Розділи

1902 - 1914 [35]1915 - 1921 [0]
1922 - 1926 [0]

Твори

Головна » Статті » Статті » 1902 - 1914

КРИТИКА ЧИ ДЕМОРАЛІЗАЦІЯ

В українській „Раді", одинокому щоденному органі, систематично містяться огляди одинокого на всю Русь-Україну, щомісячного журнала „Літературно-Науковий Вістник". Огляди ці — дуже цікаві з деякого боку. Не менш цікавою і, можна сказати, характерною фіґурою серед українських письменників являється і автор їх, якийсь д. А. Б.

Огляди свої цей добродій веде нехитро: бере якусь книжку українського журнала, виписує заголовок якоїсь там статті, іноді перекаже зміст її, іноді просто зазначить її, а далі починаються дитирамби. Звичайно д. А. Б. вихвалює і авторів статтей і самі статті. На думку автора „оглядів", всі співробітники „Вістника" пишуть так, що й краще не треба. Переглядаємо „огляди" за 1908 рік і читаємо: (М.) Грушевський пише „блискучим гумором", уїдливою сатирою, гірким почуттям українського патріота". Цикл статтей його „На українські теми" та інші статті „визначаються сміливістю поглядів, глибиною та ориґінальністю думок, кольоритністю язика". Ол. Грушевський подає „цікаві і влучні" характеристики українських писяменників.

І. Франко пише повісті, „які визначаються звичайними для цього майстра пера високими прикметами художньої творчости". Інші статті цього письменника теж завше „цікаві".

До якої б статті не звернувся б д. А. Б., завше відкриває вона йому Америку, завше вона каже йому про щось „цікаве", „варте уваги" варте того, щоб на неї „звернуло увагу наше громадянство". І коли ви переглянете всі огляди разом, ну хоч за 1908 рік, будете мати надзвичайно цікавий букет дитирамбів і славословій. Виходить так, що М. Грушевський пише все, не виключаючи нічого, завше розумно, з знанням теми і саме те, що треба знати кожному правовірному українцеві; Ол. Грушевський — пише завше „цікаво". М. Гехтер — не може не писати цікаво; М. Лозинський — теж, Матушевський — так само, В. Панейко — й балакати нема про що, бо всі співробітники „Вістника" не можуть не писати інакше, як розумно, цікаво, знаючи про те, за що беруться, словом бездоганно. Певно, що якби д. А. Б. був учителем в школі, а співробітники „Вістника" його учнями, — він усім би поставив їм найкращий бал: по 5 чи що!

І от, коли д. А. Б. випише отак заголовки статтей, перекаже зміст їх, пересипле цей переказ вихвалюваннями, він гадає, що свою ролю, як критика, скінчив, що виконав свій обов'язок і перед читачами і перед авторами, про твори яких ішла річ в „оглядах". Тоді в уяві його встає „відрадна картина багатства, різноманітности і високої вартости того матеріялу, що дає українському читачеві наш єдиний всеукраїнський щомісячний літературно-науковий журнал". Щасливий український читач! Певно, йому повинні заздрити всі інші читачі, приміром російських журналів, німецьких, польських. Щасливий і український критик „Ради", що так нехитро і примітивно розуміє свої обов'язки літератора!

Не знати, чи згоджується з думками д. А. Б. читач „Ради" і чи радіють з такої „критики" на ,,Літературно-Науковий Вістник" редакція та співробітники його.

Але, коли приступити до оцінки критичних „оглядів" д. А. Б. безсторонньо, об'єктивно, взявши на увагу і становище нашої молодої журналістики і завдання критики взагалі, а української тим більше, то ми повинні осудити критику „Ради" на одинокий журнал український і оцінити її, як шкідливу, нікчемну, ми повинні признати, що вона не відповідає основним завданням і тим вимогам, які в кожній літературі ставляться до критичних статтей.

Українська журналістика — без року тиждень, як з'явилась на світ на ґрунті російської України. Вона робить тільки перші кроки свої, переживає перші моменти свого розвитку.

Журналістика наша шукає шляхів, методів для свого виявлення і науково-обґрунтованого „служения" ідеям розвитку. В такі моменти журналістика вимагає не дитирамбів для себе, не диму кадильного, не вихвалювань, а поважної допомоги і безсторонньої оцінки достоїнств і хиб. Завдання критика, отже, не в тому, в чому бачить їх д. А. Б., а в тому, щоб правдиво, без „лицеприятия" і остогидлого „разшаркивания" перед авторитетами національної думки і слова, вказати, чого не хватає нашій журналістиці, в чому її хиби, а не тільки достоїнства, чого бракує окремим літераторам, на що вони повинні звернути увагу, щоб їх статті справді приносили користь читачеві, сприяючи його розвиткові, розширюючи та поглиблюючи його світогляд, збуджуючи його думку та вводячи його в круг все нових думок, все нових ідейних, громадських і наукових інтересів. Сила критики і значення її полягає в тому, що вона звертається не тільки до свідомссти читача, а і до волі його. Та тільки заклик критика до волі — діяльности читача, чи то в сфері думки, чи то в сфері громадської діяльности, може бути тоді, коли він — критик — має свій власний світогляд, з якого він оцінює той літературний матеріял, який береться критикувати, коли він знає по якомусь питанню не менше од того, кого критикує.

Коли ми звернемось до історії критики в Росії, то ми побачимо, що вона силу там мала власне через те, що критики окремі— Бєлінський, Добролюбов, Чернишевський, Міхайловський, тепер Плеханов і інш. — задовольняли оцим вказаним нами вимогам. Так, вони знали справді не менше од тих, твори кого брали до своїх рук, щоб вивчивши їх, оцінити їх і поділитися своєю безсторонньою оцінкою з численною авдиторією читачів. Я не знаю, чи подумав про це д. А. Б., коли брався до своїх „оглядів". Все каже за те, що про це він не думав. Все каже і за те, що значення такої критики, якою він годує бідолашних читачів „Ради", не тільки нікчемне, а й шкідливе. „Время слепых влюбленностей прошло" — ще в початку минулого століття сказав Чаадаєв. Якби він знав, що через сто літ на Україні має народитись д. А. Б. — певно не висловив би сказаного. Для таких добродіїв, як А. Б., досвід історії не існує. Закоханими очима вони дивляться на розвиток українського слова і в своїй закоханості стоять „на мертвій точці", маючи сили тільки хвалити це слово, а не допомагати його внутрішньому зростові, його науковому зміцненню. Для них досить, щоб якась стаття з'явилась у „одинокому" українському журналі, щоб признати її „цінною" і „цікавою", бездоганною з наукового боку, а авторові її видати патент на фахового літератора, що має навчати читача та вказувати йому шлях до розвитку і науки. Хай автор цей зовсім не одповідає своєму призначенню, хай у нього трапляються грубі помилки, хай він потребує допомоги, вказівок,— критик в дусі д. А. Б. — не скаже, що автор той взявся не за своє діло, не виправить йому помилок, не поможе йому необхідними вказівками — порадами, бо він знає сам менше од автора. Він знає тільки одно: хвалити!

І цим він шкодить молодим українським журналістам. Призвичаївшись до похвали, вони проймаються її отруйним духом, не ростуть, як журналісти, а каменіють, топчуться на „мертвій точці"— бо знають, що їм „все збреде" і не тільки „збреде", — а ще й з похвалою од критиків в роді А. Б.

Та роблячи велику шкоду журналові, редакції, співробітникам його, деморалізуючи їх в певній мірі, зазначена „критика" ще більшу шкоду робить громадянству українському. Вона привчає його дивитись на українську журналістику і цілу біжучу літературу нашу тими самими очима, якими дивляться д.д. А. Б. На цьому ґрунті виростають такі небажані і огидні явища, як „преклонение" перед авторитетами, обмеженість і вузькість поглядів та думок, закоханість у форму, переоцінка наших культурних сил, нашої інтеліґентности, наукової підготовки, — т. є. все те, що страшною гальмою встряває в наш розвиток і заважає нам вибитись на широкий шлях вільної незалежної думки і невпинної еволюції. Привчаючи до обмежености, до самовозвеличання та заважаючи цим розвиткові нашому, вказана критика, звичайно, виявляє своє внутрішнє убожество, нездатність до тієї ролі, за яку вона береться: вона не піднімає розвитку громадянства на вищий щабель, а зменшує, знижує його, не привчає критично ставитись до творів літературних, а приймати їх „на віру" тільки через те, що вони уміщені в „одинокому українському журналі".

Сказаним ми зовсім не хочемо довести, що „Літературно-Науковий Вістник" не має своїх достоїнств і заслуг. Ці достоїнства є. Ми тільки хочемо звернути увагу читача на ту шкоду, яку роблять цьому виданню „приятельські" критики з „Ради'', поливаючи рясним дощем „восхваления" той ґрунт, на якому виростає „слепая самовлюбленность", на яку так гостро нападав небіжчик М. Драгоманов, справедливо вбачаючи в ній найбільше гальмо для національного розвитку і появу твердолобого, тупого і огидного націоналізму.

Той факт, що в одинокому щоденному органі українському в межах російської України можуть з'являтися подібні критичні „огляди" навіває дуже сумні думки: невже редакція „Ради" думає, що наша журналістика для свого розвитку потребує одних тільки дитирамбів та возвеличувань, замість поважного відношення до себе, безсторонньої оцінки, обґрунтованих з наукового боку порад та вказівок. Невже вона гадає, що ставлячи справу журнальної критики на ґрунт похвали однієї, — вона виконує чесно і сумлінно свої обов'язки перед громадянством?! Нам здається, що редакції „Ради" слід зупинитись над цими питаннями і вдуматись в них. Може б тоді вона згодилась, що її „огляди" українських журналів скидаються більше на деморалізацію, ніж на справжню поважну критику, яка не знає „лицеприятия" та запобігання, не схиляє своєї голови перед авторитетами, а дивиться правді у вічі, і виводе на чисту воду все те, од чого тхне неуцтвом, поверховістю, що заважає вільному розвитку і збагаченню національної думки. Чи може рабство думки таке вже міцне кубло собі звило під черепом „самовлюбленных", що вони гідні тільки сіяти деморалізацію серед громадянства і прищеплювати йому ті самі риси, які являються характерними для добродіїв „критиків", подібних до автора „оглядів" з „Ради"?!

 

С. Петлюра

 

„Слово", ч. 42, 1908 р. Київ.

 

Категорія: 1902 - 1914 | Автор:
Переглядів: 740 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Форма входу

Пошук

Друзі

Статистика