Євген Маланюк
25 травня 1926 р. Ще мить тому — весна і цвіт.
Чужинний май в співучим сонці
...І вже щось чорне криє світ —
І де ж ви, друзі, оборонці?
Наївний рух крилатих рук —
Ні! Свисту куль не заперечить.
І тіло падає на брук.
І ось тріпочуть груди й плечі.
І очі гасить смертна мла...
Сім хижих куль — влучили в тіло*:
Знялись над мертвим тілом крила...
І дійсність легко попливла...
Як марний, як минулий вияв —
Бо за повіками тремтів.
Співучий степ, пшеничний спів,
Полтава, прапори і Київ.
*Вибачимо художньому твору цю маленьку неточність: з сімох випущених куль «влучили в тіло» тільки п´ять - О.Н. Наталя Лівицька-Холодна
Зі збірки «Сім літер» (1937)
2. ЗАХІД
ІІІ Монпарнас
Уклонилась кісткам коханим,
Що лягли під чужий Монпарнас,
Розцвітають над ними тюльпани
І проходить над ними час.
Недаремно я чуда ждала,
Недаремно так вітер ридав:
Україною Франція стала
І Софією Нотр-Дам.
І тюльпани були не тюльпани,
Тільки кров, що лягла над Збручем.
Ой, устанеш ще ти, Отамане,
І пройдеш над степами з мечем.
Сорока міліонами грудей
Знов зітхне Україна твоя
І зідтханням тим, знаю, буде
Єдине
Твоє
Ім´я.
V На розпуттях
В серце вбиваються вістря ножів,
серце надвоє роздерте...
Поможи мені, Господи, поможи!
Не дай на розпуттях умерти!
Кров´ю серця стікають уста,
кров´ю слова набрякають.
Мужність, суворість і чистота...
так, я знаю, знаю!
Ритмів нових невблаганний закон,
гимн стрункої фаланги,
пісня про місто і про бетон,
про дреднавти, порти і танки,
пісня про море й дівичість пущ,
про Борнео, Суматру, Яву...
А мені — о, Боже! — калини кущ
і верба над забутим ставом.
А мені по чужих світах,
під накази нової Европи
сниться все, що у Неї, там,
закривавились тяжко стопи.
А мені під паризьким мостом,
чи в понурих шільйонських мурах
все — о, Боже! — вогненним хрестом:
Rue Racine, Monparnasse, Петлюра!
VI На могилі
Схилилася над іменем Твоїм,
Що на сіризні мармуровій сяє,
І серце повне келехом дзвінким
Розбилось враз і пролилось до краю.
Далеко десь, у вересневій млі,
Шумить чуже і негостинне місто,
А в думці оживає давніх літ
Історія велична і барвиста.
І чудо раптом зацвітає знов:
Замість бульварів і мостів Парижу
Палають золотом хрести церков,
І небо одягає синю ризу.
Шумлять прапори на розстаннях площ,
Ідуть бойців густі і дужі лави,
І древній Київ, ціль змагань і прощ,
Встає відроджений у сяйві слави.
4. Гнів
VI Остання жертва
Остання жертва. Вирок ката
і чин продажної руки...
Іще одна трагічна дата
ввійшла в історії рядки.
Просохла кров, що в день весняний
на брук Паризький потекла.
А там, по той бік ще кайдани
і зойк голодного села.
А там в однім пекучім слові
усі чуття переплелись.
Вже не поможуть ріки крови,
ні батога зловісний свист,
Там ждуть, що знов у день весняний,
коли черешні зацвітуть,
велична тінь Його повстане
і поведе в далеку путь.
І затремтить рука злодійська,
здригнеться Київська земля
і понесе сто тисяч війська
під стіни білого Кремля.
З книги Проф. К. Данилевського «Петлюра в серцях і піснях свойого народу» (Пітсбург, 1951)
«...Засумувала Україна по свойому найбільшому синові. По селах та по містах сходилися на таємні наради мучились, переживали... Мало говорили, без слів розуміли, що не стало великого провідника народу. А по церквах по душі «убієного Симона» відправляли панахиди молилися. Пильно слідкували українці за судовим процесом в Парижі, за який широко розписувала совітська преса, малюючи Петлюру в найчорніших фарбах.
Та коли дізналися, що вбивця Шварцбарт був виправданий, вибухи гніву народнього вилилися по багатьох містах і селах України в травні 1926 року в масові повстання. Це було у Боромлі, Жегайливці на Сумщині, у Ворожбі на Харківщині, у Котильці, Великій Рубливці, Милорадовому на Полтавщині; у Глинську, Більську, Куземині та скрізь по річці Ворсклі від Охтирки аж до Полтави. В Бурині, Білогалиці, Ніжині на Чернигівщині та ще по багатьох інших містах. Але про це в пресі не писали.
З того часу день і ніч по селах і слободах літали «чорні ворони» та хватали жертви. Про смерть Петлюри почали складати пісні та думи і нищечком їх співали кобзарі по хуторах і селах, як на ярмарках так і на відпустах аж до 1930 року.
Щоб зясувати всю глибину безмежної туги, любови і пошани до великого і непорочного імені Симона Петлюри, подаю одну з таких дум «На смерть Симона Петлюри», яку скомпонували народні сліпці-бандуристи: Павло Гащенко, Іван Кучугура-Кучеренко та Пасюга на мотив похоронної шевченківської пісні-думи, а саме:
Сподівались ми Петлюри
З військом на Вкраїні,
Та донеслась сумна вістка
Згинув на чужині! ...
Із-за рогу клятий наймит
Шварцбарт виглядає —
В щире серце Отамана
Цілить — націляє.
Та всі кулі із пістоля
В груди випускає,
Ріки крови праведної
Нехрист розливає...
«Буде, годі! Схаменися,
Я вже й так сконаю,
За смерть мою неповинну
Мій народ згадає» ...
Більше слова не домовив,
Уста помертвіли...
Мала доня та дружина
В горю заніміли ...
У далекому Парижу
В чужу домовину
Опускали з України
Великого Сина ...
Закотилось на Вкраїні
Покутне віконце,
Поховали під землю
Українське Сонце...
Над могилою співали,
Ладаном кадили
Щирі сльози проливали,
Вінки покладали ...
Тяжко йому на чужині,
В чужій домовині,
Він боровся за Вкраїну,
Стяги жовто-сині.
Сумно стало на Вкраїні
Дзвони скрізь мовчали,
Тільки струни на бандурах
В думах заридали.
Настане суд незабаром
Заспівають хори,
Поховають Тебе вдруге
На дніпрових горах.
Спи, Симоне, тихо, тихо,
Поки Бог розбуде,
Наша Ненька-Україна
Тебе не забуде ...
(Записано влітку 1926 p. y слободі Мурафі зі слів славетного бандуриста Кучугури-Кучеренка).
Цю думу співали кобзарі по всій Лівобережній Україні: Гаїценко, Кучугура-Кучеренко, Пасюга, Древченко, Богущенко, Кравченко, Чумак із Шишаків, якого безповоротно засудило НКВД у 1937 році».
«...Крім спогадів, пісень і дум про Петлюру ходило в народі багато різних легенд та переказів.
Ось одна з таких легенд Коли Петлюра покидав Україну, то десь коло Дністра, чи Дніпра, на високій козацькій могилі, заховав свою вояцьку, керею. Ось він підійшов до тої могили, та й каже: Могило моя предковічная, ти багато прожила, багато бачила та багато таємниць заховала. Збережи мені, заховай оцей мій одинокий скарб, мою вояцьку керею, що мене по світу носила, від біди спасала, від смерти не раз виручала; бачиш, яка вона кулями ворожими зрешетована. Та знай, що цю керею будуть шукати люди, і коли вони розшукають її і тебе розкопають, то з тебе, Могило, вийде золотий тризуб і серед ночі як сонцем освітить всю Україну, залопотять блакитно-жовті прапори та золоті хоругви з китицями, заграють сурми з краю в край, розкриються всі могили на Україні і заспівають закатовані мученики і буде страшний суд над усіма гнобителями народу нашого.
Давно вже шукають ту вояцьку керею та збіраються люди над Дніпром і Дністром, на Поліссі, у Прикарпатських лісах та Слобожанських степах. І тих людей незмістна сила. Ніяк не дошукаються. Але дошукаються таки колись».
Це записано на Винничині».
