Книжка Суворіна уявляє з себе збірник театральних рецензій на вистави українських труп (переважно трупи д. Кропивницького), що ставили свої вистави в Петербурзі від 1885 по 1896 р. р. Коли б автор обмежувався в своїх театральних враженнях однією тільки кваліфікацією гри і таланту українських артистів, ми б ще не вважали потрібним рекомендувати нашим читачам зазнайомитись з поглядами на українських артистів д. Суворіна, як театрального рецензента. В дечому ми з ним не погодимось, хоч в цілому оцінку артистичних здібностей наших театральних корифеїв — Кропивницького, Заньковецької, Затиркевич, Садовського і Саксаганського — можна вважати вірною. Не лежить також інтерес книжки Суворіна і в тих чисто критично-літературних характеристиках типів української драми, яким автор присвятив чимало місця. Вони, безперечно, уявляють із себе матеріял для історика української літератури, як вислів думок російського театрального критика, досить авторитетного в своєму фаху. Але в данім разі ми зупиняємось на книжці д. Суворіна через те, що він чіпає в ній болюче тепер місце українського театру — питання про його репертуар. Українське громадянство, українські театральні критики і кращі артисти українського театру відчувають потребу в реформі нашого театрального репертуару. Тим з більшою увагою треба зазначити становище в цій справі д. Суворіна, який ще років 15 тому гаряче обстоював цю ідею, хоч може виходячи трохи з інших мотивів. ,,Если у малорусских актеров непреодолимая любов к родному языку, то отчего им не переводить на свой язык пьесы европейского репертуара? В самом деле, отчего? Если я могу смотреть на „Доки сонце", то почему же я не могу смотреть Шекспира на зтом языке? Что-нибудь одно: или малорусский язык должен исчезнуть, как местное наречие, или он может претендовать на общее внимание". Запитання д. Суворіна цілком правдиве, хоч і розв'язує його він зовсім в іншій площині, ніж сьогочасне громадянство українське. Для останнього питання про реформу українського театру, між іншим і через прищеплювання до нього кращих творів світових драматургів, є елементарною потребою культурно-національного розвитку українського народу, розвитку його духових сил і культури тоді як російський театральний рецензент розв'язує позитивно це питання в узьких межах симпатії до таких могутніх артистичних сил нашого театру, як Кропивницький, Заньковецька та інші, яким, на його думку загрожує небезпека, коли тільки вони не збагатять цього репертуару п'єсами світової драматичної літератури. Невірна основа, на якій стояв Суворін в питанні про реформу українського театрального репертуару, пояснює нам і ті невірні висновки, які поробив він щодо конкретного переведення справи. Першим кроком до реформи нашого театру автор вважає підмішування до українського репертуару російських п'єс, дякуючи чому, на думку автора, „малороссы вступили бы в область европейского репертуара". Чому вишні, а чому не черешні? Високо оцінюючи кращі п'єси російського театрального репертуару, ми разом з тим гадаємо, що більш натуральним засобом для реформи нашого театру було б підмішування до українського репертуару кращих здобутків цілої європейської драматичної літератури, яка по своїй артистичній вартості в багато дечому стоїть значно вище російських драматичних творів. Такий засіб представляється і більш логічним і більш продуктивним. Але д. Суворін дивиться на справу вузько і, крім симпатії до талану українських знаменитих артистів, не визнає інших критеріїв для вирішення такої великої справи нашого громадянського життя, якою являється для нас реформа нашого театру. Можна бути великим прихильником талану і разом з тим великим ворогом тієї ідеї, якій служить останній. Таку, власне, позицію обібрав і наш театральний критик. Кваліфікуючи талан, приміром, Заньковецької, як щось незрівняне в артистичному світі, як геніяльну появу, як артистку, що своїми здібностями стоїть вище європейських — Елеонори Дузе або Сарри Бернар, — Суворін-публіцист, Суворін-політик чимало сил своїх покладав на те, щоб сплюгавити українську ідею, якій увесь вік служила на рідному театральному ґрунті артистка і, таким чином, старався знищити необхідні предпосилки для розвитку українського театру, можливо тільки при більш-менш невпинному національному розвитку цілого українського народу.
Не дивлячись на невірну вихідну позицію Суворіна в справі реформи українського театрального репертуару, книжка: „Хохлы и хохлушки" все ж уявляє з себе досить цікавий матеріял для історії нашого театру. Особливо її треба рекомендувати нашим театральним артистам: в ній знайдуть вони для себе чимало цікавих вказівок, щодо інтерпретації і розуміння типів старої української драми. Зовнішній вигляд книжки дуже гарний, навіть розкішний. Назва „Хохлы и хохлушки" — анахроністична, в дусі старих і досить дурних вибриків проти українства.
С. Петлюра
„Україна" т. IV жовтень 1907 p., ст. 233-235.
|
