Розділи

1902 - 1914 [35]1915 - 1921 [0]
1922 - 1926 [0]

Твори

Головна » Статті » Статті » 1902 - 1914

І. ФРАНКО — ПОЕТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЧЕСТИ (продовження)

Подані в поетичній формі Франкові переживання з цього пог­ляду подвійно цікаві: 1) вони цінні не тільки, як матеріял, що характеризує поетову душу, яка так чутливо реаґує, не тільки як зразки сумної лірики з глибоким психологічним змістом, але і 2) як історичний документ, що відчитання і вивчення його дасть зрозуміти ті переживання, які випали на долю кращих і найдіяльніших представників українського суспільства, що належали до Франкового покоління. Та не цим діячам, не цій невеличкій купці самовідданих каменярів, що сміло й щиросердо взяли на свої плечі тягар праці над відродженням національного життя, довести діло до того кінця, коли вже видно якщо не овочі то бодай про­рість від посіяного. Не їм „вичерпати малою ложкою".

Сей океан кривд, горя, темноти ...,

де лише „гнилизна",

Погані лаври, де душно, мрачно,

Пута знай звенять І чахне дух серед зневіри й глуму.

Куда не глянь, усюди браки й діри.

Робив без віддиху, а зроблено так мало

І інших зогрівав, аж на кінці не стало

У власнім серці ні запалу, ні віри.

І в наслідок усього цього повстає свідомість безсилля, ця „страшна мука", як каже Франко, тобто таке психологічне само­почуття, коли

Чуття ще в серці полум'ям горять

І думи рвуться, як орел ширять,

Та воля мов розбита, мов безрука.

Дійсність українського життя в ті часи могла ще більше па­ралізувати волю тих, хто намагався підняти культурно-національ­ний і соціяльно-політичний розвиток серед мас. В чому ж причи­на, що палкі думки й сміливі наміри залишаються безплідні, чим це з'ясувати, що саме паралізує волю самовідданого діяча, чому виразник народніх сподівань і інтересів часами принижується до рівня мас? Франко вказує на духову бідність раси. Таке пояснен­ня було б занадто страшне і ставило б хрест над творчими зу­силлями українців, коли б це було дійсно так. І коли поет у реф­лекторному пориві говорить:

О, бідна расо, що такий твій плід

Слабий — що швидко найкращі меркнуть метеори,

Не мавши доброго розгону .. .

то в цьому вигукові ми відчуваємо безперечно ознаки хвилевого настрою, що ніяк не надається до узагальнення. Це порив одчаю, надрив настрою. І з психологічного погляду він цілком зрозумі­лий: занадто вже гірко часами доводилося поетові бути в ролі „вопіющого" в пустелі серед закостенілости, неуцтва й відсталости. Але ми ж знаємо, що не убозтво нації винне в цьому. З то­го, що вище сказано про побут українського галицького життя, видко, чому сучасне поетові середовище було матеріяльно і духово вбоге. Народ змучений надмірною працею, загнаний у сліпий кут нужденних інтересів, що стосуються лише до повсякден­ного життя, не міг гаряче відгукнутися поетові. Для цього у ма­си мусить виробитись гнучкіша психіка, що мала б хоча б накрес­лені асоціятивні шляхи. І Франко все це, звичайно, добре знає, недарма ж він так багато своїх сил віддав на працю національ­ного „каменяра". Та пристрасний темперамент цього „борця" і „пророка" викликає часами гіркі докори й тяжкі обвинувачення, забарвлюючи настроєм певного моменту формулу про трагічність творчих зусиль співця-діяча.

Народ, що породив висловника своїх думок і настроїв, чи то поета, чи діяча на громадській ниві, наділяє його рисами сво­го Я. І ця спадщина, що передав народ своєму синові, яскраво виявляється особливо в дні терпінь („дні проби і міри") або, нав­паки, в моменти напруження і злетів народніх сил. Франко чу­дово висловив цю думку в одній з своїх найдосконаліших поем „Мойсей", що замикає коло його творчости. Характеризуючи ге­роя цієї поеми, що майже доконавши мети свого многотрудного життя, вже стоїть на „краю могили", поет говорить про нього:

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав.

І трудився для неї.

Із неволі в Міцраїм свій люд

Вирвав він наче буря,

І на волю спровадив рабів

Із тіснин передмур'я.

Як душа їх душі підіймавсь

Він тоді многі рази

До найвищих піднебних висот

І відхнення й екстази.

І на хвилях бурхливих їх душ.

У дні проби і міри

Попадав він із ними не раз

У безодню невіри.

Якщо це так, то в дні „проби і міри" психологія рідного на­роду може здатися співцеві психологією раба, що його яскравий і вичерпний, навіть у деталях, образ Франко дає в чудовому пе­респіві трагічної пісні вавилонських в'язнів „На ріках вавилонсь­ких тамо сідохом і плакахом".

Недаремне, певно, поетична увага його спинилася на дале­кій від нас, в сивій давнині і віковічному поросі захованій, події з життя жидівського народу; затертий образ своїми побляклими рисами нагадав поетові щось живе, до болю близьке. Давно вже померлий раб-полонений у Вавилоні воскрес і прийняв образ на­роду, з якого походить поет. Поет не говорить цього. Та ми по­чуваємо недоговорене, ми і підставляємо аналогію. Вдивляючись в історичну постать, що її покликала до життя мистцева творча фантазія, і вслухуючись в невільницьку пісню, що роздирає ду­шу, ми почуваємо, як тривожна і болем проймаюча дума охоплює нас: так, в цій пісні багато нот споріднених і співзвучних з тими, що ми чуємо в наших піснях, а образ вавилонського в'язня, який він схожий до української сучасности! З невільницьких уст ллєть­ся ця, викликана насильством, пісня. Це ж бо пісня ганьби, пісня сорому й безсилля. Ми чуємо її в пісенних творах того народу, що пережив історичну катастрофу. Аджеж про ганьбу співав і наш геній Шевченко; щоб розбудити наш сором, така сама пісня ллється і з уст талановитого Франка. Раб знає „пісню стару": ,,я рабом народивсь, — та рабом і помру",

Я  на  світ  народився  під  свист  батогів

Із невільника батька, в землі ворогів.

Я хилитись привик од дитинячих літ

І всміхатись до тих, що катують мій рід.

Мій учитель був пес, що на лапки стає

І що лиже ту руку, яка його б'є.

Нехай зійде з історичного кону рабське покоління, нехай на змі­ну невільникам прийдуть покоління, що не знали батога, що ви­росли в вільній атмосфері, що не „носили пут на руках, на ногах", віковічна спадщина позначиться й на них, і з їхніх уст ми почу­ємо скаргу безсилля:

Хоч я вольним зовусь, а як раб спину гну.. .

Вольне слово в душі наче свічку гашу...

І хоч душу манить часом волі приваб,

Але кров моя раб. Але мозок мій — раб.

Можна жалувати раба і співчувати йому; можна пояснити риси рабської психології в пізніших вільних поколіннях, але жити з ними, але завжди бути серед них і разом з ними йти до спільної мети — неможливо. Нема певности. Не може бути твердого опер­тя: не підтримають до кінця, швидко охолонуть, а то й зрадять. Такий логічний висновок, що до нього неминуче приходить спі­вець боротьби, яким, до речі сказати, в значній частині своєї творчости був Франко, і тому не без підстав С. Єфремов у своїй праці зве Франка „Співець боротьби і контрастів". Мені самому здаєть­ся, що до такого висновку не раз приводила Франка зболіла пое­това свідомість, від чого він мав багато гірких хвилин і пережи­вань. У поета з менш виразним характером борця, такий висно­вок трагічно вплинув би на все його світовідчування, яке зало­мившись в національній стихії, забарвило б у безнадійно похмурі відтінки поетову творчість. Але для цього Франко занадто су­цільна людина, занадто вірить він у невичерпні сили української нації. Він знає, що невільничі риси в рідному народі хоч і довго живуть і виявляються протягом сторіч, але все таки колись му­сять поступитися перед своїм антиподом. Сила розвитку і віко­вічних напружень робить з національного раба людину, що усвідомлює ціну свободи і зриває довголітні пута „з ніг і рук" і, зви­чайно, зі свідомости. В довготривалому процесі звільнення і пере­творення в „нову людину" великий вплив на психіку має про­тиставлення рабським рисам, рис протилежних. У методі, в за­собах такого протиставлення Франко, не зважаючи на різке кон­трастування, посідає особливу здібність заторкувати чутливі міс­ця свідомости, як от сором, почуття національної гідности. В спря­муванні ударів, що заторкують ці пункти свідомости, Франко сильніший за всіх інших українських поетів і, як ніхто інший з них, може цими ударами викликати бунт, обурення і в конечно­му результаті досягти ефекту. Слово його б'є, як батіг, і очищає, як каяття. При цьому він часто прибільшує, нападає на „уявні ве­личини", „визнані святощі", що з них зробили ідолів, скидає тих ідолів з високих постаментів, і тут рука його така сильна, що біль відчувається ще довго після її ударів. Ось ілюстрація: в „любові" до України-Руси признаються люди, негідні того. Поет каже: коли його батьківщину люблять такі люди, тоді він не любить її. І коли з приводу цих слів зчиняється ціла буря проти їх­нього автора з нападками, докорами й обвинуваченнями у від­сутності патріотизму, тоді Франко вибухає різкою відповіддю, зриваючи маску з національного патріотизму негідних признавати­ся в ньому і визначає чистий зміст і непідкупні мотиви високого почуття справжнього щирого патріотизму:

Ти, брате, любиш Русь

Як хліб і кусень сала,

Я ж гавкаю раз в раз,

Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь

Як люблять добре пиво,

Я ж не люблю її, як жнець

Не любить спеки в жниво.

Ти, брате, любиш Русь

За те, що гарно вбрана,

Я ж не люблю її, як раб

Не любить свого пана,

Бо твій патріотизм —

Празнична одежина,

А мій — то труд тяжкий,

Гарячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,

Гетьмання — панування,

Мене ж болить її

Відвічнеє страждання.

Ти любиш Русь, за те

Тобі і честь і шана,

У мене ж тая Русь

Кривава в серці рана.

Ти, брате, любиш Русь,

Як дім, воли, корови,

Я ж не люблю її

З надмірної любови.

Не буде помилки, коли риси патріотизму, що їх висміяв Франко, визнати за характерні де в чому і для деяких груп сучасного нам українського суспільства. У Франковому патріотизмі немає місця особистій користі, а також багатьом „ідеалізаціям" тради­цій, що втратили значення і що їх Франко називає „празничною одежиною". Франкова любов до рідного народу загальнолюдська своїм змістом, пов'язана з безнастанною працею, „кривавою в сер­ці раною", що завжди болить і весь час змушує його думати про добро народу. Це — „надмірная любов", що сповнює все єство поетове, яка ніколи не повинна гаснути і зменшувати своє нап­руження, а безнастанно горіти в душі й підказувати:

Не покидай мене, пекучий болю,

Не покидай мене, важкая думо-муко

Над людським горем, людською журбою!

Рви серце в мні, бліда жура-марюко,

Не дай заснуть в постелі безучасти, —

Не покидай мене, грижо-гадюко!

Все поверхове, формальне, нечесне і деморалізуюче в національ­ному патріотизмі, все далеке від непідкупної любови до рідного народу, що заважає цій щирій любові розлитися по національ­ному організмові, запліднивши його сили, — все це знаходить в особі Франка ворога, борця й протестанта. Франків протест має подвійний характер. В громадсько-поетичній проповіді поет має на увазі: 1) реального ворога, частково історичного, частково су­часного, що його насильство сковувало й сковує розвиток укра­їнського народу, і 2) ворога, що затаївся в колективній душі українській в здавен понівеченому історією національному Я, який ще небезпечніший ніж перший.


Категорія: 1902 - 1914 | Автор:
Переглядів: 648 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Форма входу

Пошук

Друзі

Статистика