Твори

Недавно Статистичне Бюро Полтавського Губернського Земства видало „Статистичний Річник", в якому міститься дуже багато цінного матеріялу для вияснення сучасного стану економічної і культурно-просвітньої діяльности земства, а також ряд статтей, що малюють нам стан промисловости взагалі і деяких її паростів зосібна.

Ми наведемо тільки ряд цифр, що дотикаються стану народньої освіти та медицини.

До 1 січня 1900 р. в Полтавщині було 870 народніх шкіл, як для такої великої округи дуже мало. В кожній школі вчилось пересічно душ 60. Коли взяти на увагу, що в Полтавщині живе 2,922,500 чоловіка (до 1 січня 1900 p.), а дітей шкільного зросту 204,575 чол., то для того, щоб задовольнити потреби в освіті дітей, треба було б мати 3,409 комплектів або кляс. В дійсності, як уже було сказано, кляс (комплектів) було усього тільки 918 (на 870 шкіл); значить, у школах училось трохи більше як 1/3 потрібного числа дітей шкільного зросту (36,9%). Коли зауважити, що кожен рік відкривається значно менше число шкіл, ніж потребується природним приростом людности, то прийдеться доконче признати той факт, що шкільна справа в Полтавщині відстає з року на рік від зростаючої потреби в освіті. Взагалі по губернії одна школа приходилась на просторінь в 51.5 кв. верстви (в 1898 р.) і в 49.9 кв. в. (в 1899 р.) і на число душ — в 1898 р. — 3,420, а в 1899 р. — 3,359. На одного учителя приходилось від 45 до 68 учеників. Цікаво підкреслити дуже низький % дівчат у школах: їх (шкільного зросту) було всього тільки 14.0% (в 1899 p.). Таким чином, коли поставити поруч середнє число учнів на одного учителя вкупі з високим % побільшення дітей шкільного зросту і низьким % проґресивного побільшення шкіл, — то сам собою проситься вивід: що життя доконче потребує, вимагає заведення все нових і нових шкіл.

(Відповідь П. Лукашевичу. Відбиток з 4-го числа „Вільної України", С.-Петербурґ. 1906 р. стор. 23). 

 Література по українському питанню взагалі і по автономії України зокрема не надто велика і численна. Ми не можемо похвалитися, що маємо ґрунтовні наукові праці, що давали б повне і в бажаному для української нації напрямі розв'язання цього питання. Через це кожна стаття, кожна книжка в „болючій" для нас справі набирає особливої ваги і інтересу. Виходячи тільки з цього погляду, можна було б вітати невеличку по своїм розмірам статтю д. М. П-ша в справі автономії України. Але згадана стаття має інтерес ще й з другого боку.

(З нагоди 51-ої річниці смерти)

Історію життя Шевченка — вона така відома, від народження аж до могили,— можна назвати тяжкою, болючою драмою; історію його думки й творчости — драмою не менш трагічною. Особиста драма Шевченка тісно сплітається з його драмою, як геніяльного виразника сподівань і таємних ідеалів рідного йому народу. Проте, чи не найдраматичнішою сторінкою в житті і творчості українського поета є його самотність не як людини, а як мистця. Адже Шевченко, крім звичної для геніїв долі — передбачувати силою інтуїції те, до чого значно пізніше дійде сила думки, знання та суспільного розвитку, був позбавлений можлмвости скористатися хоч би тими несміливими вказівками, з якими інколи приходять до поета сучасники, помагаючи критикою та оцінкою його творчости з'ясувати собі самому створювані ним художні образи і збагатити їх новими та досконалішими, деколи поширити обрії творчости, скерувати творче «я» на нові шляхи та до нових художніх досягнень.

Що взяв Шевченко від українського суспільства? Ледве чи багато, коли брати до уваги ті запозичення в галузі політичних і національно-суспільних цінностей, що помагають поетові розширювати межі своєї творчости, розвивати свій світогляд і питому вагу яких завжди можна усталити при аналізі творчости поета і суспільно-літературній оцінці створених ним образів. Прекрасні слова одного з перекладачів «Кобзаря» на російську мову, М. Славінського, який дає відповідь на це питання: «Усе, що свідомо чи несвідомо жило й ховалося в народньому почутті, все, що плакало, раділо й стогнало в серці народньому,— усе злилося в поезії Шевченка в один акорд, палкий, сумний, приголомшливий.

(З приводу 47 роковин смерти поета)

В Бреславі на з'їзді Німецької (Германської) Соціял-Демократичної Партії робітники завзято протестували проти тенденції соціялістичних белетристів кормити їх, робітників, малюванням утоми, нужди, пригноблення і т. д. Робітники заявили, що вони більше люблять старого Шіллера. Інтелігент-поет, навіть і той, що хоче стати на стороні пролетарія і йти поруч з ним у боротьбі, якось збивається з шляху і, замість ступати в одну ногу з невтомним борцем, плентається десь позаду, а замість веселої войовничої пісні йому вириваються з уст хлипання і страшенна нудота; коли ж часом такий поет і намацає дужі, поривчасті акорди своєї ліри,— сили тієї ненадовго стане йому, і за смілими закликами поллється тиха уміркована річ про «болі душі», про «втому життя», про сум і нужду, про потребу й поезію спочинку.