Твори

Виклик Німеччини Росія прийняла, і тепер її військо вико­нує свою повинність перед країною. Силі двох держав потрійного союзу — Німеччини та Австро-Угорщини протистоять сили пот­рійної згоди — Росії, Франції та Англії разом з Бельгією, Сербією та Чорногорією.

У вир подій, що розгоряються, подій світового значення, по­дій, що мають покласти початок новим етапам історії, можливо будуть втягнені ще й інші держави, що їхні інтереси вже порушені початком війни або будуть зачеплені нею. Світове значення цієї бурі усвідомлюють собі всі і це невідклично вимагає від кожного визначити своє ставлення до подій, що розгортаються. Такого ставлення цілком виразного, без обумовлень і ясности, що їм під сучасну хвилю немає і не може бути місця, вимагають ці події і від нас українців. Від нас тим більше і настирливіше, бо силою історичної долі наш нарід роздертий і увіходить своїми нерівно­мірними частинами до складу держав, що є ворогами і воюють одна з одною. Роздертя нашого національного організму між Росією та Австро-Угорщиною давало підстави деяким колам російсь­кого суспільства припускати можливість так званої „австрійської орієнтації" серед українців Росії, тобто тяжіння до монархії Габсбурґів, і тому дивитися на українців Росії, як на елемент нестій­кий при міжнародніх конфліктах, подібних сучасному. Ми не маємо потреби говорити про те, що подібного роду припущення не мали під собою ґрунту, що жодного факту, жодного перекон­ливого арґументу, який би підтверджував справедливість подіб­них припущень, ні їх автори, ні ті, що поділяють побоювання цих останніх, не могли навести. Залишаючи з боку і не рахуючись з несовісними спонуками до вигадування подібних припущень, саму можливість їх в середовищі неупереджених, щодо україн­ства, кіл можна пояснити тільки політичною аберацією останніх і нерозумінням або цілковитим незнанням так історії українсько­го відродження, як і його сучасного змісту. В ідеалах українців і у практичних постулятах українського суспільства, починаючи з Кирило-Методієвського Братства і аж до наших днів, національ­ний розвиток тієї частини українського народу, що увійшла в склад Росії, завжди розглядався в межах останньої і в тісному союзі з народами, що її заселюють. Свідомість національної єдности цілого українського народу без огляду на дроблення його на частини, що входять у склад різних держав, як також свідо­мість культурної спільноти цілого українського народу, не може бути прирівнювана до сепаратизму. Вияв національної волі ро­сійських українців не знаходив свого вислову в авантюрниць­ких політичних комбінаціях, і спроби такі ніколи не знаходили відгуку в широких колах українського суспільства. Сепаратизм з „мазепинством" або австрофільством, як його супутниками, це міт, і існував він лише в розпаленій уяві найбільш непримирен­них і найменш свідомих в тому, що це міт — ворогів українства. Австрійська орієнтація російських українців висовувалась віденсь­кими політиками як „пугало" в міжнародніх аспектах або як самонасолодження, що в ньому бажане їм рахувалося як можли­ве та здійсниме при відповідній політичній коньюнктурі. Відбува­лась плутанина понять та переоцінка відосередніх стремлінь в Ро­сії взагалі та українських зокрема. Галицьким українським полі­тикам, особливо націонал-демократам було, звичайно, наруку опе­рування можливістю австрійських орієнтацій серед російських українців у боротьбі за національні здобутки в Галичині, але й галицькі політики під впливом української громадської думки з Росії проводили межу між природним для них австрофільством та прагненнями російських українців, що аж ніяк не збігалися з комбінаціями, які витікали з австрофільської орієнтації. Бажа­не розв'язання українського питання в Росії українці не сполу­чували з авантюрницькими побудовами, ставлячи це розв'язання в тісну залежність від ходу загального розвитку громадського життя в Росії. Добробут і розвиток цього життя мислилися як передумова, як звичайна conditio sine qua non бажаного розв'я­зання національного питання в Росії взагалі та українського зок­рема. Для людини, хоч трохи ознайомленої з історією руху укра­їнської громадської думки, висловлене нами вище не буде, звичайно, новиною. Ми вважали тільки за необхідне відновити тут в загальних рисах відомі факти, щоб в їхньому світлі, в логічно­му їх ланцюгу ясніше розкрилась перед нами природність тієї позиції, яку займають українці щодо сучаних подій.

Як вихор, як грізна небувала буря, що загрожує мирові ці­лого світу, налетіли вони і на землю, заселену нашим народом. Частина України сумежна з Галичиною, теж заселеною українсь­ким народом, стає однією з головних арен боротьби між ворожими державами. В цьому трагізмі становища українців той дра­матичний момент його, що не може не впадати у вічі кожному і що особливо болюче переживають українці по обох боках кор­дону. Але в хвилину винятково важкої проби, якій піддане те­пер наше національне почуття, ми повинні виявити і відповідне, нашому національному розвиткові, розуміння сучасних подій, здо­ровий політичний розум та організовану волю нації, що тисячами ниток, — кровних, племінних, економічних та історичних — зв'я­зана з країною, що стоїть зараз проти Німеччини та Австро-Угор­щини.

Вороги Росії при переході кордону будуть, звичайно, нама­гатися прихилити українську людність на свій бік і різними по­літичними обіцянками та національними принадами посіяти неспокій серед неї. Українці не піддадуться провокаційним впли­вам і виконають свій обов'язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця і не тільки на полі бою, в шерегах війська, що бореться проти порушників світового миру і права, але й як громадяни-обивателі, що повинні в міру своїх сил і спроможностей сприяти успішному виконанню російською армією виїмкове відповідаль­ного завдання, що випало на її долю.

Ми можемо твердити, що суцільність і сила тієї однодушности, що під впливом усвідомленої небезпеки тісно з'єднала всю різноплемінну людність Росії, всі кляси і групи суспільства, однодушности, якої давно не бувало і яка так яскраво, відсвіжуюче і підбадьорливо виявилася, повстали і за участю українського сус­пільства, що зуміло знайти в собі і досить і політичного розвитку і громадянського такту, щоб в годину державного потрясення поставити на перший плян ідею оборони держави і відбиття заг­розливої для неї небезпеки. В цій однодушності запорука успіху і коріння надії на щасливий вихід з тяжкої проби. Хай вона не покидає Росії та її різноплемінної людности, означаючи собою однодушність і в вирішенні складних проблем загальнодержав­ного життя, що з них національна проблема, зокрема українська, вимагає свого невідкладного розв'язання. Такі струси в держав­ному житті, як війна, відкривають суспільству державної нації не одну з її помилок у відношенні до недержавних народів. Воно переконується, що ці народи в однаковій мірі з ним відстоюють цілість держави, обороняють її нерозривність та добро, віддають своїх дітей, тратять сили і матеріяльні засоби на оборону від спіль­ного ворога і що відосередність національних прагнень не є тією небезпекою, що в ній дехто вбачає загрозу цілості Росії. Прима­ра цієї небезпеки завжди стояла на дорозі до бажаного розв'я­зання національного питання в Росії, впливаючи на створення тих важких умов, що ними намагались оточити життя недержав­них народів.

Було б великим щастям і для Росії, і для її народів, коли б ця примара розвіялася і прояснена свідомість російського суспіль­ства сприйняла потреби інородців, що живуть у державі, не під кутом видуманих небезпек, що загрожують їй, а в світлі того ви­сокого громадянського розвитку, який виявили інородці в цих днях проби. Коли з них народи Росії, і зокрема українці, вихо­дять твердими і зміцнілими в своїй рішучості обороняти цілість держави, відпорна сила останньої, така необхідна в боротьбі про­ти ворога, що нападає, набуває особливої пружности і напруги, зміцнюючи піднесення духу країни і певність у щасливому роз­в'язанні конфлікту. Вона передається рядам армії, насичує со­бою життя держави, зцементовує окремі частини її з цілістю і скеровує їхню волю в гармонійному єднанні з тією цілістю. В цьо­му єднанні — прообраз і дальшого мирного співжиття „частин" з цілим, основаного на наданні їм природних прав на національ­ний розвиток. Якщо в найбільш критичні дні проби народи Ро­сії виконують свої обов'язки у відношенні до неї, то в свідомість суспільства і його керівних кіл повинна просякти думка про на­дання цим народам і відповідних прав. В цьому відношенні мож­на завважити вже сприятливі симптоми. Логіка речей промов­ляє за тим, що зміна відношення до інородців торкнеться також і українців, і в перспективах розв'язання національного питан­ня в Росії і українське питання теж буде поставлене на денний порядок.

Толерантна постава до українців Австрії, яку диктують об­ставини часу, відкрила б великі можливості: вона створила б по­тяг відірваної історичними умовами частини до національного українського цілого, зв'язаного з Росією; у наслідок того ста­лось би велике діло виправлення історичної помилки, а українсь­кому народові, що всі частини його були б з'єднані, відкрилась би можливість розвитку його багатих сил в єднанні з відродже­ною Росією і народами, що її заселюють.

Москва, липня ЗО дня 1914 року.

„Украинская  жизнь"   1914,   ч.   7,   ст.   3-7  переклав  з  російської  мови Л. Чикаленко.