Розділи

1902 - 1914 [35]1915 - 1921 [0]
1922 - 1926 [0]

Твори

Головна » Статті » Статті » 1902 - 1914

І. ФРАНКО — ПОЕТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЧЕСТИ (закiнчення)

Серія поетичних Франкових творів на теми протесту, бороть­би за національні і загальнолюдські ідеали людської волі, ста­вить їхнього творця у ряд тих поетів, якими пишається людство як „бунтарями духа", що повстають проти кайданів, які сковують вияв і розвиток людських сил. Не спиняючись докладно на цих віршах, зазначимо, що вони пройняті волевим духом, що вони сильні, дужі, сповнені наростанням настрою і так тісно підхо­дять до найтаємніших прагнень народу, що стали цілковитим здобутком його, ніби висловом національного ідеалу. Вони такі популярні у масах, як найулюбленіші народні пісні, їхнє місце в національному ритуалі, те саме, що посідають гімни. Ця попу­лярність прийшла, звичайно, значно пізніше, в кожному разі не на початку того тернистого шляху самотности і незрозуміння, який судилося пройти поетові. Все ж в цій частині своєї творчости Франко мав щастя відчути радість від єднання з тими, що наро­дили його, збагнути найглибші думки і навіть неусвідомлені праг­нення свого народу, поетично висловити їх і хоч частково знайти зрозуміння. Після Шевченка долю поета-проводиря національного ідеалу українського народу перейняв Іван Франко і це ви­соке покликання гідно і з честю виконав. Дослідження спадковости цієї долі, встановлення співзвучних моментів в творчості обох поетів дуже цікаві не тільки в історико-літературному зна­ченні. Явище важливе по суті, важливо з'ясувати розвиток на­ціонального ідеалу, оскільки він відбивається в свідомості вели­кого мистця, і вже в перетвореному вигляді своєю чергою впливає на дальший ріст національної свідомости в масах. В працях українських критиків та істориків літератури немає покищо від­повіді на це питання. Проте безперечно можна вважати, що Франко виявив історичну чуйність в розумінні національного ідеалу, ввів у нього нові моменти й риси, що обумовлені сучасним йому станом у розвитку українського народу, і тим сам сприяв даль­шій кристалізації його.

Якщо у Шевченка була глибока віра в незужитковані сили рідного народу, в те, що історія його хоч наче й перервана все ж іще незакінчена і скаже своє слово; якщо Шевченко був сильний, як поетичний висловник рідного народу, саме цією захоплюю­чою вірою, то у Франковій поезії ми бачимо перехід віри в пев­ність., у переконаність у тому, в що вірило попереднє покоління. Життя виправдало генієву віру, віра створила діло, діло перетво­рилося в тисячні факти національного пробудження. Хоч вони дрібні, розпорошені, наче й незначні, та синтезуюча поетова твор­чість, об'єднує їх, скупчує в більш-менш суцільний образ відрод­ження, риси якого вже можна передбачити й показати. Франко так і робить: він залишається історично правдивий і не тратить почуття міри, коли малює образ відродження, хоч психологічно міг би несвідомо піддатись почуттю перебільшеної радости від то­го, що бачить, як це й сталося пізніше з деякими молодими укра­їнськими поетами, що їхні художні твори, присвячені відроджен­ню рідного краю саме й мають цю хибу: перебільшеність і не­відповідність до історичних обставин. Відродження — справа складна й довготривала, „вчорашній раб" сьогодні не зробиться вільною людиною, вибух та бунтарство — це не свідома бороть­ба з обміркованою метою й розумною організацією її, „край рабів" лише поступово можуть заселити вільні володарі його.

Ось чому, коли читаємо у Франка:

Обриваються звільна всі пута,

Що в'язали нас з давнім життєм,

З давних брудів і думка розкута.

Ожиємо, брати, ожиєм! —

 

ми мусимо визнати історичну об'єктивність поета, що відтворює образ повільного пробудження рідного краю і мусимо визнати, що Франко поет і одночасно правдивий спостерігач історичного моменту, що не перебільшує того, що бачить, але й не зменшує його привабливости. Майбутнє людства, нації, кляси в його уяві й свідомості світле, радісне, завжди навколо нього і на ньому кріпне надія і живиться віра. Тому майбутнє легше поетизувати, але тому і більше значення має роля поета, який пов'язує прикре теперішнє з ясним образом радісного майбутнього і в лихому сучасному вміє виявити радісні елементи, факти, що збуджують бадьорість і підіймають життєву силу. Франко багато і часто спі­ває про радісний майбутній день людства і свого рідного народу. Але цей поет далеких, бажаних днів не забуває про сьогоднішній день в українському житті, поетизуючи працю цього дня і беру­чи надхнення з матеріялів, які дає йому оточення. Хоч це оточення буденне, інколи навіть непривабливе, все таки воно дає початок і з нього виростає світле майбутнє. Тому то Франко укра­їнське сьогодні називає „великою порою" українського життя. Це день скупчення розпорошених сил і розгублених на хресному історичному шляху „дітей" України, день просвітлення об'єднан­ня і активної турботи про майбутнє своєї батьківщини. В свідо­мості поетовій майбутнє невід'ємне від сучасного, і коли він ма­лює нам образ батьківщини-матері (улюблений образ українських поетів), що

Згорне ... до себе всі діти

Теплою рукою,

то дійсність переставляє події, бо коли бачимо, як мати чуло про­щає винних дітей і звертається до них:

Діти ж мої, діти нещасливі,

Блудні сиротята,

Годі ж бо вам в сусід на услузі

Свій вік коротати.

нам здається, що це діється в наші дні, що їх можна найкраще назвати днями покаяння, днями посиленої праці на користь бать­ківщини для тих, що працюють, намагаючись надолужити час витрачений в поневіряннях „в сусід на услузі" і без користи для рідного краю.

В ці дні, до речі буде нагадати про погуття національної чecти, яке мусить бути дорогим для нації, так, як кожній людині дороге почуття особистої чести, особистої гідности. Це почуття стоїть на варті вчинків, але одночасно в ньому таїться й наисильнішии психологічний стимул їх та їх перводжерело. З цього почуття ви­ростають шляхетні змагання, активні прагнення і напружена ді­яльність, і разом з тим воно охороняє чистоту шляхів і засобів у боротьбі за добро батьківщини. Тільки маючи це на увазі, ми зрозуміємо, чому Франко, закликаючи до національної праці, говорить про те, щоб подвижники її „чесно послужили для матері службу", щоб метою цієї праці була „честь", разом зі славою і щастям батьківщини.

Як Мойсей, що сповідався перед Єговою на межі Ханаану, Франко на завершенні свого діяльного шляху може сказати про свій народ і про зміст своєї праці для нього:

Сорок літ, мов коваль, я клепав їх серця і сумління...

Сорок літ я трудився, навчав

Весь загублений в тобі,

Щоб з рабів тих зробити народ

По твоїй уподобі.

Поет формував „совість" народню, поет з „рабів" творив „на­род". Звертаючись до тих шляхів, по яких проходила ця важка Франкова праця ми повинні зазначити, широчінь їх і педагогіч­ність, що кидаються в вічі, і що походять з глибокого розуміння так рабської природи, як і труднощів, що треба подолати для пе­реродження раба у вільну людину.

Франко, поет-борець, не обмежує свого завдання, заклика­ми до боротьби з зовнішнім ворогом і реальною особою. Він бо­реться з рабськими рисами і від'ємними напластуваннями, що утворились протягом історії в природі самого українця. І в цьому Франко-вчений, один з найкращих знавців духової творчости ук­раїнського народу, стає в поміч Франкові-поетові, допомагаючи йому розібратися у вигинах національного українського Я, в щербинах народньої вдачі, в тій гнилизні, що труїла народні сили і зменшувала творчу міць народу. Озброєний знанням цих первісних причин, поет починає боротьбу з ворогом, що сидить в українській душі, і „виряджає в похід" своє слово

У таємні глибини сердешні

Де кують будущину народу.

За поетовою думкою в цих глибинах таяться „полки погані", що летять на душу „мов тривога". З цього „поля брані" треба з корінням вирвати все те, що як бур'ян глушить здорові пагін­ці і прагнення. Треба задуматися над питанням:

Чи ще мало в путах ми стогнали?

Мало ще самі себе ми жерли?

Чи ще мало нас у ликах гнали?

Чи ще мало ми одинцем мерли?

Історія показує багато фактів, що стверджують слушність і своє­часність цього питання, і свідомість буде колись боляче сприй­мати її науку. Але не треба нехтувати тими фактами, а „розпо­відати і пробуджувати сором у нащадків, якщо у них зосталась ще хоч крапля незіпсованої крови", — каже Франко.

Намагаючись розбудити це почуття, таке могутнє в справі відродження, поет поводиться як добрий люблячий педагог: він не тільки засуджує помилки і ганьбить злочини, але й показує шлях до виправлення і допомагає тому, в кого свідомість проя­снилася від каяття. Так, лице червоніє від сорому, як читаєш пожовклі сторінки нашої історії, але вона також, як переконує нас Франко, — зберегла й інші сторінки, яскраві й барвисті, здат­ні викликати надхнення і побуджувати до творчости, підносити гордість, сторінки повчальні, що мають глибокий зміст. Поет лю­бить викликати до життя ці сторінки, щоб зберегти їх від забуття для нащадків. В багатьох творах на „старі теми", запозичені з давніх переказів, літописних оповідань і пізніших подій українсь­кої історії, перед нами оживають герої, що давно вже зійшли з іс­торичного кону, народні маси, шляхетні вчинки й слова. Забуте й поховане в могилах давноминулого дає надхнення і немов по­чинає жити вдруге, втілене в художні образи, а тому й довговіч­ніше. І завдяки цим образам нашого минулого, що відтворила Франкова художня інтуїція, між нами і минулим повстає якась співзвучність і глибше тоді ми почуваємо інтимний, нерозірваний історією, зв'язок наш з минулим, який тепер зміцнює поет. Варто ще відзначити: часами одно якесь речення з стародавнього літопису або вислів сивої старовини у Франковій передачі набувають поглибленого змісту і широкого значення, дають йому матеріял до порівняння, для створення на ґрунті цього порівняння цілого ряду історичних спогадів повчальних для сучасности і об'єднаних спільними чи подібними рисами або заложеною в них ідеєю. Ось ілюстрація.

Поет читає в „Слові о полку Ігореві: „жени руськія восплакашася", і для нього в цих трьох словах — вся історія хресного шляху української жінки, вся драма її стражденної долі і витрачених „марно, без тями" сил

Де не лилися ви в нашій бувальщині,

Де, в які дні, в які ночі —

Чи то в Половеччині, чи то в князівській удальщині,

Чи то в козаччині, ляччині, ханщині, панщині,

Руськії сльози жіночі?

Скільки сердець розривалось ридаючи,

Скільки зв'ялили страждання!

А як же мало таких, що міцніли, складаючи

Слово до слова, в безсмертних піснях виливаючи

Тисячолітні ридання!

Слухаю,  сестри,  тих ваших пісень сумовитих,

Слухаю й скорбно міркую:

Скільки сердець тих розбитих, могил тих розритих,

Жалощів скільки неситих, сліз вийшло пролитих

На одну пісню такую.

В межах нашої статті неможливо спинятися ще на інших ілюстраціях до висловленої думки, хоч Франкові переспіви „ста­рих тем" — чудовий і вдячний матеріял для поглибленого розу­міння рідної історії. В цьому матеріялі немає „дихання гнилої історії", він навчає бачити в ній не тільки „психологію ренеґат­ства", чи „отруйні випари старої України", як це може здатися поверховій свідомості, а багато чого іншого, в чому таїться й на­ука й приклад до наслідування. Франко, що так не любив у на­шому минулому „панування" „празничної одежини", що симпатизує тому, „хто ллє свій піт", „хто гне кайдани", Франко, що співає „пісню юдолі і сліз" і прагне, щоб самосвідомість швидше просвітила тих, хто проливає свій піт в „курних хатах" і за „ро­бітничими варстатами", тому власне й спиняється з любов'ю на тих моментах української історії, коли народ за неймовірних умов виявляв надзвичайну відпорну силу і здатність до культурної творчости, що вражали історика1. Франко оспівує „героїв духа" і поетизує „лицарів обов'язку", якими має право пишатися в ми­нулому наша батьківщина.

Ось перед нами „Іван Вишенський", — ця цікава й яскрава постать української історії кінця XVI ст. Образ ченця-патріота у Франковій поетичній переробці вражає нас своєю моральною міццю і гарячим серцем, пройнятим бажанням добра Україні, гли­биною дисгармонійних переживань, що відбуваються в душі пус­тельника через конфлікт між прагненнями його і свідомістю обо­в'язку перед батьківщиною. В захопленні Іваном Вишенським Франко створив чудову поему про обов'язок, про любов і жертвеність в ім'я цієї любови, що заповів „Розп'ятий" і яку визнає пустельник, що в самозреченні говорить такі повні глибокого змісту слова:

О,   Розп'ятий!   Ти   ж  лишив   нам

Заповіт отой найвищий:

Свого ближнього любити,

За рідню життя віддать.

О, Розп'ятий ...

Дай мені братів любити

І для них життя віддати!

Дай мені ще раз поглянуть

На свій рідний, любий край.

Поетизуючи історичні події і славні сторінки минулого, Фран­ко ушляхетнює сучасну працю: він говорить про драму, що пере­живав народ у минулому, що на неї витрачено так багато сили, але разом з тим він переконує нас, що нація зберегла великі мож­ливості, що в ній таїться ще багато „незужиткованого". Підсу­мовуючи втрати й щербини, всі страждання і всі лихі наслідки минулого, поет в результаті співає про бадьорість, про творчі шу­кання, бо до такого висновку приводить його заглиблене розу­міння історичного розвитку народу:

Не даром ти, в біді, пригноблений врагами,

Про силу духа все співав,

Не даром ти казок чарівними устами

Його побіду величав!

В значній частині своєї творчости і розмаїтої діяльности Фран­ко намагався зміцнити „силу" цього „духа" в рідному народі, наблизити час, коли народ буде вповні виявляти свою творчість, а це буде тоді, як буде він вільно розпоряджатися національною працею.

У передмові до поеми „Мойсей" поет сам визнає, що його „тривожило" майбутнє його народу: він не мав спокою й сну від того сорому, що буде пекти нащадків за вчинки батьків і тих, хто довів народ до цього стану „паралітика на роздоріжжі". І ось, з цього великого почуття любови до батьківщини, ускладненого й розпеченого соромом за сучасне і небажане майбутнє, зроди­лась Франкова поезія, що викликає співзвучні переживання у його сучасників. Франко поет національного сорому, та не того, що спалахне востаннє й згасне в чаді дальшого занепаду, а того, що революціонізує свідомість, змушує глибоко заглянути у влас­ну душу і розгоряється в полум'я відродження. В цьому полягає велике й симптоматичне значення Франкової творчости як поета української сучасности. В ній ми знайдемо, звичайно, сліди вис­нажуючих дум і переживань, що понижують життєвідчування — це така вже доля поколінь, яким судилась чорна праця „каменя­рів" відродження. Вище, на початку статті ми спинялись на цих моментах у Франковій творчості. Проте, хоч вони й міцні, хоч і глибоко відбиваються навіть на поетовій ліриці, даючи цілі скор­ботні поеми „зів'ялого листя", „незагоєних ран" і „похованих в серці надій", та вони не здатні перемогти бадьорі почуття і пев­ність близької перемоги тієї справи, якій служить поет. Якщо не йому і не його поколінню, взагалі не нам,

Знесиленим журбою,

Роздертим  сумнівами,  битим  стидом,

судилось діждати закінчення відродження, то виразні симптоми його вже видко, вони викликають відгуки і творче напруження національних сил.

Франкова поезія, мов хміль, хвилює і збуджує ці сили і, мов іскра, підпалює почуття національної свідомости. В цьому поля­гає велетенське значення „дару", що його приніс поет генієві на­роду, в цьому лежить одна з численних заслуг співця, що про­співав нам бадьору пісню про гордість і честь народу.

С. Петлюра

„Украинская жизнь" № 5, 1913 р. ст. 26-40 та № 6, ст. 76-89. З російсь­кої мови переклала І. Борисова.

Категорія: 1902 - 1914 | Автор:
Переглядів: 3672 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Форма входу

Пошук

Друзі

Статистика