Життєпис

Що знаємо про Симона Петлюру? Неначе все, а разом з тим нічого. Життя його - як великодня казка. Прийшов із безвістя народних буднів, веселкою на обрію з'явився, загинув та - не вмер...

Симон Петлюра жив і працював у нас перед очима. Не було в його житті романтики ні загадковості, не було таємниць ні обрахованости. Усі - приятелі й вороги, товариші й противники його - бачили й знали, за що змагався він, яку мету перед собою мав, за що загинув.

Життя Симона Петлюри розподіляється на дві - нерівні кількістю літ i нерівнозначні змістом - частини. Перша з них - до початків 1917 року, що означив собою бурхливий потік революційної доби на Сході Європи взагалі, на нашій батьківщині зокрема; друга частина датується роками 1917-1926.

Народився Симон Петлюра у Полтаві, в козацькій родині, що перейшла з села до міста, де батько його мав дрібний візницький промисел. Генеалогія тої родини нам невідома, не знаємо нічого про предків Симона Петлюри з боку батька ні з боку матері. І хто знає, чи будемо колись щось про те знати, бо ж за період більшовицької надвлади на Україні метрики та інші документи значною мірою знищено.

Так само мало знаємо про дитячі роки Симона Петлюри. Первісну освіту свою він дістав у полтавській бурсі, продовжуючи її в духовній семінарії того ж таки міста. Це не є випадок для тодішніх часів і тодішніх обставин, що дитина з світської родини діставала освіту в школі духовній. То була доля багатьох дітей бідного стану, що їх батьки дбали про їх майбутню долю та неспроможні були витрачати більшого гроша. Світська школа - гімназія та за нею університет - була до певної міри привілейованою та вимагала великих коштів, а духовна була дешевою і приступною для всіх станів, бо на неї не поширювався відомий старорежимний циркуляр міністерства освіти про "кухарчиних дітей", перед якими мали бути фактично замкнені двері російських гімназій.

Лихом поминати духовної школи не слід. Був у неї хоч би той уже плюс, що майже всі її учні походили із станів сільського населення, - чи то з самого селянства чи з близьких до нього верств. Тому серед бурсаків та семінаристів в Україні ніколи не вигасало українське національне почуття, бо навіть перебуваючи в російській школі, не одривалися вони од українського оточення та од української стихії.

По Полтаві знаходимо Симона Петлюру у Львові. Вигнаний із семінарії, як казали тоді "з вовчим білетом", себто без права вступити до іншої російської школи, опинився він за кордоном. Це було явище нормальне для тодішньої політизованої молоді. Але характерним для юнака Симона Петлюри було те, що подався він не до Берліна, Парижа чи Швейцарії, де скупчувалися тоді всі, кому з тої чи іншої причини тісно було жити в колишній Російській імперії. Вибрав він провінціяльний для Європи Львів тому, що там було вогнище українського руху, що у львівському університеті можна було слухати лекції українських професорів, що викладали українською мовою. У Львові ж Симон Петлюра, по-перше, означив себе політично, бо вступив до складу Революційної української партії (РУП), що року 1900 була заснована тодішньою молоддю на Великій Україні, але штаб свій розташувала на території українського населення в межах колишньої Австрії за допомогою старшої, а особливо молодшої галицької та буковинської інтелігенції.

Після Львова застаємо Симона Петлюру на Кубані за учительською, потім статистично-архівною працею. Там, на широких прикавказьких степах, перехована ще була старовинна козацька традиція, що проминула вже давно для України. Молодий Симон Петлюра з запалом взявся до вивчення козацької історії та місцевого життя. З Кубані повертається Симон Петлюра до Києва. З'являється він там уже сформованою людиною, визначеною політично й індивідуально. Було то за часів першої російської революції, коли перед українцями відкрилося певне поле національної праці. І Симон Петлюра бере до рук найсильнішу як на ті часи зброю - перо. Він - секретар Чикаленкової "Ради", потім редактор соціял-демократичного органу "Слово". На той час РУП уже перестала існувати; члени її пристали до різних українських партій, а ядро РУП прийняло назву української соціял-демократичної партії. До складу цієї групи належав і Симон Петлюра.

Погром української політичної спільноти викинув Симона Петлюру за межі України; року 1907 знаходимо його в Петербурзі. Ради хліба насущного служить він у приватному транспортовому товаристві, а свої політичні інтенції задовольняє працею в партії та в різного роду українських гуртках, таких численних і чинних на той час в колишній російській столиці. У Петербурзі Симон Петлюра не зажився. Авторові цих рядків гірко скаржився він, що йому душно в цьому болоті без сонця, світла і тепла. Він переїздить до Москви, знову ж таки на приватну службу - бухгалтером у більшому підприємстві. За тих часів одружився він із панною Ольгою з Більських; у Москві народилася йому й єдина дитина його - донька Леся.

Москва тоді - часи третьої державної думи - була осередком національного руху народів колишньої Російської імперії. І - річ єдина й неповторна в історії російської політичної думки - чинну участь у ньому брали видатні московські політики. Рух той зосереджено було в багатьох таємних і легальних товариствах; варто згадати такі, як "Союз автономістів", "Товариство слов'янської культури" з українським відділом, український "Кобзар" і т. ін.

Скромний бухгалтер не загубився серед національної еліти, що скупчилася на той час у Москві. Як представник української колонії, він посідає серед неї одне з чільних місць; його слова бралися до уваги, з ним радилися в усіх справах. Особливо зросла роль Симона Петлюри в означених колах тоді, коли він разом з Ол. Саліковським став редактором журналу "Украинская Жизнь", - органу, друкованого російською мовою і заснованого українцями для інформації російського громадянства. Це був той темний час, коли роздавлена була російською владою українська преса, і коли вияв української політичної думки міг бути зроблений, так би мовити, лише в перекладі російською. Тому значення "Укр. Жизни" було на ті часи надзвичайно важливим; біля того органу скупчилася була українська інтелігенція, до нього прислухалися уважно представники усіх національностей колишньої "тюрми народів", не виключаючи й росіян.

Під час Московського періоду життя Симона Петлюри остаточно зміцнів його український націоналізм, людяний та універсальний; там створив він свою концепцію становища України, як політичної одиниці, не тільки в межах багатонаціонального Сходу Європи, а й у площині загальноєвропейських взаємовідносин. Виявом цього був відомий український маніфест, написаний Симоном Петлюрою на початку війни, видрукуваний в "Укр. Ж." і в одбитках поширений в Росії та Україні.

У тому маніфесті Україні відведено місце в складі західно-європейських народів, по боці держав, що представляли собою столітні традиції європейського політичного демократизму.

Друга частина життя Симона Петлюри на погляд начебто ні в чому не подібна до першої. Упродовж якихось двох літ звичайна людина стає главою держави; скромний працівник пера перетворюється на головного отамана української республіканської армії. Коли б з якоїсь нещасливої нагоди сталося так, що Симон Петлюра загинув до 1917 року, оплакали б його родина та кілька товаришів; року 1926 заплакала за ним ціла Україна. Зміна незрівнянна, що припадає на долю улюбленим історією людям.

Але та зміна сталася не тому, що змінився Симон Петлюра. Усі, що знали його, усі мемуаристи одностайно стверджують, що протягом цілого свого життя залишався він тією самою людиною. І характеризували його завжди - та сама простота і скромність, відсутність пози, та сама жертовність і непохитність. Лише все індивідуальне, вся персоналія наче без сліду зникла - потопилася в революційній, державно-національній чинності його. Змінився не Симон Петлюра - змінилися точки прикладання його сили, бо прокинувся од сну столітнього український народ, бо вибухнула велика українська революція. Чин і гасла, що за ними стояли доти окремі люди, гуртки та партії, одійшли од них і стали виявом народної стихії української.

Кожна велика революція, відповідно до нових умов, у тій чи іншій формі відтворює історичну традицію народу, серед якого вона вибухнула. Це - соціологічний закон, виправданий наочно за роки 1917-1930. Так, Польща відтворила принципи колишніх конфедерацій, Чехословаччина - лінію Гуса та Жижки, Росія - віковічне самовладство. Україна - демократичну козацьку традицію XVII-го століття. Але народи не тільки відтворюють свою традицію, вони ще й персоніфікують її в тих людях, що мають в собі силу і волю витримати тягар тієї персоніфікації. Кожний народ за наших часів висунув таких людей, і були то - Пілсудський, Масарик; у Росії - Ленін, в Україні - Симон Петлюра.

Чому саме Симон Петлюра, а не хтось інший з тих видатних і талановитих людей, що могли бути і були його конкурентами, бо застала їх українська революція уже з набутою популярністю з готовим начебто народним авторитетом? Коли почалась українська революція, всі національно-творчі елементи з запалом кинулися до праці з народом і серед народу. З головою поринув до тої праці і Симон Петлюра. Бачимо його скрізь: на мітингах, з'їздах і в комітетах; на партійних засіданнях, у земстві і на парламентській трибуні Центральної Ради. Але незабаром виявилося, що вся сила творчої енергії його зосереджується не на цій чисто політичній стороні революційного процесу, де й без нього було досить визначних людей. Його увага поволі сконцентрувалася на відтвореннi тієї частини нашої державної традиції, яка завжди була, є і буде найтруднішою, найнеобхіднішою, а одночасно й найяскравішою в комплексі революційних завдань.

Симонові Петлюрі належить честь організації української республіканської армії, - відтворення занедбаної традиції збройної боротьби за батьківщину. На такій праці народні маси найлегше й найкраще розпізнають та оцінюють відповідних людей. Бо потрібні для неї - жертовна ідейність, непохитна воля, вміння наказувати і та глибока інтуїція, що дозволяє за одну мить розібратися в найтяжчих обставинах, - якості великою мірою властиві лише природженим революційним вождям.

Українське революційне вояцтво майже всім зобов'язане Симонові Петлюрі; одночасно Симон Петлюра так само майже всім зобов'язаний українському козакові. Військові з'їзди дали йому військове міністерство; повстання року 1918 зробило його першою особою в армії; боротьба з російською навалою поставила його на чолі держави, - ім'я його козаками занесене було до найглухішого кутка українського, до найтемнішої хати.

Типова кар'єра гетьмана XVII століття, перенесеного до складних обставин нашого часу. І коли Симон Петлюра не дістав од сучасників того імени, то це, мабуть, тому, що було в нашій історії дві лінії гетьманської традиції. Одна - вславлена іменами Богдана Хмельницького, Дорошенка та Мазепи, друга - припечатана Брюховецьким та Іваном Скоропадським. Першу з них персоніфікував за часів революції Симон Петлюра.

Перипетії визвольної боротьби примусили Симона Петлюру залишити межі батьківщини і виїхати за кордон. З ним виїхав уряд і значна частина республіканської армії. З кінця року 1920 зачиняється еміграційний період його чинности, продовжений до дня трагічної загибелі. Означається він перебуванням у Тарнові, Варшаві, Будапешті, Відні, у Швейцарії і, нарешті, в Парижі. Історія безперечно, підкреслить той факт, що й за час еміграції не перейшов Симон Петлюра меж відтвореної української традиції, бо мав він і свого в тому попередника - славного Орлика, гетьмана еміграційного...