Книга III. 1909 року.
(Рецензія)
Третю книгу своїх праць Наукове Товариство присвятило „незабутнім заслугам свого дійсного члена Володимира Антоновича".
Зміст книжки різноманітний: є статті М. Біляшевського „Про український орнамент", В. Данилевича „Нові дані для біографії Івана Сірка", О. Левицького „Невінчані шлюби на Україні в XVI-XVII ст." і ін. Є поруч з ними і чотири статті, присвячені виясненню наукових та громадських заслуг В. Антоновича. З поміж статтей другої категорії звертає на себе увагу стаття проф. Г. Павлуцького: „В. Антонович, як археолог" — надзвичайно легко, захоплююче, просто і живо написаний реферат, відчитаний автором на прилюдному шануванні пам'яті Антоновича. Проф. Лобода дає оцінку працям Антоновича по етнографії та літературі. Проф. М. Грушевський торкається „основних ідей" творчости і діяльности В. Антоновича. Д-ій І. Стешенко бере собі надзвичайно цікаву і, сказати б,... делікатну тему: „Антонович, як суспільний діяч".
Делікатною цю тему ми звемо через те, що ім'я проф. Антоновича, як громадського діяча, має неоднакове значення для різних кругів громадянства українського. Тоді, як для одних кругів цього громадянства Антонович — учитель, мало не безгрішний, „правило" національної віри і „образець" горожансько-ідеальної „кротости", а шляхи, по яких прямувала його діяльність — прямі та ведуть як раз туди, куди вимагають інтереси народніх мас; для інших — ці шляхи скидаються більше на покручені, поплутані і зиґзаґообразні манівці, якими водять тільки сліпих та підсліпуватих. . . Отже, щоб сказати правдиве слово про такого діяча, не треба перш за все йти слідком за отим латинським прислів'ям, по якому ,,de mortuis aut bene aut nihil". В противному разі матимемо не об'єктивний нарис ідейного обличчя історичного діяча, не безсторонню і об'єктивно-критичну оцінку його заслуг для рідного громадянства, а „похвальну" оду, надгробну епітафію, яка буде стояти страшенно далеко од історичної правди.
На жаль д. І. Стешенко і пішов по такому, недозволеному для історика шляху, а через це його стаття „Антонович, як громадський діяч" не тільки позбавлена якої б то не було наукової вартости, а ще й шкідлива, бо несе громадянству зовсім не те, чого воно має право вимагати од історика, од кваліфікатора громадських заслуг, одного з помітних людей українського руху 2-ої половини XIX ст. Мушу застерегти: стаття д. Стешенка написана в підвищеному тоні мовляв би „високим стилем", але на цьому фоні ще більш помітно визирає убозтво змісту і абсолютний брак критичного методу в оцінці того матеріялу, на якому будував свої виводи автор.
Сумуючи заслуги небіжчика Антоновича в історії українського руху, д. Стешенко ставить його на такий величезний щабель, на якому певно не захотів би бути і сам небіжчик, — людина, як свідчать спогади усіх близьких до нього, надзвичайно „скромна" і далека од переоцінки своїх сил та заслуг. Д-ій Стешенко про щабель цей говорить ні більше ні менше, як слідуюче: „Найбільша й найпевніша його (Антоновича) заслуга та, що в найгірші часи нашої історії він найвище (курсив наш С. П.) держав стяг національної самостійности України і був одним з небагатьох, що підтримували огонь нашого національного відродження". (Зап. Наук. Тов. стр. 32) .,. „Огонь цей," говорить далі д. Стешенко, „освітлював не тільки тих, що були близько до Антоновича в славному Києві. Він освітлював і тих, що були далеко від нього". . . „Розкидані по всіх світах вірні сини України згадували не раз, що не погас той огонь, який запалював їх душі, що невмирущим світлом він горить далеко від них в осередку рідної України, що біля того огню мається певний вартовий Антонович".... (ibid.)
Невідомо з контексту статті, про які саме „найгірші часи в нашій історії говорить д. Стешенко і коли саме Антоновича можна назвати „певним вартовим" українського „огню". Коли мати на увазі часи діяльности Антоновича, всю другу половину минулого століття, то тільки фантазія поета могла підсказати історикові д. Стешенкові отой вивод, який він робить про Антоновича. Коли ще в 60 роки XIX ст. про небіжчика і можна сказати щось подібне до того, що про нього каже д. Стешенко, то в дальші моменти українського руху роля його звужується, губить той демократичний характер, яким зазначилися перші її кроки, і наближаючись до наших часів, — зовсім занепадає. Та вже в 70 навіть роки з'являються серед українського громадянства і окремі люди і цілі течії громадські, що йдуть значно далі наперед од Антоновича по шляху демократичних ідей, випереджають його і залишають його оддаль по собі. В кожному разі роля „певного вартового" українського руху Антоновичеві, приміром, в 80 роках, зовсім не відповідає. Прихильник „неполітичного культурництва" у себе дома, Антонович встряває в досить політичну „польсько-українську угоду" 1890 року, але проводить її як кепський політик і то зовсім не в інтересах народніх мас.
Не будемо в нашій замітці бібліографічній спинятись над цією темною плямою в історії стосунків української буржуазно-народолюбної інтеліґенції з польською шляхтою. Обмежимось тут лише однією згадкою, а саме: користи реальної вона не дала, по самій же своїй суті, по тенденції своїй вона була випливом не „щиро-демократичної політики", прихильником і апостолом якої виставляють українофіли Антоновича, і яка завше вимагає разом з щирістю і послідовности, а випливом опортуністичного торгу-продажу українськими буржуазними діячами польській шляхті соціяльно-політичних інтересів народніх мас, ціною куплі деяких дрібненьких культурно-національних прав у Галичині. Щодо наслідків своїх, то ця „угода" мала деморалізаційне значення в історії польсько-українських відносин: од неї і до наших аж часів галицькі українські політики ніяк не одучаться од політики різних угод та компромісів з шляхтою та віденським правительством з одного боку, — і притуманювання політичної свідомости народу з другого боку. Банкротство „угоди", її антидемократичний характер утворили велику непопулярність Антоновичу, як творцеві її серед українського громадянства, але Стешенко ні словом про це не обмовився!
Не згадав він ні одним словом і про погляди на діяльність Антоновича в старій Київській Громаді і тієї течії українського громадянства, виразником якої був М. Драгоманов. На думку останнього , з якою не можна не погодитись, і програма Антоновича і його особисті риси, як громадського діяча, робили з нього „камень прибєжище зайцам". В листі до І. Франка од 16. 11. 1887 р. Драгоманов, виясняючи ролю Антоновича серед київської громади, говорить: „Одна з основ його характеру просто якась пантофобія, а позаяк він розумний, то він на всякий свій іноді явно глупий страх, може придумати софізм, а поки він чоловік справді цінний, то всяку його найпостиднішу крутню громада прощає, бо дума, щоб зберегти „tarn carum caput". Можете собі вообразити, скільки цей чоловік мусів пошкодити моральному боку українства за всю свою кар'єру. Як звести рахунок, то може вийти, що навіть вся наукова користь, котру він приніс, не винагородить цієї шкоди". (М. Драгоманов. Листи до І. Франка і інших, т. 11 стр. 85.).
Драгоманов говорить тут про моральний бік од тієї шкоди для українства, яку приніс останньому Антонович. На нашу думку, шкода, зроблена українству „неполітичним культурництвом" Антоновича, була значно гірша і глибша, ніж „моральні убори". Вона задержала розвиток українського руху на десятки років. Вона одбила через це од українства велику силу демократичних елементів і направила його по облудливому шляху, вона, нарешті, була причиною і трагізму діяльности самого Драгоманова. Пригадуємо хоч би оці факти, минаючи цілий ряд інших, для того, щоб читач міг дати оцінку тому методові, яким користувався д. Стешенко при оцінці громадських заслуг Антоновича і по якому замість об'єктивної історичної правди „історик" добуває фальсифікацію її.
Характерною рисою історичних писань д. Стешенка є надуживання узагальнюваннями, переоцінка фактів і прибільшення їх значення — і разом з тим брак „точности" думки. Розповідаючи, приміром, про вплив Антоновича на молодь, Стешенко говорить: „Але не тільки впливом на молодь обмежувалась його праця. Прийшли нові часи; підросла та колишня молодь, намножились і другі українські патріоти і до їх об'єднання в значній мірі спричинився знов таки Антонович. От через що демократичні напрямки різних українських сфер ведуть ближче своє існування від сполучених з ініціятиви Антоновича свідомих українських елементів" (стр. 31). Це називається: сказати багато і нічого не сказати! А разом з тим і сказати неправду, бо, приміром, марксистська течія в українському громадянстві не має нічого спільного і кревного з тими „сферами", серце яких грілось біля Антоновича. Те ж саме треба сказати і про твердження Стешенка, „що не одно покоління, що належить тепер до різних соціяльно-політичних напрямків, пройшло через горнило національного вчення Антоновича"... Взагалі, на нашу думку, в статті д. Стешенка є „великих слів, велика сила" та й більш нічого. Коли б хто хотів пізнати заслуги Антоновича — громадського діяча, — стаття Стешенка була б зайвою...
Більше з цього боку стане в пригоді йому стаття проф. М. Грушевського „Основні ідеї творчости і діяльности В. Антоновича". Правда, і д. Грушевський дуже делікатно обминає такі питання, як оцінка „угоди 1890 p.", як „неполітичне культурництво" і оте хатнє українство, яке культивувалось в „сферах", близьких до Антоновича, але в кожному разі читач тут хоч знайде головні етапи в розвитку діяльности та наукової творчости українського історика. В цій статті більше правди історичної, більше фактів, з яких сам читач уже зробить ті висновки, до яких через щось не прийшов д. Грушевський. Прочитавши цю статтю, читач і на половину не пойме віри тому, що говорить про Антоновича д. Сте-шенко.
С. Петлюра
„Слово" ч. 18. 1909 року, Київ.
|
