Головна
|
Ідеологічно українська політична еміграція виявилась могутнім конкурентом радянської влади"СЕЛЯНИ ОЧІКУВАЛИ ПОВЕРНЕННЯ ПЕТЛЮРИ І ГОВОРИЛИ ПРО ТЕ, ЩО ДУРНІ БУЛИ, КОЛИ НЕ ПІДТРИМАЛИ, ТЕПЕР КАЄМОСЯ"
- Яким чином у середовищі політемігрантів велась боротьба з оцим радянофільством? Чи це було пущено на самоплив, як зараз у нас майже все пущено у Криму і на сході та південному сході? Українська політична еміграція, маючи певний досвід державного будівництва і розуміючи політичну ситуацію по-різному, напевно, могла ж прогнозувати ситуацію на кілька років вперед і, очевидно, прогнозувала, що миру вічного не буде, якісь історичні шанси для українства будуть. То чи велась за цих умов боротьба з впливами більшовиків, якими засобами і методами? - Безперечно, і першим засобом було створення відповідних структур, які вели цю боротьбу і виявляли більшовицьких шпигунів, агітаторів і т.п. Саме при уряді УНР був створений департамент політичної інформації, служби безпеки. Адже що таке була політична еміграція? Політична еміграція - це коли чоловік був в армії, як Андрій Левицький, а його дружина на території, захопленій більшовиками. Тоді Левицький послав своїх відданих людей, і його дружину перевезли також до Польщі. Інший приклад - родина Павла Зайцева. Він був з армією УНР, а його дружина Валентина з дітьми перебувала в Києві. Тобто, внаслідок військової поразки передовсім, постраждали родини. Наприклад, Іван Липа, так ніколи вже й не зустрівся зі своєю дружиною, яка перебувала на підрадянській Україні. Отже, еміграція - це ще й поруйновані долі людей. Більшовики навіть використовували жінок для шпигування і збору інформації. Наприклад, та ж Валентина Зайцева, приїхавши і поселившись у готелі, де жили українські політемігранти, доносила представництву УСРР у Польщі потрібну їм інформацію про українських політичних емігрантів. Фактично вона стала діючим більшовицьким агентом. За нею було встановлено спостереження службою безпеки УНР, виявлено факт шпигунства. Її заарештувала польська поліція. Так само боролись з більшовицькими шпигунами у середовищі політемігрантів шляхом створення закритих організацій, виявляючи агентуру більшовиків, а часом і співпрацюючи зі спецслужбами країни проживання. Хоча в умовах еміграції створити потужні структури виявлення більшовицької агентури і боротьби з нею було досить складно. Адже деякі більшовицькі агенти працювали в еміграційному середовищі досить вдало - і П.Судоплатов, і В.Петров (Домонтович), і ті, інформація про кого донині є закритою. Після вбивства Симона Петлюри українська політична еміграція досягає певного консенсусу у своєму середовищі з метою ефективного здійснення пропагандистської роботи в боротьбі з більшовицьким режимом саме у країнах проживання. У той же час вони зосереджуються на поширенні інформації про діяльність більшовиків всередині України, нелегально надсилають літературу до УСРР. - І це вдавалось? - Так, вдавалось. - Тобто коли ми читаємо про процеси більшовиків над українськими діячами у СРСР, то можна говорити, що певна частина звинувачень мала під собою якісь підстави. Чи це була стрільба наосліп, аби налякати? Чи ОДПУ мала якусь інформацію, що існував зв'язок між політичною еміграцією і наддніпрянцями? Як Ви можете їх оцінити? - Єфремов листувався з емігрантами до 1927 року. Вони знали один одного, обмінювалися інформацією, передплачували журнали, що виходили за межами УСРР тощо. Я наведу такий приклад - відомому землевласникові Стороженку його колишні робітники з Великої Кручі на Полтавщині надсилали листи, у яких запрошували повернутись і знову стати їхнім господарем. Вони писали про те, що в УСРР все розвалюється, нічого немає, все приходить у страшенний занепад. Тобто ще до кінця 20-х років були зв'язки між політеміграцією і діячами в УРСР. Зазначимо, що більшовики відстежували реакцію в Україні на вбивство Петлюри. Так ось дуже багато інформації є про те, що селяни очікували повернення Петлюри і говорили про те, що дурні були, коли не підтримали, тепер каємося. Причому це говорили у Харкові, Херсоні та інших місцях України. І до сьогодні вчені дискутують про те, чи існувала організація Братство Української Державності, про яку пише М.Лівицький, згадують інші діячі в УСРР, і яка послужила приводом для процесу СВУ. "МИ МАЄМО ПОБУДУВАТИ У СОБІ ФІЛОСОФІЮ НОВОЇ ПОВЕДІНКИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛЮДИНИ" - Тобто українська політична еміграції від УНР була активною? - Так, що стосується впливовості, політичної та ідейної спрямованості. Політичні емігранти, залишаючись у країнах світу, не сиділи склавши руки. Якщо не можна було увійти до Ліги Націй, бо не приймали, то вони зініціювали входження до іншої організації - Ліги Народів. І через неї здійснювали вплив. Не можна було представляти українську академічну науку від імені України - то політичні емігранти створили громадську організацію Академічний комітет і увійшли до академічного комітету Ліги Націй. Наприклад, Д.Дорошенко не знав німецької і чеської мови, але для того, щоб жити і впливати у цих країнах, він їх вивчив і викладав цими мовами. Потужним був також вплив на студентські і молодіжні організації. Такими були способи впливовості українських політичних емігрантів. - Скажіть кілька слів про певні відомі особистості. Я маю на увазі Юрка Тютюнника, який для українців залишився героєм, прикладом жертовності, але одночасно наївності. Людина, яка служила Україні, а разом з тим так легко віддала своє життя і потрапила у тенета більшовиків. Про того ж Довженка, який перебував на службі більшовиків. Можливо, ще інші приклади доль, бо через ці долі молодь і всі сучасні українці повинні вчитись, щоб не повторювати їхніх помилок. - Мені здається, щодо Тютюнника і Довженка - це різні приклади, хоча і подібні. Коли ми говоримо про Юрка Тютюнника, то, мабуть, найбільшою вадою, яка не просто заважала його життю, але і привела до такого трагічного результату - це його надмірні амбіції. Надмірна амбітність і самоуявність про свою визначальну роль у подіях. Ось це його не просто згубило, а й дозволило наблизити до нього тих шпигунів, які навколо нього працювали, і тих, хто його вивів і привів до СРСР. Знаючи, що він конфліктує з Симоном Петлюрою, бажаючи відігравати якусь більш провідну роль у військових силах і впливати на армію, більшовики вміло це використали. І до сьогоднішнього дня ми не можемо з повнотою сказати про справжню трагедію Тютюнника. Бо навіть ті справи, які СБУ розсекретила, не є повними саме про те, як Юрка Тютюнника виманили на територію України. І чи було співробітництво Юрка Тютюнника з ОДПУ ще до того, як його переправили на територію України. Це питання залишається і до сьогоднішнього дня відкритим. А факт, що його поставили на чолі школи червоних старшин у Харкові, говорить про те, що Тютюнник до того був ще й недалекою людиною. Він не зрозумів наслідків і пагубності свого поводження, не відав про те, що, використавши, більшовики його самого знищить. Що стосується Олександра Довженка - тут інший приклад. Довженко був в армії УНР, але на той час він не був відомим діячем. Він був звичайною молодою людиною, а звичайна молода людина у 19-ому і 20-му роках не знала підступності всього того, на що були здатні більшовики і на що вони спровокували самого Довженка. Тому роль Довженка є абсолютно трагічною в українській історії. Як українець, як людина, віддана Україні і українській справі, він весь час був роздвоєною особою. Є його портрет, опублікований у 20-х роках, є два портрети, як він сам себе уявляв, яким він був насправді. І такою роздвоєною людиною він був все життя. Довженко і не зміг цього позбавитись. Він був генієм у кінематографі. "Земля" є одним з кращих фільмів світу. До речі, французи недавно написали нову електронну музику до цього фільму. Трагічність Довженка полягала у різниці між тим, що від нього вимагала влада і суспільство, і тим, що він міг зробити. Довженко так і не зміг вирватись із замкненого кола, в яке потрапив через свій життєвий вибір. Отже, людина завжди несе відповідальність за свої вчинки. - А які ще можете назвати приклади особистостей з еміграції? Маю на увазі їхню роздвоєність і метання між радянофільством і Україною. - Цікаво подивитись на долю Грушевського. Він повернувся в УСРР у 1924 році. Його звинувачували у тому, що він не просто підтримав радянську владу, а став заручником радянської влади. Мені імпонує одне визначення, про яке колись писав сам Михайло Грушевський, і про нього ж писали його сучасники. М.Грушевський розробив теорію татарських людей, тобто тих, хто навіть у ворожому оточенні продовжував працювати. Цю теорію він підтримав власною життєдіяльністю. За шість років перебування в радянській Україні він зробив так багато для розвитку історичної, правознавчої науки, для організаційної роботи української науки і так далі, що навіть складно собі уявити. Тому ми можемо сказати, що Грушевський, переїхавши в СРСР, не зрадив собі тим, що він служив комусь, а він служив справі свого життя - історичній науці. І через це більшовики його також знищили. - Які історичні паралелі можна провести? Існування еміграції, після того була Друга світова війна, було УПА, було навіть квазіпроголошення незалежності у червні 1941 року, було УГВР. Зараз держава вже є, але що не подолано з тих слабкостей, які були властиві політичній еміграції? Чому сьогоднішня ніби суверенна українська влада, український істеблішмент, інтелігенція є вторинними політиками, а не державними мужами. - На мій погляд, перше - це стереотипи поведінки. Треба подолати стереотипи поводження, стереотипи поведінки на всіх рівнях: від державних діячів до найменшого члена нашої спільноти. Стереотипи поведінки формують все подальше: ідеологію, відданість і твердість у своїх поглядах. Ось ця стійкість натури людської має формуватись Україною і всім українським суспільством. Це є надзвичайно важлива справа, і ми маємо її не просто здолати, ми маємо побудувати у собі філософію нової поведінки української людини. І ось у цьому важливими мають стати наші завдання і наша перспектива. Тому що від філософії поведінки залежить і сама стратегія перспективи, як ми її побудуємо. Тому ми мусимо знати, що тільки тверда людина з переконаннями, і причому з переконаннями тими, що тільки тут на цьому шматку землі можна щось створити, перетворити і зробити, здатна здійснювати цю перспективу. Ось це головне, над чим мені здається варто працювати. - А хто ж це мав би робити? Інакше ми можемо уподібнитись до собаки, яка хоче спіймати свій хвіст, або людини, яка постійно не може здійснити намічене, ставить перед собою нездійсненні завдання? - А для цього повинні бути сильні лідери. Це раз. Також суспільство має пізнавати само себе, бо тільки суспільство, яке пізнало себе, може вивести себе з того спаду і кризи, у якій перебуває.
- І в цьому контексті надзвичайно важливо знайомити суспільство з його історією... - Це, безперечно, найвагоміше для нашого сьогоднішнього суспільства, тому що стереотипи долаються через пізнання історії. Якщо ми не пізнаємо, не виявимо ці явища, які у нас були, нас будуть знову водити тими самими стежками. І ми бачимо, як вони закладаються у нашому бутті, нас знову хочуть вести як людей, які не пізнали, що таке Голодомор, які причини того, що український селянин перестав бути господарем на своїй землі. Ми не зможемо побудувати конкурентноздатне господарство сьогодні, якщо не зрозуміємо, як наші кошти у 1930-х роках використали інші для того, щоб збудувати собі багатство і свою могутність. Ми не зможемо сьогодні не втратити ті запаси, які лежать у банках, якщо не зможемо зрозуміти механізми, а зрозумівши механізми, зможемо зрозуміти і лідерів нашої держави і, що найважливіше, оцінювати і підтримувати цих людей лише за їхні рішення, вчинки і дії. Підсумовуючи, можемо сказати, що українська політична еміграція у 1920-х роках, не погодившись із захопленням влади більшовиками в Україні, кинула виклик радянській системі. І на цей виклик усе ХХ століття радянська влада мусила давати відповідь. Ідеологічно українська політична еміграція виявилася могутнім конкурентом радянської влади і радянськості. Постання у 1991 р. незалежної Української держави стало закономірним явищем і результатом цього протистояння. Розмовляв Євген ПЕТРЕНКО. Для більш детального ознайомлення з українською політичною еміграцією у 1920-х рр.. можна звернутись до монографії Валентини Піскун "Політичний вибір української еміграції (20-ті роки ХХ століття): Монографія". - К.: "МП Леся", 2006. - 672 с. http://ukrslovo.org.ua/ukrayina/istoriya/valentyna-piskun-ideologichno-ukrayinska-politychna-emigratsiya-vyyavylas-mogutnim-konkurentom-radyanskoyi-vlady.html |
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Symon Petlura © 2024 | 
