У великій пригоді скорішому національному усвідомленню не тільки українського студентства, а й взагалі цілого українського народу, стала б українська преса і відповідні видання, коли б тільки вони так як слід задовольняли пекучу потребу українського громадянства в науковій літературі і газетних статтях з національного питання. На превеликий жаль в українській пресі ми і не знаходимо — або знаходимо, та тільки в мікроскопічних розмірах — відповіді на настиглі питання нашого національного життя. Не торкаючись зараз інших дефектів української преси, про які поговоримо іншим разом, на цей раз ми спинимось тільки на тій прогалині щодо національного питання, яка кидається просто увічі кожному, хоч трохи знайомому з українськими газетними виданнями. Національне питання взагалі і українське зокрема не знаходило в ній відповідного місця.
Зупинившись над фактами з діяльности українських політичних організацій, ми не можемо не згадати тут і про діяльність різних політичних організацій українського студентства. На фоні загальної інерції і підупаду вона виступає більш-менш виразно і в кожному разі варта того, щоб про неї згадати в огляді українського життя. Поскільки знайомить нас з життям українського студентства українська, а почасти й російська, преса, останнє скрізь виявляє певні ознаки рухливости і тенденції до організованої діяльности в межах університету. Засновуються і партійні студентські громади і громади безпартійні. Одні ставлять своєю метою культурні і національно-просвітні завдання. Інші, не обмежуючись цим, хотять розширити межі своєї діяльности і провадити її в певному програмовому напрямку, відповідно до того чи іншого світогляду.
Тяжкі репресії „конституційного" міністерства д. Столипіна, що сливе нічим не різняться від тих репресій, яких свого часу вживало „республіканське" міністерство Тьєра, дають себе відчувати і на українському полі. Морок реакції тушить світлі вогні політичної акції. Міцними путами сковує рухи народніх українських мас. Великими і до часу непоборними перешкодами стає на шляху діяльности українських політичних партій, що хотіли б, кожна відповідно до своєї програми і поглядів, допомогти свідомості українських мас і зреалізуванню цієї свідомости в певні акти політичного, національного і клясового характеру. Тягар реакції страшенно дає себе відчувати на Україні, і на поверсі її політичного життя ми зустрічаємо дуже мало фактів, які б казали нам про успішну діяльність політичних українських організацій, про їх зріст або внутрішній розвиток, про межі чи інтенсивність їхнього впливу на ті чи інші групи українського громадянства.
Переходячи від фактів культурно-просвітнього характеру з поля нашого національного життя за минулий місяць до політичних, ми мусимо спинитись на результатах виборів з України до Державної Думи. Як зазначено вже було в минулій книжці „України",1 українські політичні партії, як організовані групи, брали, рівняючи, не дуже активну участь в виборах. Наслідки виборів навівали певний сум в свідомих національне кругах українського громадянства, щодо національної свідомости послів з України і їх активних виступів у Думі в справі оборони українських інтересів. Цей сум зростав в міру того, як закінчились вибори і почались сесії Державної Думи.
Третю книгу своїх праць Наукове Товариство присвятило „незабутнім заслугам свого дійсного члена Володимира Антоновича".
Зміст книжки різноманітний: є статті М. Біляшевського „Про український орнамент", В. Данилевича „Нові дані для біографії Івана Сірка", О. Левицького „Невінчані шлюби на Україні в XVI-XVII ст." і ін. Є поруч з ними і чотири статті, присвячені виясненню наукових та громадських заслуг В. Антоновича. З поміж статтей другої категорії звертає на себе увагу стаття проф. Г. Павлуцького: „В. Антонович, як археолог" — надзвичайно легко, захоплююче, просто і живо написаний реферат, відчитаний автором на прилюдному шануванні пам'яті Антоновича. Проф. Лобода дає оцінку працям Антоновича по етнографії та літературі. Проф. М. Грушевський торкається „основних ідей" творчости і діяльности В. Антоновича. Д-ій І. Стешенко бере собі надзвичайно цікаву і, сказати б,... делікатну тему: „Антонович, як суспільний діяч".
В кінці своєї гарно написаної книжки, д. Д. Дорошенко каже: „Думаємо, що й для наших читачів буде цікаво довідатись про білоруський рух; наш народ зв'язаний багатьма нитками з білоруським народом в історичній долі і в сучасному житті; тим більший інтерес має для нас білоруське національне відродження" (стр. 32). Природній потребі нашого громадянства знати про те, як стоїть справа з національним рухом у інших народів, схожих своєю історичною долею до нашого, — невеличка брошура д. Дорошенка задовольняє цілком.
В українській „Раді", одинокому щоденному органі, систематично містяться огляди одинокого на всю Русь-Україну, щомісячного журнала „Літературно-Науковий Вістник". Огляди ці — дуже цікаві з деякого боку. Не менш цікавою і, можна сказати, характерною фіґурою серед українських письменників являється і автор їх, якийсь д. А. Б.
Огляди свої цей добродій веде нехитро: бере якусь книжку українського журнала, виписує заголовок якоїсь там статті, іноді перекаже зміст її, іноді просто зазначить її, а далі починаються дитирамби. Звичайно д. А. Б. вихвалює і авторів статтей і самі статті. На думку автора „оглядів", всі співробітники „Вістника" пишуть так, що й краще не треба. Переглядаємо „огляди" за 1908 рік і читаємо: (М.) Грушевський пише „блискучим гумором", уїдливою сатирою, гірким почуттям українського патріота". Цикл статтей його „На українські теми" та інші статті „визначаються сміливістю поглядів, глибиною та ориґінальністю думок, кольоритністю язика". Ол. Грушевський подає „цікаві і влучні" характеристики українських писяменників.
Українство, як процес культурно-національного відродження українського народу, приваблює останніми часами все більшу і більшу увагу до себе російського громадянства. Такі визначні факти з національно-політичного життя України, як організація українських парляментських фракцій в першій та другій Державних Думах, участь українських політичних партій в виборах, поява молодої політичної преси української, участь українських діячів в роботах різних з'їздів представників культурно-просвітніх товариств, поява і хуткий розвиток національних просвітніх товариств на Україні і т. д. — всі такі факти не могли не звернути на себе уваги російського громадянства, не могли не заінтересувати його. Російське громадянство на всіх таких фактах могло впевнитись, що українство не є чимсь видуманим, книжним, а стає явищем масовим, має свій корень в масах українського народу і відповідає внутрішнім потребам розвитку цих мас. Появу нового культурного фактора можна було тільки привітати і, ми знаємо, що українство зустріло прихильність і спочуття у поступової частини російського громадянства. Так само прихильно зустріли цю течію і за кордоном поступово-демократичні групи європейського громадянства.
Просвіта на Україні повинна бути національною. Це така життьова правда, що на неї пристане кожен, в кого є здорова голова на плечах, в кого розум не засліплений, хто відчуває всю велику шкоду, яку чинить народові просвіта, не приспособлена ні по формі своїй ні по змістові до національних потреб народу. Українське громадянство останніми часами не тільки відчуває правду такої думки, але починає прикладати всіх сил, щоб запровадити її в життя. Ми бачимо, що останніми часами починають засновуватись українські видавництва, українські просвітні товариства, біля яких єднається українське громадянство, щоб силами спільними посунути наперед просвітню справу на Україні. Заходи ці свідчать про те, що українське громадянство прокидається од сну, од байдужости. Не можна не вітати появи українських просвітніх товариств, як не можна не радіти і з заходів українського громадянства в справі організації своїх національних сил біля просвітньої роботи. Все це річ дуже гарна і треба тільки побажати, щоб вона розвивалася ще з більшим успіхом.
Такі — „смутнії картини", що вразили серце поета, скрізь по нашій Україні. Скрізь наші села бідні, скрізь недоля тяжка та злидні великі звили собі гніздо, і в яке село не заглянете — ви не знайдете там „тихого раю", а слідком за Шевченком скажете: „Там неволя, робота тяжкая" ...
Не краще, коли не гірше, виглядають села і в Галичині, де живе 3 мільйони українських селян. „Села бідні, сірі, з головатими вербами при дорозі, з обламаними садками, болотняними вигонами, обскубаними сірими стріхами, пообвалюваними тут і там плотами"1, так малює галицьке село український письменник Франко. А коли під'їздиш до українського села, однаково чи до нашого, чи до галицького, здалека ще бачиш колодязні журавлі, що піднімаються високо до неба і наче несуть туди молитву і скаргу, горе й прокляття села. Звичайно, в селі пишається панська економія і, наче пащека лютого звіря, ковтає і жере всі сили селянина, всю його силу робочу.
