Новий академічний рік приніс декілька радісних звісток для національно-безправного українського громадянства. Ще з кінця літа в газетах сповіщалось, що по деяких вищих школах на Україні почнуть професори читати лекції по українських предметах. І справді, — звістки ці справдились. З початком наукових занять по школах, як подавали ми в попередньому номері „Слова", деякі професори університетів заявили, що вони читатимуть лекції з українознавства і почасти приступили вже до читання тих лекцій. Так, почав викладати в київському університеті та на вищих жіночих курсах у Києві лекції про історію української літератури проф. Лобода; в Петербурзі на вищих жіночих курсах читає лекції з історії України А. Єфіменкова.
Резолюція київських робітників Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії про „анархістів та їхню тактику" викликала цілий ряд статтей, як в столичній, так і в провінціяльній пресі. Газети різних напрямків, починаючи од радикального „Товарища", кадетської „Речи", і кінчаючи „Новым Временем", присвятили цій резолюції відповідні замітки і уваги.
В тих замітках вони вітають постанову київських робітників і хвалять за „определенность і решительность" („Речь"). Газета бувшого міністра М. М. Федорова „Слово" називає цю постанову „знаменательной". „Новое Время" заявляє, що постанову київських робітників треба зустріти не „иначе как с чувством живейшого удовлетворения". Перечитуючи такі отзиви газет про згадану резолюцію просто диву-дивуєшся, як мало знає наша преса робітників, їхнє життя, їхні погляди на різні справи політичного та громадянського характеру. Газети, забалакавши про резолюцію робітників в справі анархізму та експропріяцій, підняли такий галас, наче нову Америку одкрито.
Такими самими рисами плутанини і туманноcти зазначується і та частина програмової відозви нової партії, в якій іде річ про внутрішню організацію державного ладу будучої реформованої Росії. По думці наших „демократів" лад цей мусить бути збудований на принципах федерації і автономії. Що розуміють під першою і під другою вони, який зміст вкладають в них, що мусить бути покладене в основу напр. федеративного устрою Росії, — чи федерація історичних країн, чи окремих націй, які державно-правні межі мусять бути покладені для унеможливлювання національних „трений" межи народностями, посідаючими власні історичні території і народностями, позбавленими останніх (жиди), на всі ці питання, що потребують якнайточнішої і найяснішої формуліровки — в згаданій відозві ми не знаходимо жадної відповіді. Новонароджені „демократи" „чули дзвін, та не знають звідкіль він".
Національне питання в Росії починає приваблювати до себе потроху живий інтерес серед широких кругів громадянства. Це видко хоч би з того, що на „книжному ринку" все частіш починають з'являтися різні брошури та інші видання, присвячені національній справі. Не можна сказати, щоб нова література по національному питанню визначалась високою науковою вартістю. Коли й можна сказати щось добре про таку літературу, то вона здебільшого належить до перекладної. З новинок цієї літератури доводиться зазначити праці Кавтського, Гумпловича, Рудольфа Шпрінґера (СІНОПТІКУС). Щождо самостійної продукції російських письменників в справі національного питання, то тут доведеться сказати, що вона більше нагадує січку, ніж справжню наукову пробу оброблення національної справи. Правда, така кваліфікація мусить минути праці В. Медема і почасти Гайлікмана, але ці письменники, виступаючи прихильниками екстериторіяльного принципу, ледве чи стоять, принаймні в сучасний момент, на реальному ґрунті і тому праці їх не можна вважати за реальну пробу розв'язати національне питання.
Недавно Статистичне Бюро Полтавського Губернського Земства видало „Статистичний Річник", в якому міститься дуже багато цінного матеріялу для вияснення сучасного стану економічної і культурно-просвітньої діяльности земства, а також ряд статтей, що малюють нам стан промисловости взагалі і деяких її паростів зосібна.
Ми наведемо тільки ряд цифр, що дотикаються стану народньої освіти та медицини.
До 1 січня 1900 р. в Полтавщині було 870 народніх шкіл, як для такої великої округи дуже мало. В кожній школі вчилось пересічно душ 60. Коли взяти на увагу, що в Полтавщині живе 2,922,500 чоловіка (до 1 січня 1900 p.), а дітей шкільного зросту 204,575 чол., то для того, щоб задовольнити потреби в освіті дітей, треба було б мати 3,409 комплектів або кляс. В дійсності, як уже було сказано, кляс (комплектів) було усього тільки 918 (на 870 шкіл); значить, у школах училось трохи більше як 1/3 потрібного числа дітей шкільного зросту (36,9%). Коли зауважити, що кожен рік відкривається значно менше число шкіл, ніж потребується природним приростом людности, то прийдеться доконче признати той факт, що шкільна справа в Полтавщині відстає з року на рік від зростаючої потреби в освіті. Взагалі по губернії одна школа приходилась на просторінь в 51.5 кв. верстви (в 1898 р.) і в 49.9 кв. в. (в 1899 р.) і на число душ — в 1898 р. — 3,420, а в 1899 р. — 3,359. На одного учителя приходилось від 45 до 68 учеників. Цікаво підкреслити дуже низький % дівчат у школах: їх (шкільного зросту) було всього тільки 14.0% (в 1899 p.). Таким чином, коли поставити поруч середнє число учнів на одного учителя вкупі з високим % побільшення дітей шкільного зросту і низьким % проґресивного побільшення шкіл, — то сам собою проситься вивід: що життя доконче потребує, вимагає заведення все нових і нових шкіл.
(Відповідь П. Лукашевичу. Відбиток з 4-го числа „Вільної України", С.-Петербурґ. 1906 р. стор. 23).
Література по українському питанню взагалі і по автономії України зокрема не надто велика і численна. Ми не можемо похвалитися, що маємо ґрунтовні наукові праці, що давали б повне і в бажаному для української нації напрямі розв'язання цього питання. Через це кожна стаття, кожна книжка в „болючій" для нас справі набирає особливої ваги і інтересу. Виходячи тільки з цього погляду, можна було б вітати невеличку по своїм розмірам статтю д. М. П-ша в справі автономії України. Але згадана стаття має інтерес ще й з другого боку.
Історію життя Шевченка — вона така відома, від народження аж до могили,— можна назвати тяжкою, болючою драмою; історію його думки й творчости — драмою не менш трагічною. ОсобистадрамаШевченкатісносплітаєтьсязйогодрамою, якгеніяльноговиразникасподіваньітаємнихідеаліврідногойомународу. Проте, чи не найдраматичнішою сторінкою в житті і творчості українського поета є його самотність не як людини, а як мистця. Адже Шевченко, крім звичної для геніїв долі — передбачувати силою інтуїції те, до чого значно пізніше дійде сила думки, знання та суспільного розвитку, був позбавлений можлмвости скористатися хоч би тими несміливими вказівками, з якими інколи приходять до поета сучасники, помагаючи критикою та оцінкою його творчости з'ясувати собі самому створювані ним художні образи і збагатити їх новими та досконалішими, деколи поширити обрії творчости, скерувати творче «я» на нові шляхи та до нових художніх досягнень.
Що взяв Шевченко від українського суспільства? Ледве чи багато, коли брати до уваги ті запозичення в галузі політичних і національно-суспільних цінностей, що помагають поетові розширювати межі своєї творчости, розвивати свій світогляд і питому вагу яких завжди можна усталити при аналізі творчости поета і суспільно-літературній оцінці створених ним образів. Прекрасні слова одного з перекладачів «Кобзаря» на російську мову, М. Славінського, який дає відповідь на це питання: «Усе, що свідомо чи несвідомо жило й ховалося в народньому почутті, все, що плакало, раділо й стогнало в серці народньому,— усе злилося в поезії Шевченка в один акорд, палкий, сумний, приголомшливий.
В Бреславі на з'їзді Німецької (Германської) Соціял-Демократичної Партії робітники завзято протестували проти тенденції соціялістичних белетристів кормити їх, робітників, малюванням утоми, нужди, пригноблення і т. д. Робітники заявили, що вони більше люблять старого Шіллера. Інтелігент-поет, навіть і той, що хоче стати на стороні пролетарія і йти поруч з ним у боротьбі, якось збивається з шляху і, замість ступати в одну ногу з невтомним борцем, плентається десь позаду, а замість веселої войовничої пісні йому вириваються з уст хлипання і страшенна нудота; коли ж часом такий поет і намацає дужі, поривчасті акорди своєї ліри,— сили тієї ненадовго стане йому, і за смілими закликами поллється тиха уміркована річ про «болі душі», про «втому життя», про сум і нужду, про потребу й поезію спочинку.
