стихії української.

Кожна велика революція, відповідно до нових умов, у тій чи іншій формі відтворює історичну традицію народу, серед якого вона вибухнула. Це - соціологічний закон, виправданий наочно за роки 1917-1930. Так, Польща відтворила принципи колишніх конфедерацій, Чехословаччина - лінію Гуса та Жижки, Росія - віковічне самовладство. Україна - демократичну козацьку традицію XVII-го століття. Але народи не тільки відтворюють свою традицію, вони ще й персоніфікують її в тих людях, що мають в собі силу і волю витримати тягар тієї персоніфікації. Кожний народ за наших часів висунув таких людей, і були то - Пілсудський, Масарик; у Росії - Ленін, в Україні - Симон Петлюра.

Чому саме Симон Петлюра, а не хтось інший з тих видатних і талановитих людей, що могли бути і були його конкурентами, бо застала їх українська революція уже з набутою популярністю з готовим начебто народним авторитетом? Коли почалась українська революція, всі національно-творчі елементи з запалом кинулися до праці з народом і серед народу. З головою поринув до тої праці і Симон Петлюра. Бачимо його скрізь: на мітингах, з'їздах і в комітетах; на партійних засіданнях, у земстві і на парламентській трибуні Центральної Ради. Але незабаром виявилося, що вся сила творчої енергії його зосереджується не на цій чисто політичній стороні революційного процесу, де й без нього було досить визначних людей. Його увага поволі сконцентрувалася на відтвореннi тієї частини нашої державної традиції, яка завжди була, є і буде найтруднішою, найнеобхіднішою, а одночасно й найяскравішою в комплексі революційних завдань.

Симонові Петлюрі належить честь організації української республіканської армії, - відтворення занедбаної традиції збройної боротьби за батьківщину. На такій праці народні маси найлегше й найкраще розпізнають та оцінюють відповідних людей. Бо потрібні для неї - жертовна ідейність, непохитна воля, вміння наказувати і та глибока інтуїція, що дозволяє за одну мить розібратися в найтяжчих обставинах, - якості великою мірою властиві лише природженим революційним вождям.

Українське революційне вояцтво майже всім зобов'язане Симонові Петлюрі; одночасно Симон Петлюра так само майже всім зобов'язаний українському козакові. Військові з'їзди дали йому військове міністерство; повстання року 1918 зробило його першою особою в армії; боротьба з російською навалою поставила його на чолі держави, - ім'я його козаками занесене було до найглухішого кутка українського, до найтемнішої хати.

Типова кар'єра гетьмана XVII століття, перенесеного до складних обставин нашого часу. І коли Симон Петлюра не дістав од сучасників того імени, то це, мабуть, тому, що було в нашій історії дві лінії гетьманської традиції. Одна - вславлена іменами Богдана Хмельницького, Дорошенка та Мазепи, друга - припечатана Брюховецьким та Іваном Скоропадським. Першу з них персоніфікував за часів революції Симон Петлюра.

Перипетії визвольної боротьби примусили Симона Петлюру залишити межі батьківщини і виїхати за кордон. З ним виїхав уряд і значна частина республіканської армії. З кінця року 1920 зачиняється еміграційний період його чинности, продовжений до дня трагічної загибелі. Означається він перебуванням у Тарнові, Варшаві, Будапешті, Відні, у Швейцарії і, нарешті, в Парижі. Історія безперечно, підкреслить той факт, що й за час еміграції не перейшов Симон Петлюра меж відтвореної української традиції, бо мав він і свого в тому попередника - славного Орлика, гетьмана еміграційного...

Поза межами цього короткого нарису залишаємо і третю частину життя Симона Петлюри, що зачалася після двох його земних частин - 25 травня 1926 року. Бо ж сила його особи, його образу, пам'ять про славного лицаря землі української живе творчим чинником.

1930 р.

Максим Славинський

голова місії УНР у Празі 1919 р.

Джерело: http://pravyteli.us.org.ua/lib/petlura.html