Розділи

1902 - 1914 [35]1915 - 1921 [0]
1922 - 1926 [0]

Твори

Головна » Статті » Статті » 1902 - 1914

З ЖИТТЯ АВСТРІЙСЬКОЇ УКРАЇНИ. Українські посли в віденському парляменті (початок)

Національна акція галицьких українців останніми часами дає себе пізнавати. Загальний темп національного життя в австрійській Україні, ті форми, ті реальні факти, в які воно виливається, зазначуються незвичайними і, в порівнянні з попередніми роками, імпонуючими рисами. Той, хто ще два-три роки тому мав право скаржитись на національну апатію, на незначну активність національної енерґії, на мізерну продуктивність національної праці, безумовно мусить змінити свої погляди на стан речей і прийти до більш оптимістичних виводів. Апатія зміняється на жвавий інтерес; незначна активність — на подвійну захопленість національною працею, що в результаті дає досить значну і почасти вже реальну продукцію для української національної справи.

Европейські часописи, та почасти й російські, в один голос зазначають це нове в житті австрійських українців. З подивом, іноді просто таки неймовірним, приглядаються вони до виступу „тирольців сходу" на форум видимої для Европи боротьби за свої національні права, різно становлячись до цього виступу, різно оцінюючи його, але в кожнім разі, констатуючи певну силу його і значення в житті австрійської держави. І справді, коли ми приглянемось до останніх визначніших фактів з життя австрійських українців, то ми повинні будемо признати за здивуванням европейської преси і громадянства певну рацію. Досить пригадати хоча б такі факти, як демонстрація українських студентів на львівському університеті і судова розправа з приводу цієї демонстрації у Відні, широка аґітація серед народніх мас українських за вселюдне виборче право до віденського парляменту і обібрання парляментськими депутатами досить великого числа, як на попередні часи визначних національних діячів з української людности, індивідуальні і колективні виступи останніх в парляменті; боротьба за вселюдне виборче право до галицького сейму, що саме тепер провадиться в Галичині і, в разі побіди, має демократизувати громадське життя „найтемнішої діри Европи", як назвав колись Галичину відомий учений Зомбарт: буйний зріст різних політичних партій українських, нарешті, лист відомого письменника норвезького Бьєрнстьерне-Бьєрнсона про галицьких українців і про ті утиски, які вчиняє їм пануюча в Галичині польська кліка — все це помітні явища з життя галицької галузі українського народу, які, не кажучи вже про їх значення для зросту національної свідомости серед самих українців, викликали живий інтерес поза межами Галичини і привабили до себе пильну увагу европейського світу. Входити в докладну оцінку кожного з зазначених нами фактів і виясняти значення такого окремого факту для розвитку національної свідомости „закордонних" українців, для збільшення сили останніх в їх щоденному національному житті було б може й завчасним і неможливим, але позитивний вплив цих фактів для національного життя австрійських українців не підлягає жодному сумніву. Як не різняться вони одне од одного по своєму змістові, по розмірах свого значення, нарешті, по формах свого виявлення, але взяті до купи, в цілому вони створюють новий і досить світлий, в порівнянні з попередніми часами, фон національного життя, що має всі дані для того, щоб заімпонувати своїми характерними ефектами і ориґінальними рисами.

Ми не помилимось, коли скажемо, що найбільш цікавою рисою на цьому фоні будуть парляментські вибори і вступ до віденського парляменту, для участи в державному житті австрійської держави, нових українських послів, які вперше репрезентовані в народньому представництві Австрії в кількості, відповідній до загального числа і прав української людности. Даючи перевагу згаданому тількищо придбанню „закордонних" українців, ми керуємось порівнюючою оцінкою парляментських інституцій не тільки, як постійних органів державного життя, але і як законних органів для організації народніх сил, для широкої аґітації серед мас народніх в цілях національного освідомлення і національної „сплоченности". Власне оця остання функція парляментського представництва саме тепер має надзвичайно велике, особливе значення для австрійських українців. Саме тепер вони переживають момент національного „здвигу", шукання шляхів для організації своєї національної енергії, саме тепер серед них відбувається процес внутрішньої диференціяції, відповідно до клясових інтересів кожної національної групи, і організації останніх в відповідні політичні партії для оборони своїх інтересів. Само собою зрозуміло, що найвидатнішим місцем цієї боротьби для широких мас населення буде парляментський форум: на ньому кожна з українських парляментських партій матиме повну можливість показати справжню природу свою, на щоденних фактах і питаннях парляментського життя виявить вона своє розуміння державних справ і глибину своєї прихильности до інтересів народніх разом з силою своєї горожанської одваги та консеквентности в обороні прав своєї нації чи окремої громадської групи, представником якої вона виступає в найвищому народньому представництві. Та коли в питаннях парляментської тактики, в питаннях соціяльних реформ між українськими політичними партіями може бути велика ріжниця і провалля, може бути незгода і суперечність, то в питанні національному всі вони примушені будуть часто йти поруч, допомагаючи одна одній та підтримуючи одна одну. Від консолідаційних виступів українського представництва в парляменті в значній мірі залежатиме і успіх самої національної справи серед широких мас української людности Австрії, а також і успіх національного освідомлення цих мас та їх політичної організації. Якою великою не є ріжниця між деякими українськими партіями в Австрії, але національного моменту своїх програм вони іґнорувати не можуть, бо той національний утиск, якому підлягає цілий український нарід, примушує їх реаґувати на нього і вести свою діяльність серед народніх мас під прапором національної емансипації. В значній мірі під цим прапором провадилась і боротьба за здобуття депутатських мандатів по новому виборчому закону до віденського парляменту.

Під час цієї боротьби українські політичні партії розвинули надзвичайну досі енерґію, ініціятиву і рухливість. Користуючись усним і друкованим словом, вони повели завзяту аґітацію серед українських мас, зуміли заінтересувати їх справою виборів і вийти переможцями в боротьбі з галицьким урядом та з пануючою в краю польською шляхтою. Нарешті українці здобули 32 польських мандати, які по партіях діляться так:

В Галичині. Українські націонал-демократи мають 17 мандатів

Радикали                                            З

Соціял-демократи                               2

Москвофіли                                        5

В Буковині всі депутати націонал-демократи             5

Кожен кандидат, що ставав до виборів, одержав пересічно таку кількість голосів:

Радикал                                             19,000

Соціял-демократ                                12,000

Націонал-демократ                            11,000

Москвофіл                                          8,000

Таким чином, українці здобули сливе всі виборчі мандати, призначені їм по новому виборчому закону, і тільки в одній виборчій окрузі той мандат, та й то дякуючи незвичайним надужиттям і шахрайствам з боку адміністрації, їм довелось оддати вшехполякові. Коли пригадати, що українців живе в Австрії більше 3,000,000 і поділити це число на загальне число послів, то вийде, що один український депутат припадає на 102,407 душ, тоді як один польський на 51,860, а один італійський на 38,270 душ. З цієї цифрової ілюстрації ми бачимо, що вселюдне виборче право, заведене в Австрії, не однакове дає право різним націям — одним більше, другим — менше. Непропорціонально малі права дає воно українській людності, так що з цього боку українці — в найгіршому становищі опинились.

Загальне число українських депутатів було б трохи більшим, коли б на заваді цьому не стали специфічні стосунки між польською та українською соціял-демократичними партіями. Так, приміром, не виставив своєї кандидатури по Львову один з визначних українських діячів, лідер української соціял-демократії, Микола Ганкевич. Маючи надзвичайну популярність в Галичині, і зокрема у Львові, маючи неоціненні заслуги в справі організації польської соціял-демократії, д. Ганкевич приневолений був не виставляти своєї кандидатури в тому місті, де він найбільше виявив свою діяльність, через протест польських соціял-демократів, особливо ж лідера їх Дашинського, які ні за що не хотіли оддати „польського" мандата в руки українського соціял-демократа. Орган української соціял-демократії „Земля і Воля" (ч. 22) пояснює цей протест польських соціял-демократів проти д. Ганкевича „вузьким егоїзмом" і „особистими амбіціями", називаючи цей факт таким, що „чорною краскою буде записаний в історії соціялістичного руху в краю". В другій виборчій окрузі кандидат української соціял-демократії, д-р. Яросевич, не пройшов тільки через надзвичайний терор з боку адміністрації, яка врешті покрала у нього чимало виборчих голосів.

Звертаючись до обопільної тактики українських партій під час виборів, можна констатувати, що вона часто була шкідливою для національної справи. Так, приміром, націонал-демократична партія часто виставляла своїх кандидатів в тих самих округах, де більшу силу і всі ґарантії на побіду мали кандидати української радикальної партії і соціял-демократичної партії. В таких випадках народні маси давали перевагу тим кандидатам, соціяльно-політична програма котрих була більш радикальною і, таким чином, кандидати української соціял-демократичної партії і української радикальної брали верх над націонал-демократами. В тих випадках, коли виставлялись кандидатури москвофілів, вони перепадали не тільки через те, що їхня соціяльно-політична програма була вужчою, ніж якої іншої української партії, але й через те, що національні пункти москвофільської програми не вдовольняли народні маси. Коли ж в деяких виборчих округах українці-виборці подавали свої голоси за москвофілів, то це пояснюється бажанням не дати перемоги вшехпольському кандидатові. Цікаво зазначити, що прихильники „національно-угодовської" політики д. Барвінського не мали ніякого успіху серед виборців і, не дивлячись на аґітацію клерикально-урядового „Руслана", примушені були в рішучу хвилину знімати свої кандидатури, як було, напр., з проф. К. Студинським.

Щодо політики галицького уряду до українських партій під час виборів, то вона одзначалась звичайними для цього уряду рисами; адміністрація робила все, що тільки було в її силах, щоб не допустити до побіди українських партій: тероризувала виборців, арештовувала аґітаторів, крала виборчі бюлетені, словом чинила все, щоб піддержати заслужене вже віддавна ім'я фальсифікатора виборів і організатора „виборчих розбоїв". Зате і очевидно для всіх допомагала москвофільській аґітації і піддержувала москвофільських послів.

Обрані українськими народніми масами депутати в значній більшості належать до інтеліґентних кругів; здебільшого всі вони — люди так званих інтеліґентних професій: редактори газет, адвокати, професори університету, священики і тільки два селянини. До української націонал-демократичної партії належать: Вячеслав Будзиновський, літератор-публіцист, Тит Войнаровський, священик, др. Олександер Колесса, професор львівського університету по катедрі історії української літератури, др. Дністрянський, професор університету, др. Е. Левицький, адвокат, Теофіль Окуневський, адвокат, бувший посол до галицького сейму, д-р Кость Левицький, адвокат, д-р Володимир Охримович, адвокат і редактор органа націонал-демократичної партії ,,Діла", д-р Євген Олесницький, адвокат, посол до сейму і голова „руського" клюбу в ньому, Стефан Онишкевич, священик, Михайло Петрицький, редактор „Гайдамаків", д-р Євген Петрушевич, адвокат, Юліян Романчук, заслужений професор гімназії, бувший посол до віденського парляменту і голова „руського" клюбу в ньому, Тимофей Старух, селянин, д-р Данило Стахура, адвокат, Йосиф Фоліс, священик, Григорій Цеглинський, директор української гімназії в Перемишлі. До української радикальної партії: др. Лев Бачинський, адвокат, д-р Никола Лагодинський, адвокат, і д-р Кирило Трильовський, адвокат. До української соціял-демократичної партії: Семен Вітик, редактор партійного органа „Земля і Воля", Яцко Остапчук, селянин. До москвофільської партії: Василь Давидяк, священик, д-р Николай Глібовицький, адвокат, д-р Михайло Король, адвокат, посол до галицького сейму і бувший посол до віденського парляменту, Володимир Курилович, судовий радник і посол до галицького сейму, д-р Дмитро Марков, адвокат.

З Буковини всі посли належать до націонал-демократичної партії: Антін Лукашевич, секретар краєвого виділу, Николай Василько, поміщик, бувший посол до віденського парляменту, Єротей Пігулян, професор гімназії, Ілля Семака, радник і начальник суду в Кіцмані, Николай Спинул, шкільний інспектор.

З-поміж обраних послів деякі мають заслужене і популярне ім'я серед австрійських українців і відомі як невсипущі діячі народні, визначні члени політичних партій або талановиті літератори. Ми не помилимось, коли скажемо, що найбільш популярними депутатами українського парляментського представництва являються: Романчук, давній депутат парляменту, талановитий адвокат і оратор Олесницький, лідер радикальної партії і організатор „Січей" Трильовський, популярний аґітатор українських соц.-демократів Вітик і „сам собі соціяліст", хоч і затесався до націонал-демократичної партії, Будзиновський, пропаґандист терору проти польської шляхти, гарний популяризатор-літератор і відомий статистик в Галичині. Адвокатська професія багатьох з членів українського парляментського представництва, що наперед каже про докладне знайомство їх з існуючим в Австрії законодавством, а також присутність в цьому представництві людей з певною літературною практикою, в значній мірі улегшує продуктивність творчої участи українських депутатів в загальнодержавному парляменті і робить їх компетентними не тільки в критиці невідповідних інтересам держави і окремих націй законів, але і в заміні цих законів новими, пристосованими до нових потреб і нових вимог життя.

В кожнім разі вже один склад українського парляментського представництва руйнує леґенду про політичну „незрілість" української нації, видуману колись польськими верховодарями для захорони „stanu posiadania" і „нищить до щенту" всі оті інсинуації, плітки і брехні, які пускалися з шовіністичних польських джерел на „некультурність" галицьких „хлопів" та на невміння останніх розбиратися в питаннях „високої політики", поскільки ці питання зв'язані з справою виборів. Ми особисто не скажемо, щоб нас дуже вже задовольняв склад українських послів, але, при існуючих в Австрії умовинах, він нічим не гірший, коли не ліпший, од інших національних репрезентацій австрійської держави. Навпаки, коли взяти на увагу, що виборцями українських послів були переважно селянські маси, взагалі менш культурні і не так високо розвинені в політичних справах, як городські виборці, то факт обрання ними людей інтеліґентних професій депутатами до парляменту дає об'єктивний доказ розуміння селянськими масами української людности Австрії тих вимог, які становить сьогочасна держава до парляментських діячів. Цей факт не може не свідчити на користь селянських мас української людности, не може не бути покажчиком їх політичного розвитку і вміння оцінювати завдання моменту та певну ролю в ньому окремих осіб. Коли ж порівняти склад українського парляментського представництва з таким самим у поляків, де ми знайдемо чимало ворожих і шкідливих навіть для польської людности елементів, в особі великих земельних власників з шляхти польської та ксьондзів, або з німецьким представництвом, де так само є чимало клерикального елементу та велико-поміщицького, то парляментське представництво австрійських українців дасть ще один зайвий доказ політичного і загальнокультурного розвитку українських мас. Як за живу ілюстрацію загальнополітичної, а почасти клясової, свідомости українських мас може свідчити факт обібрання ними в депутати до парляменту кандидатів радикальної та соціял-демократичної партії. Число голосів, одержаних кандидатами згаданих партій, пересічно перевищує також число, поданих за кандидатів націонал-демократичної партії — новий доказ уміння селянських мас одрізняти політичну і клясову фізіономію того, хто береться боронити їхні інтереси в парляменті, і давати перевагу тому, чия соціяльна програма йде далі в напрямі соціяльних реформ та демократизації громадського ладу. Цілком консеквентним в поводженні цих мас до окремих кандидатів було те, що вони давали перевагу більш радикальному: противне свідчило б про низький рівень виборців, про їх політичну одсталість і в деякій мірі могло б служити за доказ правдивости тієї леґенди, яка намагається переконати в тому, що українці — нація „незріла" для політичного життя, мало культурна, навіть варварська і як ще її там називають . . . Зупинившись над фактом обібрання радикальних і особливо соціял-демократичних кандидатів в парлямент депутатами, ми мусимо зауважити, що число їх було б значно більшим, коли б на заваді до цього не стали почасти такі причини, як вище згадані, напр., специфічні відносини між польською та українською соціял-демократіями, при чім ненормальність цих відносин болюче почула на собі остання. Крім того в цьому винна і сама українська соціял-демократія, яка до останніх часів мало звертала уваги на міський пролетаріат, концентруючи свою діяльність головно на селах, і, таким чином, не приготовила для себе зарані вдячного ґрунту для проведення в парлямент кандидатів своєї партії по городах. Дякуючи згаданим обставинам, українські соціял-демократи втеряли щонайменше 3-4 польські мандати, встигши провести до парляменту тільки двох партійних кандидатів.

Переходячи далі до організації українських послів уже в самому парляменті, доведеться обмежитись загальною увагою, що всі вони, виключаючи соціял-демократичних послів, склали самостійний парляментський клюб з двома групами: націонал-демократичною і радикальною. Обопільні відносини між цими групами мають автономний характер. Щодо соціял-демократичних українських послів, то вони вступили до загальноавстрійського соціял-демократичного парляментського клюбу і творять в ньому теж автономну фракцію, підлягаючи одначе, спільній тактиці і фракційній дисципліні.

Коли порівняти українське парляментське представництво по новому виборчому закону з попередніми, то воно виглядає досить імпонуюче. Справді, збільшити число своїх депутатів сливе на % значить далеко посунутись наперед, щодо придбання відповідних прав українського народу на парляментську репрезентацію. Але якою, порівнюючи, не є імпонуючою загальна цифра українського представництва, вона все ж нічого не каже про справжній вплив останнього на парлямент. Коли порівняти цю цифру з іншими парляментськими цифрами, то доведеться зробити той вивод з цього порівняння, що українські посли не можуть мати рішучого значення на напрям діяльности парляменту і самі по собі не уявляють настільки поважної фракції, щоб власними силами добиватись реалізації своїх програмових вимог. Пануючою фракцією парляменту, з якою головним чином рахуватиметься імперський уряд Австрії, буде німецький християнсько-соціяльний клюб (антисеміти), який разом з німецьким католицьким центром має найбільше число голосів (96) в парляменті і в кожнім разі настільки значне, щоб повалити кожне більш-менш демократично-консеквентне внесення. Дуже часто християнські антисеміти йтимуть поруч з польським колом, котрому хоч і не хватає сливе половини голосів в порівнянні з попередніми роками, але все ж воно має в собі більше 50 членів, репрезентантів „народньої демократії". Коли згадати, що партійне обличчя цих парляментських клюбів має наскрізь буржуазний характер, що члени їх по своєму соціяльному становищу — аґрарії, або дрібні буржуа, а в політиці — вороже настроєні до радикальних реформ в справах державних, то цілком зрозумілим буде, що українському парляментському клюбові нема чого особливих надій покладати на цих прихильників старого ладу і старих порядків в Австрії. Реакційно-консервативні елементи парляменту ніколи в світі не підуть на те, щоб задовольнити справедливі національні домагання українського народу, бо піти на це означало б піти на корінну перебудівлю державного ладу Австрії, а це не під силу верховодячим клясам останньої. Таким чином, українське парляментське представництво примушене буде, коли не опозиційно становитись до парляментської більшости, та в кожнім разі не йти поруч з нею. З другого боку через свій соціяльний склад і партійну програму, що мають дрібно-буржуазний характер, хоч де в чому і з соціялістичними рисами, українські посли не можуть іти разом і з досить сильною парляментською фракцією соціял-демократів (83 члени). Дякуючи цим обставинам, можна вже зарані сказати, що парляментська тактика і діяльність українського парляментського клюбу не може бути консеквентно-демократичною, а носитиме всі риси компромісу та опортунізму.

І справді, перші ж кроки парляментських виступів українських послів показали, що ці риси опреділяють собою напрям діяльности не тільки поодиноких членів українського клюбу, але й цілого парляментського представництва українського народу, виключаючи соціял-демократичних депутатів.

Почати хоч би з альянсу з москвофільськими депутатами. До останніх часів всі посли з української Галичини складали собою один парляментський клюб, що офіціяльно мав назву „Руський Клюб" („Ruthenen-Klub). До такого клюбу вступали в однаковій мірі, як українські депутати, так і москвофільські, які вважали за можливе вступати до нього просто через те, що покладали в назву „руський" свій власний зміст, свою „русскую" ідею. Назва ця має більше анахроністичний вигляд, ніж справді опреділяє собою справжній характер національного представництва. Заміна „Ruthenen-Klub" на „Der Ukrainische Klub" здавалась логічною консеквенцією на перших же початках парляментської організації українського парляментського представництва. Але піти консеквентно в цьому напрямі українські посли не захотіли і замість цього виробили досить гутаперчеву, гнучку конституцію, якою, очевидно, хотіли зробити можливим вступ до свого клюбу і для москвофілів. Назва „український" клюб була одкинена і змінена „ничего не выражающей" назвою „Руський (малоруський) клюб". „Задачею руського клюбу є заступництво і оборона інтересів малоруської нації для її самостійного розвитку політичного, економічного, суспільного і культурного". „Констатуючи, що всі члени клюбу признали існування малоруської нації, полишається поодиноким партіям і членам клюбу до волі, при публікуванні урядових енунціяцій клюбу уживати на означення клюбу і нації або терміну малоруський, або терміну український". Вироблення таких компромісових формул для внутрішньої конституції клюбу не могло, звичайно, задовольнити ні українців, ні москвофілів. Особливо ж останніх. Перших — через те, що в цій конституції виразно проглядає політиканство і старе рутенство, останніх — через те, що кидало деяку тінь на „чистоту" і „вірність" москвофільській ідеї москвофільських послів. Хоч формально вони й добились од української частини клюбу викреселення назви „Ukrainisch", але ця побіда не вдовольнила цілої „руської" партії, яка поставила veto на згоду своїх послів вступити до „руського" клюбу і через деякий час примусила їх виступити з нього. З такого альянсу українські посли, що називається, опинились „ні в сих, ні в тих" і тільки дискредитували себе перед масами. Неконсеквентність і опортунізм українських послів особливо виразно виявить себе, коли ми згадаємо, що за весь час виборів москвофіли і українці виступали вороже один проти одного: москвофіли провадили виборчу аґітацію під прапором „русской национальной идеи", тоді як українці заявляли себе скрізь і завжди українцями, представниками і оборонцями прав самостійного українського народу. Випадок з „бльоком", з москвофілами показує, таким чином, що ні українські радикали, ні українські націонали не зуміли з першого ж кроку своїх парляментських виступів стати на висоті української ідеї і зійшли на шлях шкідливого для кожної партії опортунізму.

Риси останнього ми бачимо і в дальших виступах українського клюбу в парляменті. Так, приміром, при голосуванні в справі виборів парляментської президії, коли поставлена була кандидатура на віце-президента парляменту соціял-демократа Пернерсторфера, більшість українського клюбу голосувала проти, і тільки українські радикали подавали свої голоси за нього. Ми вважаємо, що таке голосування було неполітичним з боку українських послів через те, що соціял-демократи — єдина сильна парляментська фракція, яка завше буде піддержувати національні вимоги українців і боротиметься разом з ними проти панування польської шляхти. Позитивне значення для себе од соц.-дем. фракції відчувають і самі члени українського клюбу, що видко хоча б з офіціяльної заяви посла Олесницького під час дебатів „над бюджетовою провізорією"; „не треба забувати", — говорив Олесницький, — „що в цій палаті знаходиться сильне заступництво робочого народу, котрого бажання і жадання не можна поминути. .. Ми, заступники народу, що майже виключно складається з робочих кляс, будемо всі змагання заступників цих кляс підпирати і за їх внесення голосувати". З цією заявою не в'яжеться логічно тактика більшости українського клюбу в справі кандидатури соціял-демократа Пернерсторфера.

Неконсеквентною, на наш погляд, є і тактика руського клюбу в справі кандидатури на віце-президента парляменту поляка проф. Старжинського. Виступивши гостро проти цього заклятого ворога української ідеї, зарядивши проти нього бурхливу демонстрацію, члени клюбу, після „пертрактацій" з президіюмом парляменту, втихомирились на компромісовій угоді, якою українські посли заповіли, що вони ніколи не допустять до того, щоб Старжинський провадив нарадами парляменту тоді, коли промовлятимуть українські посли.

Дякуючи тому, що віденський парлямент мав ще одну тільки сесію, та й то коротку, і не приступав ще до творчої законодавчої праці, українські посли не могли ще виявити виразно свого соціяльного обличчя і на щоденних актах парламентського життя показати в більшому маштабі всі ті риси, про які тількищо йшла річ. Але один соціяльний склад українського клюбу і дрібно-буржуазна програма його, в залежності від якої стоїть і уміркована тактика, віщують можливість в їх діяльності законодавчій таких самих опортуністичних кроків, які мали місце досі в справах парляментської тактики. З цього боку партійне обличчя „руського" клюбу має багато спільних рис з таким же обличчям Української Трудової Громади в другій Державній Думі. В обох випадках ми маємо діло з опозиційними групами, іноді більш опозиційними в тактиці, ніж дозволяє їхня програма, але в обох випадках ця опозиційність не йде до логічного кінця і витворюється в компромісовий опортунізм.

Який актив з діяльности українського парляментського клюбу? Відповідь на це питання неможлива. Короткий час, впродовж якого працював парлямент віденський, не дав ще українським послам добитись здійснення в законодатному порядкові тих реформ і законопроектів, які зазначені в їх парляментській програмі. Тут ми знаходимо такі домагання: 1) усунення самоволі властей; 2) захорона і розширення конституційних свобод; 3) усунення виїмкових постанов виборчого закону до парляменту для Галичини і виборча реформа до галицького сейму на основі „чотиричленної" формули; 4) національна автономія для українського народу на українській території Галичини та Буковини і видання язикового закону в дусі XIX артикулу основних державних законів; 5) економічне піднесення всіх (?) громадянських верств Галичини й Буковини, а спеціяльно селянства через справедливе порішення аґрарного питання та запомагання стану промислового й робітницького, а зокрема забезпечення всіх робітників і безземельних селян на випадок нездібности до праці; 6) справедливий розділ податків на основі доходового податку і скорочення, а по змозі й знесення військової служби; 7) заспокоєння культурних потреб українського народу, головно ж заложення українського університету; 8) справедливе уложення відносин Австрії до Угорщини. Радикальна частина клюбу, крім згаданих вимог, виставляє ще ось які: 1) виборче право для жінок; 2) однорічна військова служба; 3) увільнення школи від впливу церкви; 4) розділ церкви од держави; 5) примусове одчуження землі на користь безземельних; 6) свобода розводів і рівноправність шлюбних та нешлюбних жінок.

Не зупиняючись над критикою зазначених пунктів програм обох груп українського парляментського клюбу, ми все ж мусимо сказати, що не дивлячись на свою уміркованість, ледве чи можна сподіватись на те, щоб їх можна було здійснити при сучасних державних відносинах Австрії. Вже один перегляд програмових домагань українського клюбу позволяє нам зробити той вивод, що становище українських послів мусить бути наскрізь опозиційним, як до парляментської більшости, так і до центрального державного правительства Австрії, які здебільшого вороже будуть ставитися до тих домагань, а, в ліпшому разі, робитимуть усі заходи, щоб не дати їм здійснитись in pleno, обкраяти їх, або хоч щось увірвати. Тим з подвійною обережністю мусять дбати про вірність своїм програмовим домаганням українські посли, щоб парляментська тактика верховодячих кругів парламенту не могла піймати представників українського народу на гачок „уступок", „обіцянок", компенсацій, себто на той облудний шлях, який за „чечевичную похлебку" продає „права первородства" і замість виховування народніх мас в чистоті певних принципів, прищеплює їм усі ілюзії і шкоди од закулісних парляментських переговорів.


Категорія: 1902 - 1914 | Автор:
Переглядів: 738 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Форма входу

Пошук

Друзі

Статистика