Розділи новин

Старі публікації [0]
1991 - 2000 [1]
2001 [0]
2002 [1]
2003 [1]
2004 [0]
2005 [2]
2006 [6]
2007 [1]
2008 [5]
2009 [18]
2010 [5]
2011 [2]
2012 [0]
2013 [0]
2014 [0]
2015 [3]
Бльоґ [3]

Пілсудський — Петлюра. Союз партнерів-антагоністів (закінчення)

Ю. ШАПОВАЛ: — А чи не занадто, на вашу думку, поляки та українці екстрааналізують свої проблеми? Чи не надто ми схильні вбачати першовитоки своїх негараздів у третій державі? Чим у цьому сенсі для нас цікавий урок Петлюри й Пілсудського? М. КІРСЕНКО: — Хотів би повторити Ігореву цитату мовою оригіналу: «Кто устоит в неравном споре:
Кичливый лях, иль верный росс?
Славянские ль ручьи сольются
в русском море?
Оно ль иссякнет? Вот вопрос». Депутат державної думи Бабурін публічно сказав першому послу України в Росії Володимиру Крижанівському: «Перспектива у нас одна — возз’єднання або війна». На що Крижанівський запитав: «А ви не припускаєте, що ми можемо жити як добрі сусіди?» Бабурін не змінив своєї думки, відповівши тією ж цитатою. Дуже добре, що пан Бабурін не представляє офіційної позиції Кремля. Але на такі висловлювання потрібно зважати. Допоки Польща та Україна є самостійними, але не вагомими чинниками, стабільності в Східній Європі не буде. Ю. ШАПОВАЛ: — Тоді в мене запитання до пана Бруського: а чи є Польща несамостійним чинником? Я. БРУСЬКИЙ: — Пане Юрію, я впевнений, що ні у вас, ні у когось з присутніх щодо цього не має сумнівів. Звичайно, Польща є самостійним фактором на міжнародній арені. Доказом цього слугують хоча б її постійні — на жаль, не завжди успішні — спроби активізувати східний, зокрема український, напрямок політики Євросоюзу. Але — незважаючи на деякі сучасні обставини — самостійним чинником є та залишиться так само Україна. Джерелом надії мав би бути для нас погляд у минуле. Це особливо вражає, коли ми говоримо про Українську державу, яка зараз безперечно існує, маючи свою структуру, державну ідеологію й той рівень свідомості, що був відсутній у 1920 році. Що стосується польсько-українських відносин, то вони також перебувають на зовсім іншому рівні, ніж 90 років тому. За нашими плечима важкі, але безперечно плідні, часи наведення мостів. Між нами немає територіальної проблеми, яка колись роз’єднувала наші народи — ми справді «приречені» на співпрацю. Тож моя позиція базується на поміркованому оптимізмі.
Ю. ШАПОВАЛ: — Нове керівництво України змінило дванадцять послів, в тому числі посла України в Польщі. У польського посла в Україні добігає кінця каденція, тому його місце неодмінно займе інша людина. Кажучи про українського амбасадора в Польщі, його каденція ще мала б продовжуватись. Я вбачаю у цій ситуації також певний знак. Можливо, я помиляюся, проте над цим варто замислитися. Пане Станіслав, прошу вас висловитися щодо головного запитання нашої елегійної частини. С. СТЕМПЄНЬ: — Я хотів би звернутися до тексту однієї польської пісні. В дуже загальному перекладі, «найбільша проблема полягає в тому, щоб двоє одночасно хотіли одного й того самого». Українсько-польські відносини у майбутньому будуть такими, якими їх захочуть бачити обидва народи — український та польський. Це важливе завдання для еліти, інтелектуальної верхівки, менеджменту країни всіх рівнів — творити і розвивати суспільство, а не підкоряти його власній примхливій волі. Наскільки саме інтелектуальні провідники народу — письменники, художники, журналісти — хочуть, щоб наші відносини були взірцевими?! Ми не повинні ставити свої взаємини із росіянами над своїми власними національними інтересами. Помаранчева революція була найбільшим, з моменту незалежності, піднесенням українського суспільства. Адже українці пробували свої сили, боролися й доводили, що вони мають право на власну думку. Думаю, що до тієї боротьби повертатиметься майбутнє покоління українців. І це також вплинуло на українсько-польські відносини, бо всі у світі цінують тих, хто вміє боротися за свої інтереси. Тому поляки підтримували «помаранчевий» спротив українського народу. Ю. ШАПОВАЛ: — Одне просте запитання до української сторони дискусії: для чого нам сьогодні пам’ятати про союз Пілсудського і Петлюри? М. КІРСЕНКО: — Для того, щоб Україні віднайти сили повернутися в Європу і разом врятувати Росію. Денис ЗАХАРОВ: — Для того, щоб пам’ятати свої помилки і, зробивши правильні висновки, більше до них не повертатися. В. ГОРАК: — Аби вдало будувати подальші відносини між державами, необхідно обов’язково враховувати попередній досвід. Олеся ЯЩЕНКО: — Попередній досвід безперечно потребує врахування, проте Україна має самоідентифікуватися, перш ніж повертати до Європи. І. СЮНДЮКОВ: — На мій погляд, дуже небезпечною для ідеологічної основи української державності є фальшива теза про спільну історію тільки з нашим східним сусідом. Ми досі не можемо протиставити їм ніякої тези. А тема нашої сьогоднішньої розмови як раз один із яскравих прикладів спільної історії України та Польщі з багатим позитивним змістом, попри безперечну суперечливість Варшавського договору. Це не той історичний момент, що заслуговує на дифірамби та спрощене сприйняття. Тим не менше, саме Варшавський договір є прекрасною ілюстрацією того, що наші країни можуть взаємодіяти. Ю. ШАПОВАЛ: — На це ж запитання саме як дослідницю я просив би відповісти доктора пані Ольгу Гнатюк! Оля ГНАТЮК: — Дуже важливо для нас досягати порозуміння саме там, де це порозуміння здається неможливим або майже неможливим. Урок, який винесла особисто я із нашої дискусії — мова мовить нами. Ми часто занадто довго перебуваємо в полоні старих трафаретів та стереотипів. І чому я так протестую проти тези пана Ігоря Сюндюкова про принизливість Варшавського договору, то це тому, що в українському стереотипному уявленні поляки принижували українців. А це частина нав’язаного українцям трактування власної історії. Не варто трактувати мову, як щось самозрозуміле та прозоре — потрібно зрозуміти, що за нею стоїть. Кожне поняття має свою історію, коріння та шлях становлення. Не дозволяйте собі залишатися в полоні старих понять. Формуйте нову сітку уявлень та означень, глибше усвідомлюючи значення важливих слів. Ю. ШАПОВАЛ: — Шановні колеги, я хочу вам сердечно подякувати за участь у нашому обговоренні. Спільними зусиллями ми сьогодні актуалізували історичні події у цілком конкретних вимірах. У тому числі на антропологічному рівні, говорячи про носіїв того союзу — політиків, абсолютно конкретних особистостей із власними долями. І дуже доцільно, як філолог, сказала пані Оля про ціну слів, про вартість дефініцій, про пошук нових означень, коли ми говоримо про минуле. Аби слова при переосмисленні не були фальшивими, ми повинні шукати нових сентенцій, створюючи нові сенси в своїх підходах до минулого. Можливо, не повністю, але почасти нам це сьогодні вдалося. Я впевнений, що ця розмова не залишиться поза увагою тих читачів «Дня» в Україні та за її межами, яким дійсно не байдужа доля українсько-польських відносин. 22 квітня 1920 року Головний отаман УНР Симон Петлюра ухвалив спільно з главою польської держави Юзефом Пілсудським документ, який увійшов в історію під назвою Варшавського договору. 26 квітня 1920 року з’єднання Пілсудського і дивізії Петлюри розпочали протибільшовицький похід в Україну під знаменитим гаслом борців ХІХ ст. «За вашу і нашу свободу!». 18 березня 1921 року Пілсудський укладає Ризький мирний договір, згідно з яким кордон між сторонами в багатьох рисах збігався з кордоном, наміченим Варшавським договором, але цього разу Пілсудський мусив уже домовлятися з радянською Росією та радянською Україною.
Ю. ШАПОВАЛ: — Одне просте запитання до української сторони дискусії: для чого нам сьогодні пам’ятати про союз Пілсудського і Петлюри? М. КІРСЕНКО: — Для того, щоб Україні віднайти сили повернутися в Європу і разом врятувати Росію. Денис ЗАХАРОВ: — Для того, щоб пам’ятати свої помилки і, зробивши правильні висновки, більше до них не повертатися. В. ГОРАК: — Аби вдало будувати подальші відносини між державами, необхідно обов’язково враховувати попередній досвід. Олеся ЯЩЕНКО: — Попередній досвід безперечно потребує врахування, проте Україна має самоідентифікуватися, перш ніж повертати до Європи. І. СЮНДЮКОВ: — На мій погляд, дуже небезпечною для ідеологічної основи української державності є фальшива теза про спільну історію тільки з нашим східним сусідом. Ми досі не можемо протиставити їм ніякої тези. А тема нашої сьогоднішньої розмови як раз один із яскравих прикладів спільної історії України та Польщі з багатим позитивним змістом, попри безперечну суперечливість Варшавського договору. Це не той історичний момент, що заслуговує на дифірамби та спрощене сприйняття. Тим не менше, саме Варшавський договір є прекрасною ілюстрацією того, що наші країни можуть взаємодіяти. Ю. ШАПОВАЛ: — На це ж запитання саме як дослідницю я просив би відповісти доктора пані Ольгу Гнатюк! Оля ГНАТЮК: — Дуже важливо для нас досягати порозуміння саме там, де це порозуміння здається неможливим або майже неможливим. Урок, який винесла особисто я із нашої дискусії — мова мовить нами. Ми часто занадто довго перебуваємо в полоні старих трафаретів та стереотипів. І чому я так протестую проти тези пана Ігоря Сюндюкова про принизливість Варшавського договору, то це тому, що в українському стереотипному уявленні поляки принижували українців. А це частина нав’язаного українцям трактування власної історії. Не варто трактувати мову, як щось самозрозуміле та прозоре — потрібно зрозуміти, що за нею стоїть. Кожне поняття має свою історію, коріння та шлях становлення. Не дозволяйте собі залишатися в полоні старих понять. Формуйте нову сітку уявлень та означень, глибше усвідомлюючи значення важливих слів. Ю. ШАПОВАЛ: — Шановні колеги, я хочу вам сердечно подякувати за участь у нашому обговоренні. Спільними зусиллями ми сьогодні актуалізували історичні події у цілком конкретних вимірах. У тому числі на антропологічному рівні, говорячи про носіїв того союзу — політиків, абсолютно конкретних особистостей із власними долями. І дуже доцільно, як філолог, сказала пані Оля про ціну слів, про вартість дефініцій, про пошук нових означень, коли ми говоримо про минуле. Аби слова при переосмисленні не були фальшивими, ми повинні шукати нових сентенцій, створюючи нові сенси в своїх підходах до минулого. Можливо, не повністю, але почасти нам це сьогодні вдалося. Я впевнений, що ця розмова не залишиться поза увагою тих читачів «Дня» в Україні та за її межами, яким дійсно не байдужа доля українсько-польських відносин. 22 квітня 1920 року Головний отаман УНР Симон Петлюра ухвалив спільно з главою польської держави Юзефом Пілсудським документ, який увійшов в історію під назвою Варшавського договору. 26 квітня 1920 року з’єднання Пілсудського і дивізії Петлюри розпочали протибільшовицький похід в Україну під знаменитим гаслом борців ХІХ ст. «За вашу і нашу свободу!». 18 березня 1921 року Пілсудський укладає Ризький мирний договір, згідно з яким кордон між сторонами в багатьох рисах збігався з кордоном, наміченим Варшавським договором, але цього разу Пілсудський мусив уже домовлятися з радянською Росією та радянською Україною.
 
Ігор СЮНДЮКОВ, Надія ТИСЯЧНА, Олеся ЯЩЕНКО, Людмила ЖУКОВИЧ, «День», Денис ЗАХАРОВ
Фото Костянтина ГРИШИНА
День, №86, п'ятниця, 21 травня 2010
 
 

Фото



Життєпис
[20.11.2008]
Симон Петлюра убит в Париже
[21.11.2008]
ПЕТЛЮРА СИМОН ВАСИЛЬОВИЧ
[22.11.2008]
10 травня 1879 народився Симон ПЕТЛЮРА - Головний Отаман і Голова Директорії УНР
[04.12.2008]
Чин і подвиг Симона Петлюри
[25.12.2008]
«ЗАПІЗНІЛИЙ ІДЕАЛІСТ»

Форма входу

Пошук

Друзі

Статистика