Розділи

1902 - 1914 [35]1915 - 1921 [0]
1922 - 1926 [0]

Твори

Головна » Статті » Статті » 1902 - 1914

І. ФРАНКО — ПОЕТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЧЕСТИ (початок)

Поетична творчість, як і взагалі вся літературна й громад­сько-наукова діяльність Івана Франка — привабливий для до­слідника матеріял. Франковий хист — велегранний. Літературна діяльність і продуктивність, ще не скінчені, величезні.

Це ускладнює роботу дослідника і утруднить майбутнього біографа, бо кожна з ділянок літературної чи наукової діяльности вимагатиме спеціяльного висвітлення і досконалого ознайомлення з відповідними галузями науки і літератури. Проте цим не вичерпуються труднощі дослідження Франкової літературної спадщини та з'ясування його заслуг перед відродженою Украї­ною. Франко, як письменник і діяч, неспокійний, рвучкий, не по­збавлений гострих ухилів і різкости в наслідок свого пристрасного темпераменту. Ці риси виявляються не тільки в виборі тем та в способі трактування їх, але й у загальному тоні й формі літе­ратурного письма, що в нього воно здебільшого яскраве, рельєфне, позбавлене шабльону, завжди пристрасне, так, що завжди притя­гає до себе увагу, навіть тоді, коли рішуче не згоден з автором.

Франко пройшов довгий шлях праці, боротьби й літератур­ного подвижництва. Багато де в чому цей шлях відхилявся від загально прийнятого в рідному його суспільстві, часто круто звертав від протоптаних давно вже „стежок", відкидаючи ці остан­ні і протиставляючи їм „нову" і „велику дорогу", що по ній до ясної і високої мети повинні прямувати і окрема людина і весь народ. Умови особистого Франкового життя, а ще більше умови на­ціонально-громадського розвитку українського суспільства скла­лись так, що Франко не тільки проголошує „нові шляхи", а й дійс­но стає „каменярем"-чорноробом, що „п'ядь за п'яддю" відвойо­вує доступ до „великої дороги" і перемагає безліч перешкод до неї.

Звичайний трагізм, що переслідує провісників „нових слів", новаторів думки і діла, які не скоро чують відгуки на свій зак­лик, — не минув і Франка: тільки зрідка, кволий відгомін викликали його „слова", ще рідше за цим відгомоном ішли діла, і на його бадьорий заклик до світла-боротьби відповідало все те саме старе, мов задубіле мовчання, все та сама німотна покірність — ця ганьба і прокляття в житті українського народу протягом ос­таннього сторіччя. І коли гіркість невдоволення, досади, образи, часами гніву за рідний народ, що не доріс до співця, могла отруї­ти поетову свідомість, то та чорна, виснажлива праця, за яку змушений був узятися Франко, щоб творити культурну й гро­мадську міць рідного народу, і яка декого відстрашувала, бо була нова й смілива і, здавалось, небезпечна, ще збільшувала трагізм переживань поета-діяча. У Франковій поезії можна відчути скор­боту співця і „пророка" і спостерегти сліди ран від протиріч жит­тя, і загального, і національно-українського та від його хаосу й безладдя.

Але разом з тим ми зустрінемось тут з гордістю творця, що затаює горе і ховає ті особисті страждання, що їх гірку чашу він мусить випити, бо її підносить йому його ж рідний народ.

Ми побачимо, який скупий поет на признання про те, що він переживає, коли його таємні і дорогою ціною вистраждані закли­ки умирають, не долітаючи до слуху тих, до кого вони спрямова­ні, і яке глибоке горе гнітить його душу, коли він не бачить ані слідів, ані розуміння своєї праці.

Франкова поезія, крім своїх художніх вартостей, правда, не завжди однакових, цінна ще тому, що в ній надзвичайно прав­диво і глибоко відбивається психологія діяльного українця, що зрозумів те лихе становище, в якому опинився рідний народ, що щільно підійшов до хиб свого національного характеру, до чер­воточин національної волі. Ось чому знати цю поезію це наблизитись до пізнання самих себе. Полюбити творчість цього поета це знайти в ньому джерело не тільки естетичної насолоди, але й запас вражень, що організують психіку українця й оздоров­люють волю його, таку пом'яту віковічними злигоднями історич­ними. Франкова любов до свого народу ніколи не була сліпа. Всі його книжки, збірки віршів, пристрасні публіцистичні статті говорять і переконують, що в цьому почутті часами чути щирі еле­менти ненависти і обурення, докору і плямування. Він таврує, би­чує і ганьбить те, що викликає гнів і обурення, що знеславлює його рідний народ. Тому, коли хто любить Франкову поезію, той не зажмурює очей на хиби і від'ємні риси народнього життя, а навпаки здобуває цінну „протиотруту" від національної зарозумілости.

Є ще один цінний здобуток від знайомства з Франковою твор­чістю. Франко не тільки співець прекрасного і не тільки віщун національного оновлення. Він — „муж світла", мудрий, бо знає людську душу взагалі і зокрема українську душу. Він зрозумів цю душу і в минулій долі українського народу, і в виявах її в сучас­ності. Через це Франкові ідеї висловлені в художніх формах, особ­ливо цінні, бо почуваєш, як глибоко продумав він їх та усвідо­мив, і як палкість та пристрасність настроїв гармонійно злилися зі зрілістю та психологічною обґрунтованістю думки. Франко нале­жить до тих поетів, що приваблюють до себе більше глибиною своєї творчости ніж гарною формою, карбованим словом, мело­дією ритму, хоч і в цьому відношенні на багатьох його творах ле­жить печать справжнього таланту і відбиток ґетевської „милости Божої". Тому то Франкова творчість, як творчість кожного справжнього мистця, задовольняючи вимоги, що ставимо до пре­красного, водночас набуває виховавчих рис; від Франка багато береш, багато чого вчишся і багато чим себе збогачуєш.

Поетова муза народилась у часах, коли в національному жит­ті панувало безладдя і хаосом та протиріччям того життя вона просякла; його творчими прагненнями себе напоїла і оздорови­ла; його дисгармонійними елементами, тими, що мають у собі розкладовий фермент, підточила власні сили і можливості, що так і залишилися невиявлені або у підсумках творчого напружен­ня дали щось надривне і безмежно скорботне. І цей відбиток зміс­ту національного життя в поетовій творчості такий глибокий і та­кий історично правдивий, що, здається, не можливо зрозуміти психологію українського суспільства 80-х-90-х років, не ознайо­мившись з поетичними інтерпретаціями його, що створив Франко, з тими художніми зразками, поемами й піснями, що їх мотиви навіяв сучасний поетові момент.

Історикові українського відродження (особливо для з'ясуван­ня його історії в Галичині), Франкова творчість багато чого ви­яснить і допоможе глибше зрозуміти справу.

Про те, що дав цей великий українець своїй країні, що він поклав у скарбницю української національної культури і яка вза­галі заслуга його в справі відродження України, напишуть кни­ги і передмови до них у вигляді статтей, біографічних нарисів і характеристик, українська журналістика складає вже й тепер, в зв'язку з Франковими днями.

Авторові цих рядків хотілось би вписати кілька сторінок в юві­лейну літературу і притягти читачеву увагу до одного моменту в різноманітній, щодо змісту, поетовій творчості, як йому зда­ється, до моменту особливо цінного з громадськонаціонального погляду. Це момент національної чести і національної гідности.

Поетичного героя Франкового не можна відділити від самого Франка. Таке складається враження, коли вивчаєш поетову творчість. І коли цей герой, оповівши нам у поемі „Зів'яле листя" гли­боку драму, що він її пережив на ґрунті нещасливого кохання, забуває на хвилину біль „незагоєних ран" в злитті пісні особис­того горя з піснею народніх злигоднів, що відкриває йому новий світ турбот і зацікавлень, нові шляхи для життьових прагнень, — то життя рідного народу, таке яскраве в минулому і понуре в су­часному, стане для Франка-поета джерелом, з якого він погасить спрагу свого надхнення, але разом з цілющим напоєм вип'є й от­руту його. Поетові пісні зіллються з піснею народу, і мелодія їхня буде та сама, що проходить ляйтмотивом через усю „музи­ку" народнього життя.

В цій пісні багато смутку і розпачливих нот. Та чи винен поет, що уста його мимоволі нашіптують слова його пісні „в хви­лях недолі, задуми тяжкої", що недоля народу, будучи й поето­вою недолею, стала „матір'ю скорботних дум", що вилились у пісню й породили її? Не будемо шукати відповіді на питання: вона є в самому питанні. Так було і так довго ще буде, що життя народу покривдженого історією, визначить своїм змістом і зміст творчости свого співця, увійде в його свідомість, як щось органіч­не, первинне, що превалює над усім іншим матеріялом поетич­ного надхнення. І що чутливіший співець, що витонченіша пое­тична вдача його, тим сильніше ми відчуваємо вплив народности на зміст його творчости, тим глибше пройде цей первень у лябораторію, що творить художні образи й слова. Це — „закон єго же не прейдеші", і Франкова творчість зайвий раз стверджує внутрішню силу „закону".

Вище ми сказали, що Франкова муза зародилася за часів безладдя в українському житті. Це безладдя виключає можли­вість широких плянів, сміливого почину і популярних гасел, що кличуть до встановлення гармонії і вищого порядку на місці хао­су. Ширші кола в суспільстві не дуже сприймають новаторство: тяжка віковічна спадщина зв'язала по руках і ногах рух народнього життя, знесилила народ, знизила його сприйнятливість і, здається, змусила його звикнути до невільничого стану. Соціяльна відсталість, безпросвітні злидні, залежність від гнобителя, що здеморалізував підлеглого і поволі позбавив його почуття людсь­кої гідности, погасив у ньому пошану до себе самого і довів його врешті до тієї межі, за якою вже не повстають ні протести, ні пи­тання про честь — це те тло, що його давало Франкові життя української Галичини. На цьому тлі він малює цілий ряд нарисів з на­роднього життя, і в них проходять перед нами потворні образи п'явок, що висисають сили з народу, експлуататорів, що накину­ли на нього ярмо надмірної праці, адміністраторів, що діють заодно з експлуататорами і разом з ними перетворюють народне життя у якесь страшне пекло. В пеклі цьому попеліє дух самодіяльности, гасне ініціятива і прищеплюється отрута, що труїть свідо­мість пригніченого. Яскрава серія оповідань, „Боа констріктор", „Бориславські оповідання", „Великий шум", і особливо велика повість „Перехресні стежки" малюють упадок, розлам і демора­лізацію, що широким потоком розлилась по всіх лініях народнього життя і просякла усі його розгалуження.

Поетова свідомість сприймає цю картину в скорботних і гли­боко гнітючих тонах.

Ой ідуть, ідуть тумани

Над дністровими лугами . ..

Тільки в мряці тонуть села

І уява мари плодить.

Тільки дума невесела

Мов жебрак по душах ходить,

Ті тумани, — каже поет в іншому місці, — хитаються,

Понад селом згущаються,

Розляглися по полях,

Щоб затьмити людям шлях,

Щоб закрити їм стежини,

Ті, що вгору йдуть з долини.

В тую кузню, де кують

Ясну зброю замість пут.

Повите туманом, прибите горем, знесилене від важкої праці українське село не чує голосу „коваля", якому в уста вкладав поет свій клич:

Ходіть люди, з хат, із поля.

Тут кується краща доля,

Ходіть люди, порану, —

Вибивайтесь з туману!

І не зривається з поетових уст ні картання, ні слово докору до мешканців села, змучених таким життям: їм треба заспокої­тись, заснути, щоб хоч уві сні забути про важкий робочий день, який тягнеться вже сотні років, — перше ніж найти в собі щось співзвучне з ковалевою піснею про „нову долю". Поетові хочеть­ся стати над сплячим і охороняти його недовгий сон. Поет благає природу не порушувати сну:

Нехай той люд потомлений

Хоч трохи відпочине,

Нехай та згорблена спина

Ярмо важкеє скине.

Хай він, що був волом весь вік,

Робив немов машина,

Почує в собі дух живий,

Пізна, що він людина.

Але прокинувшись, хіба так одразу і підуть люди на заклик до боротьби і почнуть, захопившись закликом, „кувати ясну зброю замість пут"? .. .

Свідомість Вергарна малювала йому життя піль і сіл, що лежали на них та звикли до „мертвої мумії звичаїв" і „полону традиції", безнадійним щодо сприйняття гасел відродження:

Поля кінчають жить під колісницею страшною,

Що дух віків над ними в чвал важкий пустив.

Франко, як Етьєн у Вергарна („Зорі"), певен, що „ніколи не слід зневірюватись у народі". Дарма, що цей народ дасть „йому багато розчарувань, тяжкої задуми, часами відчаю": Франко, як побачимо далі, знає муки цих переживань. Життьова мудрість і досвід поєднанні з гарячою вірою, підкажуть народньому спів­цеві вірний шлях до перемоги і допоможуть знайти джерело си­ли в дні, коли віра занепадає. Цією мудрістю щодо розуміння жит­тя, обміркованістю мети його і досвідченим знанням реальних умов, що чекають на народнього діяча і співця в його діяльності, а разом з тим невгасимим за ніяких умов світлом ідеалу просяк­нутий один з найсильніших віршів (з серії громадянської ліри­ки) Франка „Каменярі". Поетові снився „дивний сон". Серед ти­сяч подібних до нього він стояв прикутий до високої кам'яної скелі. У кожного в руках був тяжкий залізний молот; від цього вони були подібні один до одного і ще тому, що чоло в кожного „прикованого до скелі" було покарбоване „життям і скорботою" і в очах у всіх горів „любови жар". Згори чути сильний, як грім, голос, що закликає довбати скелю, терпіти і важку працю і спра­гу й голод, бо їм призначено розбити її. І всі, як один, підняли руки, і тисячі ударів молотами, як „водоспаду рев, як битви крик кривавий", посипались на скелю, добуваючи, „п'ядь за п'яддю" доступ до широкої дороги, що схована за скелею. „Каменярі" зна­ють, який тягар, яку неймовірно важку працю взяли на себе: вони чують, як за ними плачуть матері, діти і жінки, що вони їх залишили для „праці, поту і мук", до них досягають докори і друзів і ворогів, що проклинають і їх самих, і „справу" і „дум­ки їхні". Вони самі терплять муку:

  І в нас не раз душа боліла

І серце рвалося і груди жаль стискав,

Та ні прокляття, ні сльози, ні страждання жодного з них не відір­вали від праці:

І молота ніхто із рук не випускав!

Позбавлені зарозумілости, далекі від того, щоб порівнювати себе з героями-велетнями, вони вибрали „просту" ролю на тернистій, незайманій життьовій ниві: стали „каменярами", добровільними невільниками „рабами волі стали", взялися за працю тих, що складають свої кості під скелею, і своїми кістками вирівнюють і мостять дорогу майбутнім поколінням.

Отже, „каменяр", — це формула праці, служіння для діяча і співця в умовах українського життя, а робота його — це повіль­не „п'ядь за п'яддю" довбання скелі, під час якого доведеться не тільки багато сили витратити, але й подяки за це не мати.

Не вір, що люд твої заслуги пощитає,

Що задля них, одну дрібну провину

Тобі простить. Він судить, не щитає.

Місія народнього співця — важка, пов'язана з самозреченням і тими стражданнями, що викликає самозречення.

І серце чулеє на те лиш взяв ти,

Щоб кожному в день скорби пільгу ніс

І в горі слово теплеє сказав ти,

Та з власним горем крийся в темний ліс:

Ніхто до тебе не простягне руку

І не отре твоїх кривавих сліз.

       Думка людська може замиритись з фактом. Серце — ніколи: не вміє, не знає, не захоче.

І тому, як не потішає себе поет філософськими роздумуван­нями, як не заспокоює себе, — жива душа його таки прагне під­тримки, шукає співчуття, все жде, що струна, яку він натягнув, відгукнеться співзвучними акордами і цим покаже, що ліру свою він настроїв на вірний лад. Сподіване не приходить і посіяне зер­но не сходить. Така велика диспропорція між бажаним і можли­вим вражає поета і в його душі повстають від цього дисгармо­нійні переживання. Разом з ним і ми переживаємо ті рефлекси й емоції, що їх викликало невдоволення, разом з ним ми усвідом­люємо, як важко було жити і працювати діяльному українцеві за тих часів нашого відродження, коли за словами іншого поета, був„густий морок скрізь по хатах" і ледве-ледве з'являлись боязкі вияви масового національного відродження.


Категорія: 1902 - 1914 | Автор:
Переглядів: 1043 | Рейтинг: 3.0/2 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Форма входу

Пошук

Друзі

Статистика