Такий талант, як Заньковецька, заслуговує пошани і признання з боку
українського громадянства не тільки через те, що вона, як і кожен справжній
талант, збагачує нас новими цінностями естетичними. Театральна штука має не тільки
естетичне значення, — театр разом з тим і величезна соціяльна сила. „Справжня
штука не може, каже Ріхард Ваґнер, піднятись із становища цивілізованого
варварства інакше, як тільки спираючись на наш великий соціяльний рух. Штука і
соціяльний рух мають однакову мету; та ні перша, ні другий не зможуть осягти
її, коли не будуть іти до неї спільно". Чим більше актор талановитий,
смілий, чим більше він володіє тайнами творчости, тим більшу соціяльну ролю
виконує він в своїй діяльності, коли, малюючи своєю грою на сцені боротьбу
персонажу з певними матеріяльними обставинами або психічними ідолами,
перешкодами, — показує громадянству той шлях, яким воно мусить іти і в власній
діяльності, щоб гармонізувати життя, щоб наблизити людину до того ідеалу, який
малювався геніяльному Ніцше в його думах про Uebermensch'a „про чоловіка —
близького до Бога", світле, розумне створіння.
Оці слова незабутнього письменника російського
мимоволі спадають на думку, коли згадуєш М. К. Заньковецьку. Правда цих слів
глибока, життьова правда, в чудовому сяєві вічної краси, в світлі логічної арґументації,
що таїться в них, в животворній силі, яку почуваєш від них, виразно і яскраво
виступає особливо тепер, коли знаменита артистка української сцени святкує
двадцятип'ятилітній ювілей своєї діяльности. Чимсь таким, що не вимагає
доказів, що зрозуміле, безперечно, як математична аксіома, здається афоризм
російського поета, „сумрачных дней", коли
прикладаєш цей афоризм до таланту такого велетня артистичного, як Заньковецька.
Покищо фактична участь українських послів в загальній
діяльності парламенту виявилась у тому, що вони внесли 2 офіційні заяви,
висловили 10 промов, зробили 15 внесень, 15 „допомогових" внесень і 85
інтерпеляцій.
З двох „заяв" клюбу особливе значення має перша:
„Правно-державне застереження українсько-руських послів парламентарних". В
цьому застереженні посли заявляють, що вони: 1) признають національну єдність
українського народу без огляду на державні границі, 2) стремління українського
народу до повної національної незалежности без огляду на інтереси держав, які
тепер панують над українським народом; одним із етапів дляосягнення цієї мети українські посли вважають національно-територіяльну
автономію українського народу в Австрії.
Національна акція галицьких українців останніми часами
дає себе пізнавати. Загальний темп національного життя в австрійській Україні,
ті форми, ті реальні факти, в які воно виливається, зазначуються незвичайними
і, в порівнянні з попередніми роками, імпонуючими рисами. Той, хто ще два-три
роки тому мав право скаржитись на національну апатію, на незначну активність
національної енерґії, на мізерну продуктивність національної праці, безумовно
мусить змінити свої погляди на стан речей і прийти до більш оптимістичних
виводів. Апатія зміняється на жвавий інтерес; незначна активність — на подвійну
захопленість національною працею, що в результаті дає досить значну і почасти
вже реальну продукцію для української національної справи.
Я не встиг одіслати написаного листа Вам, як одержав од Вас грізного листа з вимогами різних пояснень, з докорами, тощо. Ця „література" не дуже мені „сі подобає", а надто, коли одержуєш її з рук людей, що мусіли б не чіплятись до дрібниць і брати на увагу комплекс тих обставин, які мають місце в житті кожної редакції. Сподіваюсь, товаришу, що Ви признаєте мені рацію, коли буду думати, що редакція журнала не є передаточна інстанція між авторами і друкарнею. Може десь такі редакції і є,але я в подібній жадної охоти не маю сидіти. Мусите ж Ви, зрештою, признати, що Ваша стаття про Лесю написана нецензурно: Ви оздобили її цитатами, які в контексті статті і в ході думок Ваших дають матеріял до позову по 129 ст.. Не маю жодного бажання підводити людей до тюремної брами, як не маю жодної охоти, щоб пильніше ставилась до нас цензура.
Як одержите цього листа, будете вже знати про смерть Лесі Українки. Ваші асоціяції, про які писали в своєму попередньому листі в зв'язку з вістями про недугу письменниці, справдились раніш, ніж можна було сподіватися. Страшенна втрата для нашої літератури. Косар невблаганний косить наші таланти і культурні сили. В дану хвилю я не в силі морально про щось писати. Лише, перемагаючи себе, звертаюсь до Вас із проханням, коли тільки це можливо, дати статтю про Лесю Українку. Цю письменницю Ви любите. Коли любиш когось — про того й пишеш гарно. Отож, з „пієтизму" до Лесі Українки дайте образ критичний її заслуг для укр. літератури і характеристику її ориґінальної, серед наших обставин, творчости. Це буде доказ Вашої правдивої пошани до справжнього українського таланту.
Давно не писав Вам. Вибачайте і не судіть. У мене тут були неприємні різні справи, що одволікали мене од листування — то службові, то особисті, був хворий, та потроху і редакційні. За всім цим угору ніколи було глянути, отож і листування моє шкутильгало! Доля ,,Укр. Ж." дуже мене непокоїть: передплата не дала бажаних наслідків і хоч вона ще й тепер потроху капає, але з неї не можна ніяк покрити видатків видання. Кожна книжка журнала пересічно виносить карбованців біля 600, а їх не завше знайдеш у касі, отож і перебиваємося, як кажуть милі нам москалі, „из кулька в рогожку". Подорож до Петербурґу в справі збирання грошей допомогових дала майже пшик! Завтра таке турне відбуде один із нашої компанії до Києва, але сподіватись якихось багатих милостей звідтіль, ледве чи слід. Українці метрополії завше скаржаться, що їм і так доводиться трусити занадто кишенею, поза тим, — мовляв, — на справи колоніяльні вже немає.
Книжка Суворіна уявляє з себе збірник театральних рецензій на вистави українських труп (переважно трупи д. Кропивницького), що ставили свої вистави в Петербурзі від 1885 по 1896 р. р. Коли б автор обмежувався в своїх театральних враженнях однією тільки кваліфікацією гри і таланту українських артистів, ми б ще не вважали потрібним рекомендувати нашим читачам зазнайомитись з поглядами на українських артистів д. Суворіна, як театрального рецензента. В дечому ми з ним не погодимось, хоч в цілому оцінку артистичних здібностей наших театральних корифеїв — Кропивницького, Заньковецької, Затиркевич, Садовського і Саксаганського — можна вважати вірною. Не лежить також інтерес книжки Суворіна і в тих чисто критично-літературних характеристиках типів української драми, яким автор присвятив чимало місця.
Значним фактом в житті українського народу треба визнати заснування Українського Наукового Товариства у Києві.
В момент формування національної свідомости українського народу, в момент перетворення його з несвідомої маси, з нації „тутешніх", „місцевих людей", або — в кращому разі — з „хахлов" в свідомих своєї приналежности до певного національного колективу одиниць, заснування такого товариства являється якраз на часі. Викликане новими потребами нашого національного життя Українське Наукове Товариство може відограти величезну ролю, як наукову, так і громадську. Той, хто пригадає, як стоїть у нас справа з українознавством, як з певним комплексом наукових дисциплін, так чи інакше зв'язаних з українським народом, поставлених з вини центрального уряду російського і власного національного безсилля в неможливе становище, той, хто пригадає, яке значення має національна наука в справі національного збудження і розвитку нашого народу, той, звичайно, оцінить благодійну вагу в цій справі систематичної наукової діяльности Українського Наукового Товариства.
Потреба в виданні і наукових розправ і популярних брошур по національному питанню взагалі і по автономії України зокрема зростає — щодалі все більше і більше серед різних верств нашого громадянства. Українська преса, українські політичні партії і культурно-просвітні товариства мусять покласти всі сили, аби негайно допомогти цій пекучій потребі. Виходячи з цього, ми не можемо не привітати постанови ради київської Просвіти, що оголосила, як сповіщає „Рада", конкурс на популярну брошуру про автономію України. З цього, власне, треба було й почати видавничу діяльність згаданому товариству. Чудесно зробила б київська Просвіта, коли б подбала ще й про видання популярних книжок про аґрарну справу у нас, на Україні, про життя українських робітників, селян, про політичні свободи тощо, взагалі про життя нашої країни і нашого народу.
