Симон Петлюра - Symon Petlura - Меморіяльний проєкт

Лист С. Петлюри

Admin — Wed, 21 Jan 2015 21:44:52 GMT

На сайті Центрального державного історичного архіву України в Києві опубліковано виставку "Діячі Української революції 1917–1921 рр. в автографах", присвячену Дню соборності України.

Поміж представлених експонатів - лист Симона Петлюри до Михайла Грушевського від 15 жовтня 1911 р.

(ф. 1235, оп. 1, спр. 688, арк. 3-6.)

Джерело

Культур, мултур и Петлюр: зачем реформы, когда есть памятники?

Admin — Mon, 19 Jan 2015 20:14:23 GMT

Від редактора сайта:

Ім`я Симона Петлюри останнім часом доволі рідко з`являється на сторінках преси. І ось у поступовому виданні Еспресо.тв такий собі еміґрантський автор Олександр Курінський, що часом пописував на згаданому сайті про своє гіспанське буття, вирішив поділитися своїми знаннями з історії України, почутими десь-колись, а може навіть прочитаними в сучасній книжці сусідньої держави.

Єдина річ у цьому тексті, з якою можна погодитися - це неприпустимість державного вишиватництва, з ним потрібно боротися. Але у відстоюванні европейських цінностей не слід вдаватися до поширення совкових мітів про людей, що свої життя поклали за Україну. Гадаю, що нині є досить досліджень спеціалістів, у тому числі з НАН України, КНУ, ЛНУ тощо, які стосуються окремих історичних постатей, трагічних подій ХХ ст. Цікаво почитати про принизливе становище євреїв у Російській імперії, чорносотенні й потім більшовицькі погроми. Стосовно кількох українських ватажків-погромників, то уряд Петлюри боровся з їхньою "діяльністю" - вона була на руку лише противникам України. Далі пропоную саму статтю діяспорянина (переклад буде).

Иногда кажется, что наступать на грабли – это самая любимая украинская традиция. Как, впрочем, и создавать проблемы на пустом месте.

Казалось бы, когда ситуация в Украине, мягко скажем, далека от идеальной, то одной из главных задач должно стать объединение страны. Не только, чтобы защититься от внешней агрессии, но и вокруг реформ, строительства нового и т.д. А значит – нужно искать точки соприкосновения. То общее, что будет одинаково хорошо восприниматься и во Львове, и в Мариуполе (про Донецк и Луганск пока говорить рано), и в Одессе, и в Киеве.

Но с этим «общим», кажется, есть серьезные проблемы. Потому что в Украине любая сила, пришедшая к власти, хочет диктовать свою волю другим: будь то днепропетровские времен Кучмы, или галичане времен Ющенко, или донецкие времен Януковича.

Причем, ладно бы диктат был ради реформ… Их как не было, так и нет. Вот только избирателям нужно ведь показать хоть какую-то имитацию деятельности. Поэтому в ход идут пафосные речи, голосование за языковые законы, переименование улиц и борьба с памятниками прошлого. Причем, абсолютно не учитывая реалии и специфику регионов.

Помнится, еще во время революции, когда на фасаде КМДА вывесили портрет Бандеры, многие киевляне (в основной массе – приверженцы Майдана), были в недоумении – мол, какое отношение он имеет к Киеву – городу, где он ни разу не был? Через пару дней Бандеру оперативно убрали и заменили на Шевченко, однако никаких выводов не сделали.

Недавно по столице провели факельное шествие на честь лидера ОУН. Какой процент киевлян принял в нем участие? Какой позитив дало это шествие, кроме смакования «марша фашистов» на российских каналах? И дело не в том, хороший Бандера или плохой – он просто чужой для Киева. И факельный марш в его честь будет восприниматься, как насаждение чужой культуры.

Кстати, о культуре. Недавно министр культуры Вячеслав Кириленко выразил желание снести памятник Щорсу в Киеве и заменить его на Петлюру. Тем более что рядом находится улица Петлюры (бывшая Коминтерна).

Конечно, сам памятник Щорсу не представляет никакой исторической ценности (разве что экс-президент Леонид Кравчук любит рассказывать, что в молодости позировал для скульптора). И его снос вряд ли вызовет возмущение людей. Однако зачем ставить на его место Петлюру?

Предлагать такое может только человек, который не знает истории Киева. А нужно бы… Если лень читать книги, то можно поговорить со старожилами – например, узнать о действиях петлюровцев в Киеве, о еврейских погромах.

На Фейсбуке кто-то недавно приводил пример, что даже в песне «А без Подола Киев не возможен», есть строки о том, как «в эти двери сотни пуль всадил петлюровский патруль» и человеке, который в ответ расстрелял петлюровцев из пулемета.

Это песня. А я знаю реальный случай, когда дедушке моей хорошей подруги петлюровцы нагайками изшматовали спину. Потом этот человек много лет обитал на улице Коминтерна и до ее переименования в ул. Петлюры, правда, не дожил. Думаю, он бы точно был против памятника, как и многие киевляне.

Однако дело, повторюсь, не в памятниках, как таковых. Вопрос в подходах, когда вместо того, чтобы учитывать особенности каждого города нашей страны, хотят насадить неоднозначные вещи; когда вместо проведения реформ внимание общества переключается на что-то второстепенное и неоднозначное. И никто не хочет отвечать на вопрос, что будем делать потом – когда все памятники переставим, а улицы переименуем… Может, сначала реформы, а потом уже все остальное?

Олександр Курінський

Еспресо.tv

Кириленко запропонував замінити пам'ятник Щорсу в Києві на Петлюру

Admin — Fri, 16 Jan 2015 21:19:30 GMT

Саме Петлюра символізує боротьбу українців за свободу, упевнений міністр.

Замість пам'ятника Щорсу на бульварі Шевченка в Києві доцільніше буде встановити пам'ятник Симону Петлюрі.

Про це в інтерв'ю DT.UA заявив міністр культури та віце-прем'єр з гуманітарних питань В'ячеслав Кириленко.

"Саме в цьому місці столиці починається вулиця Симона Петлюри. Вона йде від пам'ятника Щорсу до залізничного вокзалу... Xи cимволізує Щорс боротьбу українців за свободу у період 1917-1921 рр.? Знаєте, все ж таку боротьбу більше символізують Грушевський, Винниченко, Петлюра, багато інших", - сказав Кириленко.

Він зазначив, що його слова не є закликом "йти і ламати". "Якщо ці мої слова стануть приводом до дискусії в демократично обраній Київраді і, можливо, буде прийнято рішення про встановлення пам'ятника Петлюрі, то мої слова досягнуть результату", - зазначив міністр.

На його думку, ліквідація близько тисячі пам'ятників Леніну за останній рік була "вивільненням народної енергії, емоційним опором". "Ніхто нікого ні до чого не закликав. Влада не пропонувала жодних рішень", - сказав Кириленко.

http://dt.ua/CULTURE/kirilenko-zaproponuvav-zaminiti-pam-yatnik-schorsu-v-kiyevi-na-petlyuru-161654_.html

Оновлення в розділі Фото

Admin — Wed, 12 Dec 2012 18:05:52 GMT

Додано нові фото до альбомів УНР, Преса та Портрети. Для перегляду світлин ліпше натискати на назву, бо в такому випадку можна прочитати підписи.

Нова сторінка

Admin — Wed, 19 Oct 2011 22:00:54 GMT

Сьогодні натрапив на приватний сайт Володимира Сергійчука, тому вирішив створити тут спеціяльну сторінку "Петлюрознавці" з біографіями й списком публікацій.
Деякі статті згодом можна буде прочитати.

У вересні був у Полтаві й Харкові. Знову ці міста справили на мене гнітюче враження.

Полтава
О сьомій ранку приїхав на центральну площу. Купи сміття, вибиті сходинки в підземному переході біля кінотеатру імені Івана Котляревського, "ламана" російська мова. Там само на великому рекламному екрані "хтось" крутить совєцькі фільми й мультики російською мовою, які чути на иншому боці вул. Жовтневої. Може їм привезти й подарувати "Лиса Микиту" абощо?! Та й купа старої української анімації є. Втім, це нікому не потрібно. Бо ліпше товкмачити народу "Ларису Вановну хачу" й нудну круговерть радіо "Мелодія", щоб більше народу соромилося говорити по-людськи - або нормальною російською, або нормальною українською.

Харків
Цього разу мені поталанило один раз почути українську мову, та ще й від дівчат. Це унікальний випадок, адже більшість місцевого населення ламано-російськомовне, а ті хто приїздить із навколишніх сіл, дуже не хочуть виглядати селючками. Загалом тут така "ползучая украинизация", що мені жодного разу не вдалося відшукати якісної преси українською мовою. Щоправда, на вокзалі завалялося "Зеркало недели" російською.
У центрі міста я також виявив помпезно облаштовану котрусь із паралелей землі, підписану, звісно, російською.
Відвідав також книгарню "Є" на початку вул. Сумської, де придбав малий варіянт книжки Віктора Савченка про Симона Петлюру (для колекції). При нагоді завітайте сюди.

Кілька слів про Євро-2012
На площі перед Південним вокзалом у Харкові встановили "вертушку" із символікою чемпіонату. На центральному майдані Свободи з "вождем народів" причепили кілька рекламних плакатів офіційних спонсорів. Більше ніяких змін не помітив.
Укрзалізниця по-свойому готується до Євро-2012. На Південному вокзалі в квитковому залі, який "сохранил свой исторический облик" (маю на увазі відсутність ремонту), туалет знаходиться в підземеллі, біля камери схову. Дізнатися про його місцезнаходження не зможе ніхто, адже єдиний напис латинськими літерами "WC". Літня людина точно не зрозуміє цього "месиджу", а іноземець навряд чи ризикне спуститися туди непрацюючим совковим ескалатором, бо більше ніде немає ніяких написів про існування вбиральні в цьому крилі вокзалу.
Окрема розмова - провідники 2-ї кляси "Столичного експресу". Яка там клясовість чи "фірмовість"! Дякую за чай у склянці з губною помадою! А ще за нову можливість переглянути "Служебный роман", від якого в цьому рейсі нудило не тільки мене. При нагоді зайду на сайт нашої залізниці й запитаю про засоби особистої гігієни. Певно, провідникам дано вказівку економити їх до Євро-2012. Дуже мудро!
Ну, власне, це невелика частина моїх вражень, але найсуттєвіших.

Best regards,
А.Л.

Сторінка, присвячена Симонові Петлюрі на проєкті "Українська революція"

Admin — Mon, 11 Jul 2011 22:17:43 GMT

Симон Петлюра – майбутній отаман військ Української Народної Республіки, голова Директорії УНР у спогадах Всеволода Петріва постає неординарною і вольовою, але водночас суперечливою і таємничою особистістю. Це «невисока худощава людина з блідим стомленим обличчям у сірім вояцькім плащі без нараменників та сірій «солдатській» папасі». Ставлення автора до Петлюри, вправного військового, що викликав шану у своїх козаків, більш позитивне, ніж нейтральне, проте відчувається певне сум’яття, яке викликають у Петріва вчинки цього політика.

Перша зустріч Петріва з Петлюрою відбулася у Києві під час Арсенальського повстання як з отаманом «Коша Слобідської України». Цей кіш вирізнявся з-поміж инших військових частин, що базувалися у Києві.

«Дивне вражіння справило на мене перше побачення з представником цього Коша, начальником стежі, підстаршиною Червоних Гайдамаків, - пише Петрів. - Засмальцьовані, втративши природний червоний колір, шкіряні штани, жовтий коротенький кожушок, смушкова шапка з червоним шликом, голена голова з довгим чорним оселедцем за вуха та свіжим шрамом від кулі, та нерухоме самовпевнено залізне обличчя маняка, – анормальної людини, нібито справді воскреслий гайдамака прастарих часів… Питаю його: «Де ваш Кіш?». Лаконічна відповідь: «Не далеко». «Багато маєте людей?». «А вистачить». Кажу: «Чоловіче, перед ким скриваєте, ми ж свої та мусимо спільно працювати». А він у відповідь: «А ви не питайте, дарма, пане полковнику! я мав наказ відвезти доручення – відвіз, а іншого наказу не маю, тому нічого не казатиму. Знаю, куди маю вертати і як відпочинуть коні, чи Ви дасте свіжих чи ні – вертатиму. Коли хочете, напишіть листа батькові кошовому, я передам, а розповідати нікому нічого не можу, така звичка у нас, Слобідських Гайдамаків». Гордієнківці, які розмовляли з рештою гайдамацької кінної стежі, переказували, що також про ніщо, що торкається коша, не кажуть. І на вигляд решта червоних гайдамаків мали вигляд, подібний до цього підстаршини».

Але водночас Петрів позитивно відгукується про добру війскову організованість Червоних Гайдамаків, їх прегарну розвідку, штаб, який «вільний від зайвих людей». До слова, саме гайдамаки Петлюри зіграли ключову роль під час захоплення Арсеналу, який був основною твердинею тих, хто постав проти Центральної Ради. Але разом з тим саме Петлюра став на перешкоді фізичній розправі козаків з повсталими робітниками.

Розуміючи дезорганізованість штабу Центральної Ради, Петрів не виключав можливості самочинного підпорядкування Петлюрі. Проте останній відмовився від такої пропозиції: «Він дав дуже невиразну відповідь: мовляв і так він забагато взяв на себе відповідальності, тому не може вмішуватися в розпорядження влади, хоч і бачить її помилки. Виходило, що поміж ним і тодішньою владою були якісь особисті непорозуміння. Приобіцяв тільки держати з нами зв'язок. Я виїхав тоді з нічим і хоч виніс добре вражіння від Слобожанців, та невиразна відповідь кошового трохи бентежила мене, але важко було зрозуміти її справжні підстави».

Із суперечливістю дій Петлюри Петріву довелося зіткнутися ще раз. Після відходу українських частин з Києва під натиском військ Муравйова Петрів мав намір приєднатися зі своїм полком до коша Петлюри, але отаман «знов ухилився від ясної відповіді, вона мені була лишень цінна досвідом, як уміло Петлюра маневрував поміж селом, своїми гайдамаками і деякими відділами допомогового значення, що до них приєднались, наприклад, якимсь «питательним пунктом» явно «общерусского напрямку». Я був наочним свідком, як сільрада Шпитьків була переконана в необхідності допомогти свойому війську та як вона з повним почуттям свого обов'язку видавала харчі та пашу з великого панського маєтку, який був реквізований, але не розграбований селом; як голова сільради робив начальницьким тоном уваги старшині Коша, а кошовий лише підтакував, підтверджуючи необхідність зберегти народне майно, а за якої чверть години ця лагідна нібито людина різко і непривітно наказувала начальникові "питательного пункта"...»

Після того, як Центральна Рада уклала договір з кайзерівською Німеччиною, Петлюра зрікся командування. Саме у його частинах панували найбільш рішучі настрої проти тогочасної політики українського уряду.

Вікторія Скуба за матеріялами Всеволода Петріва

http://ur.kvideo.com.ua/petlura.html

Симон Петлюра розмовляє зі Всеволодом Петрівим (кадри з фільму)

Симон Петлюра серед гайдамаків «Коша Слобідської України» (кадр із фільму)

Штурм Арсеналу (кадри з фільму)

Петлюра захищає полонених більшовиків (кадри з фільму)

У серпні відбудеться прем`єра фільму про Українську революцію

Admin — Mon, 11 Jul 2011 21:58:33 GMT

Незабаром ми зможемо побачити новий фільм "Українська революція", знятий за спогадами видатного військового Української Народньої Республіки Всеволода Петріва.

Продюсер та режисер - Іван Канівець. У ролі Симона Петлюри - Олесь Доній, у ролі Всеволода Петріва - Богдан Іванько. Текст диктора - народний артист України Богдан Бенюк.

Фільм створюється за участю клюбів військово-історичної реконструкції "Чота пішої розвідки 3-ї залізної дивізії ДА УНР", "Повстанець" і молодіжного колективу музею Івана Гончара.

Наразі тут можна переглянути коротке відео.

Додаткова інформація:

http://ur.kvideo.com.ua/

http://kupa.in.ua/

«Зручне» вбивство

Admin — Tue, 14 Jun 2011 21:33:39 GMT

Реймон Кларінар: «У Франції для більшості інтелектуалів справи Петлюри не існує. Там ніколи не знали, що робити з Україною»

85 років тому в Парижі було застрелено Симона Петлюру – голову Директорії та уряду УНР в екзилі. Згодом суд виправдав убивцю, Самуїла Шварцбарда. Від перших днів слідства українська громада наголошувала на організації злочину в інтересах і за допомоги більшовицької Москви. Але переконати присяжних та голову суду не вдалося.

Відтоді ані політики, ані громадськість Франції жодного разу не повернулися до цієї суперечливої справи. Про те, чому так сталося, Тиждень розмовляв із Реймоном Кларінаром, заступником головного редактора популярного французького тижневика Courrier international і автором трилогії про події в Україні 1918–1950 років (під псевдонімом Роман Рижка: «Сім потягів імператриці», «Людожерські лани», «Імперія тисячі слів»).

КОМПЛЕКС ДРЕЙФУСА

У. Т.: Симон Петлюра поліг від кулі в Парижі, просто на вулиці, 25 травня 1926-го. Права преса тих років багато й аргументовано писала про ймовірну спецоперацію московської розвідки. Але й суд, і громадськість погодилися з версією вбивці: буцімто він діяв сам і прагнув помститися за єврейські погроми. Чому французькі еліти, тодішні та нинішні, виявили неуважність до фактів, що доводили участь спільника?

– Почнемо з того, що сьогодні у Франції для більшості інтелектуалів справи Петлюри не існує. Мало хто знає, ким він був. Ще менше тих, хто розуміє, яким він був насправді. І лише дуже невелике коло поінформованих у курсі, що голова Директорії УНР загинув у Парижі й похований на цвинтарі Монпарнас. Навіть ті, хто загалом цікавиться Східною Європою, не орієнтуються в темі. Отже, різноманітним групам впливу залишається велике поле для втручання.

Зауважте: ця справа була проблемною вже 1926 року. У 1918–1919-му Франція вельми обережно підтримала українську боротьбу за незалежність, але потім швидко вивела свій контингент із Одеси, залишаючи по собі катастрофічну ситуацію. І ось гине лідер країни, якій не вдалося вибороти право на існування, але яка за нього змагалася. До того ж у самому центрі Парижа. Людина культурна, освічена... Франція не знала, як бути. Почалося слідство. Українці справедливо вимагали кари вбивці, вказували на замовлення з боку більшовицької Москви. Тим часом Францію лихоманило від гострого протистояння правих та лівих. Спогади про безславну спробу вплинути на російські події були ще надто свіжі. А Петлюру тоді сприймали тільки в контексті революції та громадянської війни в Росії.

У. Т.: Махно теж обрав собі притулком Францію... Загалом, усі керівники ворогуючих армій, які билися на українській землі, опинились тут. Навіть Християн Раковський, керівник більшовицького війська в Україні 1918–1919 років, тоді ж таки став послом СРСР у Парижі!

– Так, це був перший рефлекс переможених. Цей міраж, репутація вітчизни Декларації прав людини, приваблював багатьох. І вже тоді все було дуже складно. Щоб зрозуміти сучасне бачення французів, додайте події 1940-х: Голокост, ідентичність убивці та злочини, які закидали Петлюрі.

Його несправедливо звинуватили. А попри те… Після Другої світової виявилося неможливо спокійно розібратися з цим убивством. З одного боку, на заваді щоразу ставав образ скривдженої, беззахисної меншини, яка зважилася на помсту. Із другого – Західна Європа й, зокрема, Франція зазнали шоку від масового винищення євреїв. Не забуваймо також величезного впливу комуністів і тих інтелектуалів усередині країни, що були їм ідеологічно близькі... Отже, після 1945 року стало ще важче переглянути справу Петлюри суто в історичному, документальному, беземоційному форматі. Ніхто не хотів дізнаватися, що це була за людина й чому вона загинула. Спрощення стало шаблоном.

Розповім випадок, який стався зі мною в одному з видавництв. Я зауважив, що невдовзі маю одружитися з українкою. Один зі співробітників тут-таки відгукнувся: «Коли ми з братом були нечемні, – пригадав він, – бабуся нас сварила «петлюрами»». Це добре узагальнює ставлення до справи Петлюри з боку французів: краще б її не було.

У. Т.: Чи правомірно було б припустити, що виправдання вбивці – своєрідна реакція суспільства на справу Дрейфуса? Процес проти цього французького офіцера юдейської конфесії спричинив наприкінці ХІХ століття бурхливі суперечки. Може, під час розгляду справи Шварцбарда французи воліли самим собі довести, що вони змінилися, позбулися ксенофобії?

– Гадаю, ви маєте слушність. Був, очевидно, цей комплекс Дрейфуса. Назвемо його так. До того ж убивця єврейського походження протистояв лідерові націоналістів із країни, якої Франція практично не знала, але яка ускладнювала взаємини з Росією... А як ставитися до червоної Москви, Париж тоді теж не визначився. Усі західні країни в той час хоча де-факто й визнавали перемогу червоних, проте не мали щодо більшовицької влади чіткої стратегії. Британія, Франція, США казали собі тоді: найкраще сприйняти факт, що цар ніколи не повернеться, й розпочати з новою владою економічні відносини. Тобто, з одного боку, існував цей комплекс Дрейфуса переважно в колах інтелігенції, з другого – зростав вплив єврейської громади в лівих інтелектуальних колах, із третього – робили своє і французькі комуністи, які зовсім не хотіли, щоб про Симона Петлюру та його боротьбу забагато говорили й думали. Бо для них кожен, хто постав проти червоної влади, – це ворог, якого не шкода знищити. Комуністи не були зацікавлені, щоб справа голови Директорії стала трибуною для французьких українців, щоб їх почули.

ЛОГІКА «ЧЕРВОНОЇ ПОМСТИ»

У. Т.: Працюючи над своїми романами, ви студіювали історичні документи 1920-х років. Наскільки великий вплив справляв Комінтерн на французькі політичні та інтелектуальні кола? Як ви пояснили собі той факт, що на підтримку Шварцбарда записалися виступити свідками чимало відомих французів, які не тільки не знали особисто ані жертви, ані вбивці, а й до України ніколи не їздили і свідками погромів юридично бути не могли. Хіба що експертами...

– Я не маю залізних доказів. Але, як на мене, справа Петлюри вписується в логіку «червоної помсти». Починаючи, гадаю, від 1923–1924 років, коли більшовики реально взяли владу, з’явилася очевидна політична воля фізично винищувати всіх, хто міг би утворити організовану опозицію. Від керівництва УНР до анархістів та білих генералів, соціал-революціонерів... За ними також полювали. І ця «червона помста», як бачиться, припинилась аж по закінченні Другої світової. Коли Сталін, користаючись із окупації половини Європи й половини Німеччини, зумів дістатися до багатьох опонентів. І, зокрема, тих білих генералів, які помилково погодилися воювати в німецькій армії. Тих, хто втік від нього в 1920-ті роки і опинився в Італії, Франції, Югославії в 1930-х. По війні союзники видали цих людей Сталіну, хоч ідеологічно вони воювали не за фашизм, а проти більшовизму.

Отже, очевидно: всупереч тому, що нам так довго розповідали, замах на Петлюру не є індивідуальним феноменом. Навіть коли припустити, що вбивця діяв самостійно, – тільки-но більшовики дізнались би про цей проект (а той його не приховував), вони все зробили б, щоб йому допомогти! Бо це збігалося з їхнім інтересом.

Не стало Петлюри – і український зарубіжний рух було обезголовлено. Ми не знаємо, як розвивалися б події, якби він прожив іще 20–30 років. Може, й не було б такого масштабного розбрату в нації? Тому замовлення з Москви видається логічним.

Чому ще це вбивство було таким проблемним для французької політичної та судової влади? Зазвичай більшовицькі агенти під час спецоперацій не попадалися. Білого генерала Євґєнія Міллера, наприклад, сталінські агенти викрали 1937 року дуже професійно. Були й інші. Ще одного білого генерала, Алєксандра Кутєпова, теж таємно вивезли з Парижа до Москви й стратили. Але Шварцбарда заарештували на місці злочину...

У. Т.: Про те, що знищення Петлюри було саме спецоперацією ГРУ, свідчив співробітник КДБ Пьотр Дєрябін, який 1954 року перейшов на бік американців. Він казав про це під час виступу в Конгресі США...

– Треба мати на увазі, що період між двома світовими війнами породив чимало авантюристів та найманців. А також міфоманів. Можливо, ми ніколи не дізнаємося, ким насправді був Самуїл Шварцбард? Сплячим агентом більшовиків чи людиною, яка сподівалися втекти від себе, від свого минулого, від співпраці з червоними? Анархістом чи релігійним містиком, яким він намагався видатися слідству? До речі, можна бути міфоманом, авантюристом і найманцем в одній особі.

У. Т.: Повернімося до французького бачення боротьби українців за незалежність. Була перша революція 1917–1920-го, потім УПА, і за кожним разом – хвиля імміграції до Франції. Чому цих людей практично ніколи не чули?

– З УПА ще важче. У справі Петлюри принаймні є особа, яка боролася за свою справу, а заодно з нею ще десятки тисяч людей. Армія УНР налічувала в різні часи від 30 тис. до 100 тис. вояків. Отже, маємо втілення боротьби. Але про Бандеру говорити сьогодні у Франції куди складніше. Це період Голокосту, і радянська пропаганда багато попрацювала над тим, щоб кожен українець, який бився зі зброєю в руках також проти Червоної армії, але передусім проти гітлерівців, угорців, румунів, видавався вбивцею євреїв. Отже, говорити про українську збройну боротьбу між 1939-м та 1956-м іще проблематичніше.

У. Т.: Але ж ви у своєму останньому романі пишете про УПА...

– Саме так. Мені став у пригоді паралельний світ, який я вигадав, аби розповісти цю історичну правду. Дія відбувається в іншому вимірі. За моїм задумом, Західна й Східна Європа живе з різницею в часі у 80–40 років. Це художнє відображення тієї манії величі, яку перша дуже давно культивує стосовно другої. Йдеться не лише про росіян чи українців – про всіх східних європейців. Цього навіть не приховують. Із країнами третього світу поводяться обережніше, бо спрацьовує комплекс колоніального минулого. А Східну Європу можна відверто зневажати. Друга лінія – це справді твердження, що проблем не вирішено. І якби все відбувалося нині, до подій знову поставилися б спрощено й абсурдно. Франція і далі не знала б, що робити з Україною. Як, можливо, й інші європейські держави.

ДО РЕЧІ

Офіційний Київ не побажав ушанувати пам’яті Симона Петлюри

Симона Петлюру поховали рівно 85 років тому, 30 травня 1926-го, на паризькому цвинтарі Монпарнас. На роковини його загибелі українська громада постійно збирається там, щоб відправити панахиду.

По відновленні Незалежності до могили Головного Отамана стали приходити й вітчизняні дипломати. Спершу – переважно військові аташе, а згодом і посли. Подеколи з квітами або жалобними вінками «Від українського уряду».

Цього року офіційний Київ проігнорував ушанування пам’яті керівника Української Народної Республіки. «Не було ані дипломатів, ані квітів», – зазначає Ярослава Йосипишин, директор бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі. «Може, воно й на краще», – кажуть місцеві представники діаспори. – Немає тієї кар’єристської нещирості, яку часом бачили. Тепер видно, хто є хто і хто з ким».

У неділю, 29 травня, траурну літургію на Монпарнасі спільно відслужили православний єпископ, протопресвітер Борис Хайневський, єпископ УГКЦ у Франції Михайло Гринчишин та парох автокефального українського храму Св. Симона в Парижі отець Сергій Герасименко.

Спілкувалася: Алла Лазарева

Український тиждень, № 22 (187) від 2 червня 2011 р.

СИМОН ПЕТЛЮРА КАК ПРОТИВНИК ЕВРЕЙСКИХ ПОГРОМОВ

Admin — Mon, 04 Apr 2011 17:23:58 GMT

Ровно семьдесят лет назад – 25 мая 1926 года – на парижскую мостовую пролилась кровь председателя Директории и Главного Атамана войск Украинской Народной Республики Симона Петлюры. Это убийство, содеянное Самуилом Шварцбардом, недруги убитого и украинской государственности старались квалифицировать как расплату за еврейские погромы в Украине, виновность за которые должен нести именно Петлюра, как высшее должностное лицо на территории Украины в 1919–1920 годах. Особенно активно работала в этом направлении коммунистическая пропаганда, пытаясь приписать все преступления против еврейской нации именно руководителю УНР. ЦК КП(б)У даже принял специальный документ, которым намечал комплекс мероприятий по очернению Петлюры накануне судебного разбирательства над убийцей.

Широко организованная кампания против Петлюры и невозможность в этих условиях доказать обратное сделали свое дело: убийцу оправдали, учитывая многочисленные жертвы еврейского населения Украины в период Директории.

Да, евреи Украины действительно понесли большие потери в то время. Но приняли ли во внимание присяжные заседатели все обстоятельства, вынося оправдательный вердикт Самуилу Шварцбарду? Нет. Именно неполное изучение документов, связанных с освещением еврейских погромов, повлияло тогда на решение суда, бросившего тень погромничества на память уже покойного Симона Петлюры. Хотя, при желании, необходимые документы можно было бы представить, в том числе и свидетельства самих пострадавших. Эти материалы в Советском Союзе были просто спрятаны. Ведь пустить следствие и сам суд по пути списания на мертвого Петлюру всех преступлений против евреев – это еще и удар по украинскому национально-освободительному движению: смотрите, мол, какие они – украинские «самостийныки» – сплошные бандиты. Организовывая руками еврея убийство Петлюры, большевики хорошо все просчитали.

К сожалению, многие несведущие восприняли эту версию, и на многие десятилетия она оставалась однозначной для ее носителей, в том числе и среди евреев, и среди украинцев. Но, как говорится, все тайное становится явным. Открытые бывшие спецхраны, утаивавшие от исследователей важные свидетельства в связи с проблемой еврейских погромов, дают возможность спокойно разобраться в этом щепетильном вопросе, затрагивающем интересы и чувства как евреев, так и украинцев. И это нужно сделать сегодня, невзирая на отдельные протесты, в том числе политиков, ибо не до конца решенный вопрос о еврейских погромах в Украине будет и в дальнейшем мешать полному взаимопониманию наших двух народов, постоянно вызывать подозрение и недоверие, что не на пользу никому.

Так вот, мы, украинцы, должны признать – евреи действительно страдали в годы становления УНР. Но все дело в том, что нужно глубоко разобраться в причинах этих злодеяний и, не оправдывая виновников, указать в каждом конкретном случае на них. И тогда в этом ряду мы увидим не только стихийную украинскую атаманию, громившую евреев под воздействием брошенных большевиками лозунгов об экспроприации буржуазии, но и организованную травлю со стороны деникинцев, не имевшую по размаху и зверству аналогов, а также погромы польских войск и... большевистских, в частности казаков Буденного.

Всестороннее изучение документов однозначно засвидетельствует: правительство УНР, возглавляемое Петлюрой (как и армия, которой он руководил), не имеет никакого отношения к организации еврейских погромов. Наоборот, именно Директория с самого начала пресекала погромщиков. А если мы попытаемся разобраться с причинами погромов, то обязательно убедимся: они были на руку противникам украинской государственности и возникали каждый раз, когда Украина заявляла о самостоятельном пути развития.

К примеру, как только Центральная Рада провозгласила III Универсалом Украинскую Народную Республику в ноябре 1917 года, тотчас разложенная русская армия устраивала погром в Умани.

Справедливости ради следует подчеркнуть: после этого Центральной Раде и гетману Павлу Скоропадскому удалось удержать погромные настроения в украинском обществе. До того времени, пока к власти не пришла Директория, поднявшая восстание против гетмана, отказавшегося от самостоятельного государственного развития Украины и ставшего на путь федерации с Россией.

И как только взявшая власть в свои руки Директория провозгласила, что воссоздает самостоятельную УНР, снова возникли еврейские погромы.

Организовали их те, кто во времена Скоропадского, перекрасившись соответственно, засели во властных структурах и воинских частях, оставаясь на самом деле противниками украинской государственности.

Правительство УНР, нужно признать, резко отреагировало уже на первые погромы в начале января 1919 года в Житомире и Бердичеве: зачинщики были расстреляны, а одна из воинских частей, принимавшая участие в преступной акции, – расформирована. Сообщая об этом представителям еврейских партий и городских властей Бердичева 10 января, тогдашний председатель Директории В. Винниченко сказал, что погромнической агитацией занимаются большевистские и черносотенние элементы. При этом он заявил: правительство будет энергично бороться не только с антисемитизмом, но и со всякими проявлениями большевизма.

Кстати, и сами евреи тогда осознавали, что погромы – не политика украинского правительства, а спланированная провокация против него. Так, представитель еврейской партии Поалей-Цион Драхлер говорил Петлюре: «Мы глубоко убеждены, имея достаточно фактов, что житомирский и бердичевский погромы возникали против воли правительства. Сразу же после житомирского погрома русские и польские черносотенцы хвастались: «Задуманный погромный план нам прекрасно удался, и конец Украине».

Даже пробольшевистски настроенный представитель Бунда М. Рафес, сначала утверждавший, будто бы «особый отряд, который был послан в Житомир и Бердичев для борьбы с Советами, устроил там погром», потом, выступая на заседании Трудового Конгресса Украины 26 января 1919 года, заявил: «Директория говорит, что она во многом не виновна, что она не виновна в погромах. С этим я согласен. Никто из нас не обвиняет Директорию в том, что она повинна в погромах».

И не кто иной, как именно Симон Петлюра – член Директории и Главный Атаман войск УНР, решительно пресекал погромные настроения в среде повстанческих отрядов. Узнав, к примеру, от министра еврейских дел УНР, что проходящие части на станции Яреськи совершали насилия над еврейским населением, он немедленно дал телеграмму военному коменданту станции Миргород: «Наказую розслідувати справу і мені донести, а також вжити міри, щоб подібні ексцеси надалі не мали місце і карно переслідувались. 28 січня. Головний Отаман Петлюра».

А когда вскоре он возглавил и Директорию, то именно по его инициативе правительство УНР специально рассмотрело вопрос о еврейских погромах в Каменце-Подольском и Проскурове, требуя от военных руководителей «вжити самі рішучі заходи до цілковитої ліквідації погромних протиєврейських дій, а виновні щоб були потягнені до суворої кари по законам військового часу».

Кроме того, от имени правительства издавалось обращение к населению и армии, в котором выяснялись «ті сумні наслідки і величезна шкода, які несуть для Українського народу і для діла визволення Української Народньої Республіки протиєврейські погромні події і закликати населення і козацтво ділом допомогти Народньому Уряду знищити в корні всі ці злочинні для нашої республіки з"явища».

Если бы политика Симона Петлюры была другой, то представители еврейства Украины, встретившиеся с ним 17 июля 1919 года, конечно же, не высказывали бы ему поддержку в строительстве украинской государственности. К примеру, представитель Поалей-Циона заявил: «Я глибоко переконаний, що не тільки ми, но вся єврейська демократія діями візьме саму активну участь у боротьбі за звільнення України. І в рядах армії єврейський козак рука у руку буде воювати, нести свою кров і життя на олтар національного і соціяльного звільнення України».

Да и сам Петлюра на этой встрече еще раз подтвердил еврейским представителям, что он «всю силу свойого авторитету використає для того, щоб усунути ексцеси проти євреїв, котрі перешкоджають державній праці».

Совсем другой по отношению к евреям и их погромщикам из состава Добровольческой армии была политика генерала Деникина. В специальном меморандуме от Центрального Комитета оказания помощи евреям, пострадавшим от погромов, в конце 1919 года указывалось: «Правительство Деникина пристрастно относилось все время по отношению к зачинщикам погромов... эта пристрастная снисходительная политика генерала Деникина по отношению к этим ложным утверждениям (все евреи – большевики), брошенным в темную, невежественную толпу, была причиной этой ужасной полосы жестокостей и погромов, которым нет совсем примера».

Одним из примеров такой вакханалии документ называет погром в Киеве: «Когда генерал Драгомиров, известный своим «либерализмом», был вынужден по причине превосходящей его войск силе большевиков оставить временно Киев, он обратился к офицерам (по стенограмме) со следующими словами: «Мои друзья, вам известна, как и мне, причина нашей временной неудачи на Киевском фронте. Когда вы, мои геройские и бессмертные орлы, снова возьмете Киев, я вам представлю возможность расправиться с грязными евреями».

И в самом деле, когда население Киева после тяжелых испытаний с радостью встретило занявшую город Добрармию, та ответила на этот прием грабежами и убийствами. Около

20 000 человек погибло таким образом в течение двух дней. После этих происшествий представитель харьковской еврейской общины, г-н Супрасскин, говорил с генералом Шкуро, сотрудником генерала Деникина, и тот ему объявил, что «евреев абсолютно щадить не будут, так как они все – большевики».

Между прочим, правительство УНР в обращении к государствам Антанты 7 октября 1919 года, в частности, подчеркивало: «Особливо ганебне насильство творять представники генерала Денікіна над євреями, улаштовуючи по шляху, котрим посувається його військо, нечувані єврейські погроми, які за своїми розмірами, жорстокістю і одвертістю сягають далеко дальше тих насильств, що мали собі коли-небудь місце на терені України».

К сожалению, всего этого не учли в судебном заседании в Париже. Как и сознательно организованных погромов со стороны большевиков и польских войск. Не были приняты во внимание и заявления еврейских лидеров, выступивших в защиту Симона Петлюры. В частности, такие представители, как В.Жаботинский, А.Марголин, С.Гольдельман, И.Добковский, пытались доказать ошибочность обвинений, предъявляемых покойному Петлюре. Но – тщетно. В атмосфере всеобщего психоза, созданного противниками украинской государственности, суд не смог подняться над эмоциями и ажиотажем.

На мой взгляд, ни присяжные, ни судья не понимали, что, оправдывая убийцу Симона Петлюры, они вызывают на себя Суд Истории. А она обязательно оправдает противника еврейских погромов Петлюру и осудит необъективность и несправедливость тех, кто посмертно решал его участь.

Владимир СЕРГИЙЧУК

1996 р.

http://www.rovs.atropos.spb.ru/index.php?view=publication&mode=text&id=261

У Києві хотіли перейменувати вулицю Симона Петлюри

Admin — Wed, 03 Nov 2010 18:45:55 GMT

Комісія з перейменування вулиць Київської міськдержадміністрації на своєму засіданні розглянула пропозицію про перейменування вулиці Симона Петлюри (колишня вулиця Комінтерну) на вул. Безаковську.

Про це повідомляє прес-служба депутата Київради, голови постійної комісії з питань культури і члена комісії КМДА з питань найменувань і пам'ятних знаків Олександра Бригінця.

"Ініціаторам перейменування було одноголосно відмовлено, оскільки вулицю ім'ям одного з лідерів УНР названо відповідно до Указу Президента, і перейменування повністю відповідало встановленій законом процедурі", - пояснив політик.

Бригінець звернув увагу, що до складу комісії з питань найменувань і пам'ятних знаків КМДА входить 26 фахівців у сфері історії, культури, мовознавства, києвознавства. Очолює комісію один із заступників голови КМДА. Більше півроку у зв'язку з переформатуванням київської міської влади комісія не засідала.

http://www.osvita.org.ua/news/54265.html

Фото - Вікіпедія