 Реймон Кларінар: «У Франції для більшості інтелектуалів справи Петлюри не існує. Там ніколи не знали, що робити з Україною»
85 років тому в Парижі було застрелено Симона Петлюру – голову Директорії та уряду УНР в екзилі. Згодом суд виправдав убивцю, Самуїла Шварцбарда. Від перших днів слідства українська громада наголошувала на організації злочину в інтересах і за допомоги більшовицької Москви. Але переконати присяжних та голову суду не вдалося.
Відтоді ані політики, ані громадськість Франції жодного разу не повернулися до цієї суперечливої справи. Про те, чому так сталося, Тиждень розмовляв із Реймоном Кларінаром, заступником головного редактора популярного французького тижневика Courrier international і автором трилогії про події в Україні 1918–1950 років (під псевдонімом Роман Рижка: «Сім потягів імператриці», «Людожерські лани», «Імперія тисячі слів»).
КОМПЛЕКС ДРЕЙФУСА
У. Т.: Симон Петлюра поліг від кулі в Парижі, просто на вулиці, 25 травня 1926-го. Права преса тих років багато й аргументовано писала про ймовірну спецоперацію московської розвідки. Але й суд, і громадськість погодилися з версією вбивці: буцімто він діяв сам і прагнув помститися за єврейські погроми. Чому французькі еліти, тодішні та нинішні, виявили неуважність до фактів, що доводили участь спільника?
– Почнемо з того, що сьогодні у Франції для більшості інтелектуалів справи Петлюри не існує. Мало хто знає, ким він був. Ще менше тих, хто розуміє, яким він був насправді. І лише дуже невелике коло поінформованих у курсі, що голова Директорії УНР загинув у Парижі й похований на цвинтарі Монпарнас. Навіть ті, хто загалом цікавиться Східною Європою, не орієнтуються в темі. Отже, різноманітним групам впливу залишається велике поле для втручання.
Зауважте: ця справа була проблемною вже 1926 року. У 1918–1919-му Франція вельми обережно підтримала українську боротьбу за незалежність, але потім швидко вивела свій контингент із Одеси, залишаючи по собі катастрофічну ситуацію. І ось гине лідер країни, якій не вдалося вибороти право на існування, але яка за нього змагалася. До того ж у самому центрі Парижа. Людина культурна, освічена... Франція не знала, як бути. Почалося слідство. Українці справедливо вимагали кари вбивці, вказували на замовлення з боку більшовицької Москви. Тим часом Францію лихоманило від гострого протистояння правих та лівих. Спогади про безславну спробу вплинути на російські події були ще надто свіжі. А Петлюру тоді сприймали тільки в контексті революції та громадянської війни в Росії.
У. Т.: Махно теж обрав собі притулком Францію... Загалом, усі керівники ворогуючих армій, які билися на українській землі, опинились тут. Навіть Християн Раковський, керівник більшовицького війська в Україні 1918–1919 років, тоді ж таки став послом СРСР у Парижі!
– Так, це був перший рефлекс переможених. Цей міраж, репутація вітчизни Декларації прав людини, приваблював багатьох. І вже тоді все було дуже складно. Щоб зрозуміти сучасне бачення французів, додайте події 1940-х: Голокост, ідентичність убивці та злочини, які закидали Петлюрі.
Його несправедливо звинуватили. А попри те… Після Другої світової виявилося неможливо спокійно розібратися з цим убивством. З одного боку, на заваді щоразу ставав образ скривдженої, беззахисної меншини, яка зважилася на помсту. Із другого – Західна Європа й, зокрема, Франція зазнали шоку від масового винищення євреїв. Не забуваймо також величезного впливу комуністів і тих інтелектуалів усередині країни, що були їм ідеологічно близькі... Отже, після 1945 року стало ще важче переглянути справу Петлюри суто в історичному, документальному, беземоційному форматі. Ніхто не хотів дізнаватися, що це була за людина й чому вона загинула. Спрощення стало шаблоном.
Розповім випадок, який стався зі мною в одному з видавництв. Я зауважив, що невдовзі маю одружитися з українкою. Один зі співробітників тут-таки відгукнувся: «Коли ми з братом були нечемні, – пригадав він, – бабуся нас сварила «петлюрами»». Це добре узагальнює ставлення до справи Петлюри з боку французів: краще б її не було.
У. Т.: Чи правомірно було б припустити, що виправдання вбивці – своєрідна реакція суспільства на справу Дрейфуса? Процес проти цього французького офіцера юдейської конфесії спричинив наприкінці ХІХ століття бурхливі суперечки. Може, під час розгляду справи Шварцбарда французи воліли самим собі довести, що вони змінилися, позбулися ксенофобії?
– Гадаю, ви маєте слушність. Був, очевидно, цей комплекс Дрейфуса. Назвемо його так. До того ж убивця єврейського походження протистояв лідерові націоналістів із країни, якої Франція практично не знала, але яка ускладнювала взаємини з Росією... А як ставитися до червоної Москви, Париж тоді теж не визначився. Усі західні країни в той час хоча де-факто й визнавали перемогу червоних, проте не мали щодо більшовицької влади чіткої стратегії. Британія, Франція, США казали собі тоді: найкраще сприйняти факт, що цар ніколи не повернеться, й розпочати з новою владою економічні відносини. Тобто, з одного боку, існував цей комплекс Дрейфуса переважно в колах інтелігенції, з другого – зростав вплив єврейської громади в лівих інтелектуальних колах, із третього – робили своє і французькі комуністи, які зовсім не хотіли, щоб про Симона Петлюру та його боротьбу забагато говорили й думали. Бо для них кожен, хто постав проти червоної влади, – це ворог, якого не шкода знищити. Комуністи не були зацікавлені, щоб справа голови Директорії стала трибуною для французьких українців, щоб їх почули.
ЛОГІКА «ЧЕРВОНОЇ ПОМСТИ»
У. Т.: Працюючи над своїми романами, ви студіювали історичні документи 1920-х років. Наскільки великий вплив справляв Комінтерн на французькі політичні та інтелектуальні кола? Як ви пояснили собі той факт, що на підтримку Шварцбарда записалися виступити свідками чимало відомих французів, які не тільки не знали особисто ані жертви, ані вбивці, а й до України ніколи не їздили і свідками погромів юридично бути не могли. Хіба що експертами...
– Я не маю залізних доказів. Але, як на мене, справа Петлюри вписується в логіку «червоної помсти». Починаючи, гадаю, від 1923–1924 років, коли більшовики реально взяли владу, з’явилася очевидна політична воля фізично винищувати всіх, хто міг би утворити організовану опозицію. Від керівництва УНР до анархістів та білих генералів, соціал-революціонерів... За ними також полювали. І ця «червона помста», як бачиться, припинилась аж по закінченні Другої світової. Коли Сталін, користаючись із окупації половини Європи й половини Німеччини, зумів дістатися до багатьох опонентів. І, зокрема, тих білих генералів, які помилково погодилися воювати в німецькій армії. Тих, хто втік від нього в 1920-ті роки і опинився в Італії, Франції, Югославії в 1930-х. По війні союзники видали цих людей Сталіну, хоч ідеологічно вони воювали не за фашизм, а проти більшовизму.
Отже, очевидно: всупереч тому, що нам так довго розповідали, замах на Петлюру не є індивідуальним феноменом. Навіть коли припустити, що вбивця діяв самостійно, – тільки-но більшовики дізнались би про цей проект (а той його не приховував), вони все зробили б, щоб йому допомогти! Бо це збігалося з їхнім інтересом.
Не стало Петлюри – і український зарубіжний рух було обезголовлено. Ми не знаємо, як розвивалися б події, якби він прожив іще 20–30 років. Може, й не було б такого масштабного розбрату в нації? Тому замовлення з Москви видається логічним.
Чому ще це вбивство було таким проблемним для французької політичної та судової влади? Зазвичай більшовицькі агенти під час спецоперацій не попадалися. Білого генерала Євґєнія Міллера, наприклад, сталінські агенти викрали 1937 року дуже професійно. Були й інші. Ще одного білого генерала, Алєксандра Кутєпова, теж таємно вивезли з Парижа до Москви й стратили. Але Шварцбарда заарештували на місці злочину...
У. Т.: Про те, що знищення Петлюри було саме спецоперацією ГРУ, свідчив співробітник КДБ Пьотр Дєрябін, який 1954 року перейшов на бік американців. Він казав про це під час виступу в Конгресі США...
– Треба мати на увазі, що період між двома світовими війнами породив чимало авантюристів та найманців. А також міфоманів. Можливо, ми ніколи не дізнаємося, ким насправді був Самуїл Шварцбард? Сплячим агентом більшовиків чи людиною, яка сподівалися втекти від себе, від свого минулого, від співпраці з червоними? Анархістом чи релігійним містиком, яким він намагався видатися слідству? До речі, можна бути міфоманом, авантюристом і найманцем в одній особі.
У. Т.: Повернімося до французького бачення боротьби українців за незалежність. Була перша революція 1917–1920-го, потім УПА, і за кожним разом – хвиля імміграції до Франції. Чому цих людей практично ніколи не чули?
– З УПА ще важче. У справі Петлюри принаймні є особа, яка боролася за свою справу, а заодно з нею ще десятки тисяч людей. Армія УНР налічувала в різні часи від 30 тис. до 100 тис. вояків. Отже, маємо втілення боротьби. Але про Бандеру говорити сьогодні у Франції куди складніше. Це період Голокосту, і радянська пропаганда багато попрацювала над тим, щоб кожен українець, який бився зі зброєю в руках також проти Червоної армії, але передусім проти гітлерівців, угорців, румунів, видавався вбивцею євреїв. Отже, говорити про українську збройну боротьбу між 1939-м та 1956-м іще проблематичніше.
У. Т.: Але ж ви у своєму останньому романі пишете про УПА...
– Саме так. Мені став у пригоді паралельний світ, який я вигадав, аби розповісти цю історичну правду. Дія відбувається в іншому вимірі. За моїм задумом, Західна й Східна Європа живе з різницею в часі у 80–40 років. Це художнє відображення тієї манії величі, яку перша дуже давно культивує стосовно другої. Йдеться не лише про росіян чи українців – про всіх східних європейців. Цього навіть не приховують. Із країнами третього світу поводяться обережніше, бо спрацьовує комплекс колоніального минулого. А Східну Європу можна відверто зневажати. Друга лінія – це справді твердження, що проблем не вирішено. І якби все відбувалося нині, до подій знову поставилися б спрощено й абсурдно. Франція і далі не знала б, що робити з Україною. Як, можливо, й інші європейські держави.
ДО РЕЧІ
Офіційний Київ не побажав ушанувати пам’яті Симона Петлюри
Симона Петлюру поховали рівно 85 років тому, 30 травня 1926-го, на паризькому цвинтарі Монпарнас. На роковини його загибелі українська громада постійно збирається там, щоб відправити панахиду.
По відновленні Незалежності до могили Головного Отамана стали приходити й вітчизняні дипломати. Спершу – переважно військові аташе, а згодом і посли. Подеколи з квітами або жалобними вінками «Від українського уряду».
Цього року офіційний Київ проігнорував ушанування пам’яті керівника Української Народної Республіки. «Не було ані дипломатів, ані квітів», – зазначає Ярослава Йосипишин, директор бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі. «Може, воно й на краще», – кажуть місцеві представники діаспори. – Немає тієї кар’єристської нещирості, яку часом бачили. Тепер видно, хто є хто і хто з ким».
У неділю, 29 травня, траурну літургію на Монпарнасі спільно відслужили православний єпископ, протопресвітер Борис Хайневський, єпископ УГКЦ у Франції Михайло Гринчишин та парох автокефального українського храму Св. Симона в Парижі отець Сергій Герасименко.
Спілкувалася: Алла Лазарева
|
