Розділи

1902 - 1914 [35]1915 - 1921 [0]
1922 - 1926 [0]

Твори

Головна » Статті » Статті » 1902 - 1914

ПРО НАЦІОНАЛЬНИЙ ГНІТ

Крім того гніту, що тяжить над робітниками всього світу - гніту капіталу — над робочим людом російської держави лежить ще один тягар — тягар самодержавної самоволі. Робітники російської держави несуть на своїй шиї два ярма, і через те їхнє становище важче, ніж становище робітників в інших краях. Та деякі з робітників російської держави несуть на своїй шиї ще й третє — ярмо національного гніту.

Про оце третє ярмо — про національний гніт ми й хочемо погово­рити в цій статті.

В таких державах, як Росія, де поруч живе багато різних народів, один народ (нація) має більше прав ніж другі народи, один народ являється паном, а другі народи його підданими. Мова цього на­роду — пануючого народу — є пануючою мовою у всій державі. На цій мові і дітей вчать по школах і по різних державних інституціях („правительственных учреждениях") балакають і т. д.

В російській державі пануючий народ — це руські (великоруси, мо­скалі, кацапи). Всі інші народи, як от ми: українці, поляки, литовці, євреї, лотиші і інші — всі вони мають менше прав у державі, ніж пану­ючий народ: великоруси (москалі). Приміром взяти євреїв. Для них за­ведена „черта оседлости", дальше якої вони не мають права оселятися; їх не приймають в школи нарівні з дітьми других народів; їм не дозво­ляють селитися по селах і т. п. Подібно до цього стоїть справа і з інши­ми непануючими в Росії народами.

Що ж за причина цього національного гніту, кому він потрібний і чи багато він шкодить нам робітникам українським?

А ось розгляньмо.

Колись давно на місці теперішньої Росії жили різні народи само­стійно. Вони не складали з себе однієї держави, але кожен з них сам собі був державою, або складав одну державу вкупі з другим народом. Так жили собі поляки, руські українці і інші. Кожен з цих народів мав своїх королів, царів, або якихнебудь інших правителів. Ці прави­телі, спираючись на темноту свого народу, гнітили його і визискували, як могли. Та коли їм ставало за мало того, що вони здирали з свого народу, вони силкувалися урвати шматок землі у своїх сусідів. Отак мо­сковські царі раз-у-раз воювали з польськими королями, польські ко­ролі з українськими гетьманами, українські гетьмани з московськими царями і т. п. Кров народня лилась ріками без перестанку, а все для того, щоб різні правителі могли краще розкошувати. Та нарешті москов­ські царі увійшли в найбільшу силу і підгорнули під себе всі сусідні народи. З колишньої Польщі, Литви, України і інших країн склалася одна держава — Росія. Російські царі почали заводити в завойованих землях свої самодержавні порядки, а старі вільніші порядки винищу­вали з корінням. Зібравши під своїм троном такий величезний охват землі, московські царі почали входити у все більшу силу, слава їх росла і ширилась поміж іншими царями, багатство їх швидко зростало. І чим більше вони багатіли, чим більше набирались слави, — тим більше вони боялися втратити завойовані землі, тим старанніше вони викорчову­вали у поневолених народів усяку пам'ять про старі вільніші часи. От-тут почався національний гніт. Російські царі намагалися з поляка, українця і всякого іншого неруського зробити руського.. З усіх цих ба­гатьох народів вони захотіли зробити один народ з однією мовою, од­нією вірою, одними звичаями, однією назвою. Вони хотіли, щоб кожен з поневолених народів вірив і думав, що він з поконвіку живе під цар­ським пануванням, щоб кожен думав, що історія московських деспотів — це його власна історія, щоб кожен почував себе руським (москалем). Хто не хотів або не міг перевернутися на руського, того всякими спосо­бами утискали і переслідували. Все це російські царі робили й роблять для того, щоб ніхто не намислив виплигнути з-під царської кормиги і тим зменшити царське багатство, царську славу, бо однакова мова, однакові звичаї й обичаї — це те, що найщільніше зв'язує людей між собою.

Це „святе" діло, діло примушування завойованих народів, діло зри­вання національних прикмет, — російські царі провадили не самі, а у двійці з своїми прихильниками ясновельможними царедворцями ро­сійськими панами, а часом з панами самих таки поневолених націй. Царі російські роздавали всім вірним своїм підлизам великі обшари заво­йованих земель в нагороду за всякі їхні послуги.

Отак царі та пани-дворяни укупі провадили свою політику.

Та ніщо не стоїть. „Все рухається, все одмінюється". На старому полі зросла нова рослина.

До половини XIX століття в російському царстві скрізь була пан­щина (кріпацтво). Фабрик, заводів, торговлі, залізниць майже зовсім не було. Все хазяйство держалося на праці кріпаків. Пануючою клясою в Росії були поміщики-дворяни.

На заході Европи в Англії, Франції, Німеччині і т. п. в цей час уже скрізь було заведене капіталістичне хазяйство. Там уже скрізь було багато городів, в городах багато великих фабрик, на фабриках виро­блялося силу дешевих товарів. Купці, фабриканти, заводчики, або, одним словом, кляса буржуазії набралась великої сили, скинула панування дворян-поміщиків і забрала в свої руки державну власть. Ця кляса, кляса буржуазії, виробляючи робітничими руками багато това­рів і продаючи ці товари, зібрала в своїх руках величезні капітали, по­будувала залізниці, узброїла величезне військо. Західньо-Европейські держави стали сильними, багатими.

Щоб зрівнятися з ними у силі, Росія теж повинна була стати ка­піталістичною державою, вона повинна була і у себе завести фабрики й заводи, вона повинна була скасувати панщину, бо панщина спиняла розвиток торговлі і промислу. Царі російські зрозуміли це, і от року 1861 панщину було скасовано, скрізь почали зростати фабрики і заво­ди, зав'язалась торговля.

На перше місце в російській державі, як і у всіх інших, — висту­пила буржуазія — фабриканти, заводчики, купці і інші капіталісти. Царі російські поспішили прихилити їх до себе і зробити з них собі приятелів. Буржуа теж не цурались царського лицяння.

Отак цар придбав собі нових приклонників. Він почав скрізь бо­ронити інтереси капіталізму, інтереси фабрикантів, заводчиків, капі­талістів.

Капіталістичний засіб вироблювання товарів потребує широких ринків. Він враз виробляє багато товарів і потребує десь ці товари поспродувати, щоб виробляти нові товари.

Буржуазія ненажерними очима оглядає увесь світ і пильнує, де б урвати шматок землі, щоб з нього зробити собі ринок. На тих ринках, які вже в її руках, вона пильнує, щоб ніхто інший не продавав своїх товарів, щоб ніяка чужоземна буржуазія не „конкурувала" з нею. Такі ринки вона хоче як найміцніше прикувати до свого краю, щоб ніхто його не міг видерти у неї. Крім того буржуазія пильно слідкує за тим, щоб в тій країні, яка для неї є ринком, не завівся свій промисл, свої фабрики й заводи, своя буржуазія, яка могла б виперти її відтіля своїми, може дешевшими, товарами.

Буржуазія російська (а її найбільше обороняють російські царі) дуже не любить, коли якінебудь з поневолених російським царем на­родів починають піднімати голос за свої національні права. Вона вба­чає в тім велику для себе небезпеку. Раз вона боїться того, щоб по­неволений народ, згидувавши своїми кайданами, не відклонився від російського царства, бо це б зменшило її ринок; друге, вона боїться того, що поневолений народ, прокинувшись від національного сну, поч­не розвивати свої сили, заведе власний промисел, власну торговлю і випре її своїми товарами з своєї країни і цим способом знов таки змен­шить її ринок.

Через оце все, через усі ці зловісні передчування, російська бур­жуазія всіма силами силкується задавити всякі поривання пригніче­них народів Росії до визволення. Вона хоче, щоб вони всі забули свою віковічну назву і щоб охристили себе „руськими". Буржуазна „наука" силкується „науково" довести, що, наприклад, мова українська — це не мова — це лиш жаргон, „нарєчіє" російської мови.

Як бачимо, цар найшов собі добрих спільників на своїм важкім шляху „святої боротьби" з завойованими народами. Навіть тепер, в цей час, коли буржуазія „перейшла в опозицію", коли вона наїжилась проти царя, навіть тепер вона не дуже любить, коли якийнебудь з при­гноблених національне народів упоминається за свої національні права.

Може б нам дехто сказав: „Нехай собі буржуазія російська бореться з буржуазією поневолених національне народів, нехай одна з одною ворогують.

Яке нам, робітникам, діло до того? Яка нам, робітникам, шкода од національного гніту; нам, робітникам українським, єврейським, польсь­ким, лотиським і іншим, нам, робітникам поневолених націй?"

Ось про це ми й розміркуємо. Нам, українським робітникам, найвидніша наша українська справа, ми її може краще й розберемо до ладу.

Який же гніт, які обмеження в правах тяжать над українською нацією ?

Перш усього, пануючою мовою в нас, на Україні, є мова російська (московська). На цій мові вчать дітей, як по сільських і інших „ниж­чих" школах, так і по гімназіях, по університетах. На цій мові прова­дяться суди, нею балакають по всіх державних інституціях („правительственных учреждениях"), в волостях, земських управах, тощо. Мова українська, мова, що на ній балакають всі селяни на Україні, і 4/5 городських робітників, цю мову вважають „мужицькою" мовою, вона вигнана геть звідусіль.

Таким робом, діти вчаться по школах і нічому не навчаться, бо не розуміють тієї мови, на якій в школі балакається. По скінченні шко­ли дитина так само неграмотна, як і була. Коли хто з учителів посміє забалакать з дітьми по-українському, його всякими способами переслі­дують. Яку вагу для робочого люду має освіта, — про це нічого багато говорити. Якби у нас було більше грамотних, освічених робітників, мо­же б ми досі уже виробили собі краще становище. Через що ж у нас досі робітники так погано ще розуміють свої інтереси, як не через те, що рідко хто й читати вміє? А тому найбільше винна погана незрозуміла школа. Правда й самі школи у нас ні до чого, в наших школах вчать не тому, чому слід, але все ж і з таких шкіл можна б принаймні хоч грамотним вийти, якби в них учили зрозумілою мовою.

А тепер дивімось дальше.

Діти всіх українських чиновників, попів і інших, що вчаться по гімназіях та по університетах, вчаться на чужій російській мові. Вони нашої мови не знають, за приводом царської і буржуазної „науки" вони нашу мову теж уважають за „мужицьку".

Ми живемо в такі часи, коли багато освічених людей, тих людей, що здобувають собі хліб з „духовної" праці, інтеліґентів, переходять на бік народу, на сторону робітників. Багато з цих інтеліґентів, завдя­ки своїй освіченості, зрозуміли, що будуче належить нам, робітникам; багато з них зрозуміло, що ми здобудемо всім людям новий кращий світ, через це багато з .них переходить в наші ряди.

Своєю освіченістю ці люди несуть світло в наші ряди, в наші го­лови свідомість, штовхають нас на шлях боротьби.

Але у нас, на Україні, вчать цю інтеліґенцію на російській мові і вона виходить із шкіл здебільшого російською інтеліґенцією. Багато цієї інтеліґенції пристає до російських робітників, їх усвідомлює. До нас, українських робітників, вона майже не пристає, вона не розуміє нашої мови. А хоч і пристає, то як до російських робітників, себто, ба­лакає до нас незрозумілою для нас російською мовою, вважаючи нашу мову за приводом панських та царських „наукових" брехень або неіс­нуючою або „мужицькою".

Дивіться далі. Селянин, робітник прийшов у волость, на суд, в земсь­ку або яку іншу управу. Він не знає, на яку йому ногу ступить; він багато вже чув, що його мова — це „мужицька" мова, на якій тільки „дурні мужики" балакають. Йому соромно своєї мови, соромно самого себе. Не знаючи російської мови, він оповідає якоюсь китайською мішаниною про свою справу. Нарешті, виходить, що ні його ніхто не зрозу­мів, ні він нікого. Він тільки чує сміх і глузування з своєї „глупоти".

А вся його „глупота" тільки в тому, що він на чужій мові не уміє як слід про те, чого йому треба, розказати. Правда, в російських тепе­рішніх судах, різних управах все одно ошукають чоловіка, хоч як би він добре і по-російському балакав. Та насувається краща пора. Наб­лижається час, коли сам народ порядкуватиме собою. Що ж і тоді ми будемо мнятись по судах і різних управах, соромлячись себе і своєї „му­жицької" мови, не розуміючи, що нам говорять, і не знаючи, як нам роз­казать про себе? ...

Це ми говорили про перший гніт, який тяжить над українською нацією. Ми бачили вже, чи є нам, українським робітникам, діло до цьо­го гніту, чи нема.

Та є ще й другий гніт. Він починається з царського „указу" 1876 року.

В 1876 році цар Олександер II видав такий указ: „українському народові забороняється мати на своїй мові газети, наукові книжки. За­бороняється йому привозити книжки з-за кордону (там теж живуть українці). Забороняється йому виставляти на своїй українській мові театральні представлення. На своїй українськії мові має право український народ лиш писати байочки та вірші та хіба ще оповідання про „білого бичка".

Не будемо багато балакати про цей славний „указ", бо про нього трохи писалося в „Селянині" (Додаток до ч. ЗО); скажемо тільки, що завдяки тому, що по-українському було заборонено писати розумні книжки, наші українські робітники та селяни не мали спромоги чи­тати майже ніяких книжок, бо по-російському вони не розуміють, а по-українському цар не дозволяв. Це раз. Друге те, що завдяки тому, що заборонено друкувати українські книжки та газети, українська інтеліґенція ще менше могла научитись рідній мові, ще менше могла стати українською інтеліґенцією і ще менше могла пристати до укра­їнського робітника і допомогти йому в його боротьбі. Ще багато дечому пошкодив цей „указ", та про це вже нема місця тут говорити.

Національний гніт проявляється не тільки в утисках над мовою. Царське правительство, оберігаючи свої інтереси та інтереси російсь­кої буржуазії, залюбки спиняло розвиток промислу і торговлі на Ук­раїні. Царський міністер і слуга московських буржуїв, а теперішній граф — Вітте десять літ був міністром і десять літ дбав про те, щоб завести промисел і торговлю в Москві і її околиці та щоб спинити про­мисел і торговлю на Україні і по інших крайніх місцях Російської дер­жави. Цей добродій робив ось що: він позичав із всеросійської казни величезні гроші московським купцям та фабрикантам, щоб вони могли на ці гроші будувати фабрики та заводи в московському „центрально­му" районі.

В цей самий час промислові і торговлі „на окраинах", себто на Україні, в Польщі, на Кавказі тощо, не тільки не допомагали казен­ними позичками, а ще крім того їх гальмували. Так само справа сто­їть з залізницями. В той час, коли в „центральному районі" будува­лося багато залізниць — у нас, на Україні, правительство будувало тільки воєнні залізниці, залізниці, які обминають торговельні міста.

Та цього мало. Попередник Вітте, міністер Вішнєґрадський, щоб охоронити московську промисловість від німецьких дешевих і кращих товарів, наложив на німецькі товари високе мито („пошлину"). Таким робом німцям невигідно стало привозити свої товари в Росію, бо їх ніхто б не купував, бо були далеко дорожчі від московських. Тоді нім­ці, щоб віддячитися Росії за це і щоб примусити Вішнєґрадського змен­шити мито („пошлину" — акциз) на їхні товари, наложили високе мито на український хліб, що до того часу завжди купували німці. Ціна у нас на товари піднялася, бо московські фабриканти тепер не мали ніякої конкуренції і дерли за свої товари скільки хотіли. Разом з тим, німецька людність, не маючи спромоги обходитись без хліба, умовились з американськими купцями, щоб вони привозили їм хліб. У нас настало ось що: хліб український такого збутку, як раніше, уже не мав, або як то говориться, „потерял рынки", селянські хазяй­ства швидко почали руйнуватися, великі хазяйства не росли, бо не було вигоди з хлібом діло вести; торговля хлібом значно спинилась. На Україні настав нерух, економічна руїна, бо хоч дрібні селянські хазяйства і скрізь гинуть, але зате на їх місці розвиваються великі хазяйства — капіталістичні. На цих хазяйствах хліб обробляється машинами і через це стає дешевшим, та й селяни, які, не видержавши конкуренції, обернулися в пролетарів, — знаходять собі роботу. А унас виходило ось що: малі хазяйства зруйновані, великі не мають потреби зростати, людність конає в злиднях, та ще й товари дорожча­ють, бо московські капіталісти, одгородившись від німецьких товарів, не пускають їх в Росію, а різні Вішнєґрадські в угоду цим московським капіталістам, гальмуючи промисел „на окраинах", не дають як слід розвиватися конкуренції в середині Росії.

Національний гніт не тільки в цьому проявляється, але досить вже й цього, щоб показати, що і ми, робітники пригнобленої нації, маємо чого журитись за волю національного розвитку нашої країни.

Національний гніт спинює розвиток нашої країни, а разом з тим спиняє і наш рух робітничий, і через це ми повинні проти нього бо­ротись.

Ідучи поруч з робітниками всієї Росії, ми будемо домагатись того, чого домагаються робітники всієї Росії, а саме: знищення царського самодержав'я і заведення демократичної республіки, але разом з тим, ми будемо домагатися і признання рівних прав за всіма націями, що засе­ляють Росію, а також і за Україною. Ми будемо домагатись, щоб кож­на нація могла сама собі рішати про себе і своїми законами боронити себе від сусідських утисків.

 

 „Селянин", 1905, ч. 33-34, вересень-жовтень

 

Категорія: 1902 - 1914 | Автор:
Переглядів: 1098 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Форма входу

Пошук

Друзі

Статистика