Крім того гніту, що тяжить над робітниками
всього світу - гніту капіталу — над робочим людом російської держави лежить ще
один тягар — тягар самодержавної самоволі. Робітники російської держави несуть
на своїй шиї два ярма, і через те їхнє становище важче, ніж становище робітників
в інших краях. Та деякі з робітників російської держави несуть на своїй шиї ще
й третє — ярмо національного гніту.
Російське царське правительство з усіх сил
затягує петлю над шиєю робочого люду. Всі закони, всі розпорядження, які тільки
видає воно для них, не дають просто жити, ні вільно дихати їм. Робітник, чи
працює він на фабриці, або заводі, чи продає свою працю тяжку поміщикам та
поливає своїм трудженним потом панські лани, не має ні волі, ні постійного
куска хліба, ні радости в житті. Йому не вільно по своєму ні жити, ні боротись
за поліпшення своєї долі.
„Російська революція, початку
якої чекали всі поневолені і пригноблені елементи, як радісного, світлого дня,
як початку нової ери в світовій історії, ясно показала, що вона своєю руйнуючою
стороною обрушилась не лише на міжнароднього жандарма — російський абсолютизм,
але зачепила в цілому світі ті пережитки варварства і консерватизму, які
спиняли світовий поступ і прямування людськости до ліпшого життя. Революційний
вітер із Росії є іскрою, що запалила всі поневолені частини здорового
суспільства до боротьби за ліпшу людську долю. Вплив російської революції
слідний хоч би на Німеччині, а передусім Австрії, в якій іде зараз завзята
боротьба за загальне виборче право.
Сьомого квітня
[1914]1 у Києві на 74 році життя упокоївся видатний український
учений-лінґвіст та громадський діяч Костянтин Петрович Михальчук. Якщо ім'я К.
П. Михальчука мало знане в широких колах російського суспільства, де його знала
головним чином вузька родина філологів, то серед українського суспільства він
користувався великою повагою не тільки як авторитетний учений та діяльний член
Українського Наукового Товариства у Києві, але як і останній з живих діячів
громадського руху на Україні, відомого під назвою „хлопоманського". З
ім'ям К. П. Михальчука тісно пов'язаний яскравий період в історії українського
відродження, що позначився поворотом до рідного народу „українців польської
культури" та широкою науковою працею, що створила підстави
українознавства. Таким чином для сучасного українського суспільства К. П.
Михальчук був наче живим втіленням „минулого" українського відродження та
органічною ланкою, що з'єднувала пережите, яке відійшло вже в далечінь історії,
з теперішніми днями і завданнями національного життя.
Картку
одержав, приїхати не маю змоги. Та й не знаю пощо. Сучасні події викопали
трагічне провалля в самій свідомості народу, розірваного історичною долею між
різними державами. Напрям політичної акції і тут і там був різний, часто протилежний.
Коли в Галичині з огляду на вищий рівень політичного розвитку і національна
свідомість була значно вища як та, яку мають російські українці, то це ще не
означало, щоб політика галицьких українців була навіть в переломовий час
обов'язковою і для політики українців російських. Ті гасла, ті кличі, з якими
виступили галицькі українці під цю добу, не могли стати популярними в
російській Україні. Не тільки через те, що реально вони неможливі до
переведення, але й через те, що розуміння національних ідеалів в рос. Україні
полягає в іншій площині, які, само собою зрозуміло, вимагають і інших методів
запровадження.
Виклик
Німеччини Росія прийняла, і тепер її військо виконує свою повинність перед
країною. Силі двох держав потрійного союзу — Німеччини та Австро-Угорщини
протистоять сили потрійної згоди — Росії, Франції та Англії разом з Бельгією,
Сербією та Чорногорією.
У вир подій,
що розгоряються, подій світового значення, подій, що мають покласти початок
новим етапам історії, можливо будуть втягнені ще й інші держави, що їхні
інтереси вже порушені початком війни або будуть зачеплені нею. Світове значення
цієї бурі усвідомлюють собі всі і це невідклично вимагає від кожного визначити
своє ставлення до подій, що розгортаються. Такого ставлення цілком виразного,
без обумовлень і ясности, що їм під сучасну хвилю немає і не може бути місця,
вимагають ці події і від нас українців. Від нас тим більше і настирливіше, бо
силою історичної долі наш нарід роздертий і увіходить своїми нерівномірними
частинами до складу держав, що є ворогами і воюють одна з одною.
Серія
поетичних Франкових творів на теми протесту, боротьби за національні і
загальнолюдські ідеали людської волі, ставить їхнього творця у ряд тих поетів,
якими пишається людство як „бунтарями духа", що повстають проти кайданів,
які сковують вияв і розвиток людських сил. Не спиняючись докладно на цих
віршах, зазначимо, що вони пройняті волевим духом, що вони сильні, дужі,
сповнені наростанням настрою і так тісно підходять до найтаємніших прагнень
народу, що стали цілковитим здобутком його, ніби висловом національного ідеалу.
Вони такі популярні у масах, як найулюбленіші народні пісні, їхнє місце в
національному ритуалі, те саме, що посідають гімни. Ця популярність прийшла,
звичайно, значно пізніше, в кожному разі не на початку того тернистого шляху
самотности і незрозуміння, який судилося пройти поетові.
Подані в
поетичній формі Франкові переживання з цього погляду подвійно цікаві: 1) вони цінні не
тільки, як матеріял, що характеризує поетову душу, яка так чутливо реаґує, не
тільки як зразки сумної лірики з глибоким психологічним змістом, але і 2) як історичний документ, що відчитання
і вивчення його дасть зрозуміти ті переживання, які випали на долю
кращих і найдіяльніших представників українського суспільства, що належали до Франкового покоління. Та не цим діячам, не цій
невеличкій купці самовідданих каменярів, що сміло й щиросердо взяли на
свої плечі тягар праці над відродженням
національного життя, довести діло до того кінця, коли вже видно якщо не
овочі то бодай прорість від посіяного. Не їм „вичерпати малою ложкою".
Поетична
творчість, як і взагалі вся літературна й громадсько-наукова діяльність Івана
Франка — привабливий для дослідника матеріял. Франковий хист — велегранний.
Літературна діяльність і продуктивність, ще не скінчені, величезні.
Це ускладнює
роботу дослідника і утруднить майбутнього біографа, бо кожна з ділянок
літературної чи наукової діяльности
вимагатиме спеціяльного висвітлення і досконалого ознайомлення з
відповідними галузями науки і літератури. Проте цим не вичерпуються труднощі
дослідження Франкової літературної спадщини та з'ясування його заслуг перед
відродженою Україною. Франко, як письменник і діяч, неспокійний, рвучкий, не
позбавлений гострих ухилів і різкости в
наслідок свого пристрасного темпераменту. Ці риси виявляються не тільки
в виборі тем та в способі трактування їх, але й у загальному тоні й формі літературного письма, що в нього воно здебільшого
яскраве, рельєфне, позбавлене шабльону, завжди пристрасне, так, що
завжди притягає до себе увагу, навіть
тоді, коли рішуче не згоден з автором.
12-го квітня в Чернігові після довгої хвороби помер
Михайло Михайлович Коцюбинський, один з кращих мистців нашого рідного слова.
Тяжко й боляче писати про цю втрату: вона вириває з
історії української літератури недописаний розділ, зміст якого такий самий
яскравий і гарний, якою була і та форма, в яку прибирав свої твори померлий
письменник. Тягар цієї втрати подвоюється і переживається тим гостріше, що в
могилу зійшов талант у повному розцвіті, який ще не виявив тих великих творчих
можливостей, що крилися в ньому.
