В історії національно-визвольної боротьби та української державності ім´я Симона Петлюри займає почесне місце. Його внесок в справу національного та соціального визволення українського народу досить показний. По-різному бачилося сучасникам С.Петлюри майбутнє України та шляхи її визволення, а тому вони, в залежності від своїх політичних уподобань, або гаряче схвалювали його діяльність, або ж гостро засуджували. Що ж стосується ворогів незалежної України, починаючи від комуністів і кінчаючи російськими монархістами, то вони ненавиділи С.Петлюру і як тільки могли паплюжили його ім´я. А зважаючи на той факт, що Петлюра перебував під впливом деяких ідей та концепцій, поширених в той час, і не міг внаслідок цього уникнути помилок і прорахунків, то це тільки допомагало його ворогам і критикам знаходити аргументи проти нього. Тому всім, хто любить нашу Вітчизну й хотів би бачити її незалежною, могутньою й щасливою, конче необхідно знати про труднощі й помилки, що призвели до катастрофи української державності 1917-1921 років, щоб це ніколи більше не повторилося. А життя та діяльність С.Петлюри багато чому може навчити.
Симон Васильович Петлюра народився 10 травня 1879 р. в Полтаві у сім´ї міського візника, що походив з козацького роду. Початкову освіту він здобув у церковно-парафіяльній школі, а з 1895 р. навчався у духовній семінарії в Полтаві. Він захоплювався історією, музикою, культурою. В цей час його світогляд формувався під впливом творів Тараса Шевченка, Івана Котляревського, історичних творів українських істориків. 1898 р. Симон Петлюра став членом громади, організованої молоддю із семінарії та інших навчальних закладів Полтави, а пізніше приєднався до Революційної Української Партії (РУП).
1901 р. за організацію маніфестації – зустрічі українського композитора Микола Лисенка та приналежність до РУПу Симона Петлюру було виключено з семінарії. Перед загрозою арешту 1902 р. С.Петлюра виїхав закордон - до Львова, де він працював у редакції «Літературно-наукового вісника», а потім переїхав на Кубань. У Катеринодарі він брав участь в експедиції професора Ф.Щербини, займаючись упорядкуванням та вивченням архіву Кубанського війська. В цей час він опублікував в місцевих «Областных ведомостях» кілька документів з історії Кубанського козацтва.
В грудні. 1903 р. С.Петлюру за активну участь у діяльності Чорноморської Вільної Громади (філії РУПу) було заарештовано
Зразу після звільнення він поїхав до Києва, а звідти знову за кордон - до Львова, де став редактором газети «Селянин» - друкованого органу РУПу. Там він також вчився на курсах українознавства, які вів Грушевський, познайомився з Іваном Франком. Восени 1905 р. у зв´язку з амністією Петлюра повернувся до Києва. В Україні він бере активну участь в діяльності Української Соціал-демократичної Робітничої Партії (УСДРП), що виділилася з РУПу, обирався делегатом з´їздів цієї партії. В цей час одночасно працює в газеті «Слово» (друкований орган УСДРП), в журналах «Вільна Україна», «Україна» та секретарем в газеті «Рада». В своїх статях закликає українців боротися за своє національне та соціальне визволення.
1906 р. С.Петлюра видає свою брошуру «Добра порада в лиху годину», де, між іншим, зазначив: «Коли вже боротися, то боротися треба як слід. Царський уряд бореться проти нас силою, і ми мусимо протиставити йому силу… Хто виходить проти ворога із зброєю, яку має цей ворог, лише той може сподіватися, що не загине, а здобуде над ним перемогу».
1909 р. С. Петлюра переїздить до Москви де разом протягом 1912-1917 рр. редагував російськомовний журнал «Украинская жизнь». В цей час він пише низку літературно-критичних нарисів про наших визначних діячів української культури: Т.Шевченка, І.Франка, І.Карпенка-Карого, М.Коцюбинського, тощо.
У роки першої світової війни С.Петлюра працював у «Союзі земств і міст», був заступником уповноваженого в справах Західного фронту. Лютневу революцію 1917 р. в Росії зустрів на цій посаді. Саме після цього починається його бурхлива військова та політична діяльність.
Весною 1917 р. Петлюра був обраний головою Українського військового комітету Західного фронту. Був делегатом I Всеукраїнського військового з´їзду в Києві (18-21 травня).
На превеликий жаль, не тільки вороги України, але й значна частина членів Центральної Ради (насамперед соціал-демократи та есери) не розуміли значення організації української армії. Проти самостійності рішуче виступав навіть сам М.Грушевський. Наприкінці травня 1917 р. делегація Центральної Ради виїхала до Петрограду на переговори. Проте «демократичний» Тимчасовий уряд відмовився надати Україні навіть автономію. Саме це послужило причиною проголошення 25 червня 1917 р. I-го Універсалу. Було створено Генеральний Секретаріат, який повинен був стати урядом автономної України. Головою Секретаріату були обрані В.Винниченко, генеральним писарем - П.Христюк; генеральними секретарями: С.Єфремов (після його відходу - О.Шульгин), Х.Барановський, С.Петлюра, Б.Мартос, В.Садовський, І.Стешенко, М.Стасюк. Але дуже швидко С.Петлюра почав конфліктувати з головою Генерального секретаріату В.Винниченком, який не підтримував ідею створення збройних сил України, а згодом покинув уряд.
Виїхавши на Лівобережжя, він почав формувати українські військові частини. Саме він зформував Гайдамацький кіш Слобідської України, що придушував повстання більшовиків на заводі «Арсенал» у Києві.
Належить відзначити, що Лютнева революція 1917 р. застала українські землі, що входили до складу Російської імперії, не готовими до випробувань. До влади ж прийшли люди, що хоч й мали великі заслуги перед українською культурою (як, наприклад, М.Грушевський, В.Винниченко та інші), однак були отруєні соціалістичним доктринерством та романтизмом. Замість того, щоб вести національно-визвольну боротьбу, вони поставили на перший план соціальну програму. Тільки невелика партія соціалістів-федералістів виступала за незалежність України, але вони нічого не могли вдіяти з соціалістичною більшістю Центральної Ради. Між іншим, ті країни, які в той час боролися за національне визволення й, в яких на перше місце були поставлені національні програми, а не соціальні, змогли стати незалежними (Польща, Чехословаччина, Естонія, Латвія, Литва, Фінляндія). Українські ж соціалісти, які мали нагоду зміцнити українську державність (бо в Росії панувала анархія), не займалися державотворенням, а вели безплідні дебати й дискусії на соціальні теми, які знеохочували українських патріотів і відганяли від державної праці.
Соціальна тема переважала не тільки у Другому (3-16 липня 1917 р.), але й Третьому (20 листопада 1917 р.) Універсалах. При чому питання про ліквідацію приватного землеволодіння у Третьому Універсалі викликало великі суперечки не тільки у Генеральному Секретаріаті, але й в суспільстві. І тільки в Четвертому Універсалі було проголошено незалежність Української Республіки.
Коли більшовики захопили владу, Ленін дуже швидко зумів переконати своїх соратників, що Совєтській Росії необхідно мати регулярну армію, а не «озброєний народ». Українські ж соціалісти вважали, що їм не треба армії, а вистачить тільки міліції, тобто добровольчих нерегулярних підрозділів. А тому, коли більшовики почали захоплювати Україну, Центральна Рада, не маючи власних збройних сил, була змушена просити допомогу в Німеччини та Австро-Угорщини, що потягло за собою цілий ряд ускладнень. Але союз з німцями та австрійцями, що почали грабувати українське населення, відвернуло від Петлюри тисячі селян.
Коли з допомогою німців та австрійців був встановлений Гетьманат Скоропадського, українські соціалісти своїм бойкотом уряду гетьмана фактично паралізували його спроби створити боєздатну армію й зміцнити державний апарат.
С. Петлюра під час Гетьманату Скоропадського очолював Київське Губернське Земство, Всеукраїнський Союз Земств, був в опозиції до гетьмана. У липні 1918 р. Петлюра був заарештований і майже 4 місяці перебував у в´язниці. Коли його звільнили, поїхав до Білої Церкви, де взяв активну участь в повстанні проти Гетьманату. В.Винниченко, обраний головою Директорії, що мала замінити уряд гетьмана П.Скоропадського, зважаючи на те, що авторитет Петлюри був надзвичайно високим, ввів його до складу Директорії.
На той час Петлюра остаточно відійшов від ідей соціал-демократії і перейшов на засади національного визволення, зміцнення української державності та творення сильної армії. Але це вже не могло допомогти УНР. 17 листопада 1918 р. за рішенням ЦК РКП(б) і Ради Народних Комісарів Совєтської Росії було утворено революційну військову групу військ, завданням якої було «визволення» України. А 28 листопада в Курську був утворений маріонетковий «український» радянський уряд, на допомогу якому й мала прийти й вищезгадана російська група військ.
Тоді багатьох українців спокусили красиві, але облудні соціалістичні гасла. Більшовики змогли привабити військові загони українських селян (в тому числі отаманів Григор´єва та Махна), і вже 5 лютого 1919 р. взяти Київ, а до літа майже всю Україну. І хоч Петлюра зосередив всю владу в своїх руках, а в невдовзі очолив Директорію й збройні сили УНР, він, не маючи ні чисельної та дисциплінованої партії однодумців, ні сильної регулярної армії, змушений був відступити на захід, спочатку до Вінниці, потім до Проскурова, і нарешті до Кам´янця Подільського.
У Петлюри була нагода знову здобути довір´я українських селян влітку 1919 р. коли в Україні, де була встановлена радянська влада, внаслідок реквізицій та репресій, почалися селянські повстання. Тільки за червень липень 1919 р. було зафіксовано 328 повстань. Якби Петлюра кинув свої війська на допомогу повстанцям, справа, можливо, поточилася б по-іншому. Але він готував спільний похід на Київ своїх військ разом з Українською Галицькою Армією (УГА), яка була створена урядом ЗУНРу. Похід на Київ закінчився поразкою, яка фатально вплинула на настрої та бойовий дух українців, що боролись за незалежність України.
Спроба відновити незалежну Україну з допомогою союзу з Польщею, віддавши їй за це Галичину, теж не могла закінчитися добре, бо цей акт тільки підірвав авторитет Петлюри серед селян. І новий спільний похід українських та польських військ на Київ не викликав ні ентузіазму, ні підтримки українського народу.
В жовтні 1920 р. Польща уклала з Радянською Росією договір про перемир´я, тож війська УНР, які в листопаді перейшли Збруч, було інтерновано. А 1923 р. уряд Радянської України зажадав від польських властей видачі Петлюри. Тому він перебрався спочатку до Угорщини, потім до Відня і Женеви, і нарешті поселився в Парижі. Та навіть в еміграції С. Петлюра загрожував більшовицькому пануванню в Україні. 25 травня 1926 р. Петлюру застрелили.
Отаман Симон Петлюра похований на Монпарнаському кладовищі.
Як же він сам оцінював національно-визвольну боротьбу українського народу 1917-1922 рр.?
В 1919 р. він, між іншим, сказав: «…. Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати, як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, впертою і безкомпромісовою, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність. …за час двохлітньої нашої боротьби ми створили українську націю, яка й надалі активно боротиметься за свої права, за право самостійно й ні від кого незалежно порядкувати на своїй землі».
І це правда! Симон Петлюра й його прихильники боролися не даремно. Вони заслужили вічну вдячність української нації. Їхньою боротьбою ми й прийдешні покоління українців будемо пишатися, а їх поразки й помилки стануть нам пересторогою!
3 червня 2004 року голова НРУ Борис Тарасюк відвідав Паризький цвинтар Монпарнас, де поклав квіти до могили цього видатного українського політичного та громадського діяча.
Згідно з указом Президента України В. Ющенка відвідування могили Симона Петлюри обов´язково включається до плану заходів офіційних делегацій України.
|
