Розділи

1902 - 1914 [35]1915 - 1921 [0]
1922 - 1926 [0]

Твори

Головна » Статті » Статті » 1902 - 1914

РОСІЙСЬКІ КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНІ ІНСТИТУЦІЇ НА УКРАЇНІ

Просвіта на Україні повинна бути національною. Це така життьова правда, що на неї пристане кожен, в кого є здорова голова на плечах, в кого розум не засліплений, хто відчуває всю велику шкоду, яку чинить народові просвіта, не приспособлена ні по формі своїй ні по змістові до національних потреб народу. Українське громадянство останніми часами не тільки відчуває правду такої думки, але починає прикладати всіх сил, щоб запровадити її в життя. Ми бачимо, що останніми часами починають засновуватись українські видавництва, українські просвітні товариства, біля яких єднається українське громадянство, щоб силами спільними посунути наперед просвітню справу на Україні. Заходи ці свідчать про те, що українське громадянство прокидається од сну, од байдужости. Не можна не вітати появи українських просвітніх товариств, як не можна не радіти і з заходів українського громадянства в справі організації своїх національних сил біля просвітньої роботи. Все це річ дуже гарна і треба тільки побажати, щоб вона розвивалася ще з більшим успіхом.

Та, вітаючи організаційні заходи українського громадянства в просвітній справі, ми разом з тим дивуємось і почуваємо незадоволення з того невірного і облудного напрямку, який часом приймає ця організація. Маємо на думці становище українського громадянства до російських культурно-просвітніх товариств та інституцій, що існують на Україні. Здебільшого українці ставляться до них дуже і дуже байдуже. Наче вони й знати, наче вони й чути про них не хочуть. Чи гарним, чи корисним є для національної справи таке становище українського громадянства до цих інституцій ?

На нашу думку таке становище — помилка і дуже велика. Здебільшого, коли ви запитаєте, через що так байдуже ставляться до згаданих інституцій, — почуєте відповідь: а що мені там робити, аджеж вони російські!. . .

Така відповідь не може задовольнити. І нам завсіди, коли доводилось чути її, мимоволі виривалось з уст: а чому б їх не зробити своїми, не українізувати їх, чому б не піти українцям в ці товариства? Через що б не скористуватись цими товариствами, їх зв'язками, їх грішми для нашої національно-культурної справи? Все це питання не зайві, не безпідставні і варті того, щоб на них спинитись більш докладно.

Звичайно, треба признати ненормальною річчю, що російські культурно-просвітні інституції працюють серед українського народу. Та ми знаємо, що історичні обставини створили це ненормальне явище, як створили вони і ту численну групу українців, які, згубивши національне почуття, „не тільки за страх, але й за совість", працюють по таких товариствах. Та історичні обставини не такі вже могутні, щоб ми не могли з ними боротись, щоб не змогли ми їх робити такими, якими ми хочемо їх зробити. Обставини сучасні особливо сприяють цій боротьбі. Українське громадянство починає збільшуватись, починає організувати свої сили. Цілком зрозуміло, що для більш організованої роботи воно єднається біля власних національних інституцій, таких як от приміром „Просвіта", тощо. Але, спочуваючи таким заходам, ми разом з тим гадаємо, що організаційні заходи українського громадянства часто не використовують того, що у них є під рукою, що ці заходи витрачаються неекономно і через це приносять менші наслідки, ніж треба.

Візьмімо, приміром, такі інституції, як Київське або Харківське Товариство Грамотности. Обидва товариства не вороже ставляться до української просвітньої справи. Обидва видавали й українські книжки. Очевидно, що видавництво цих книжок було б куди більшим, коли б про це подбали самі українці, коли б вони жвавіше взялися до роботи в цих товариствах. Створивши спочатку окремі філії, спеціально для видавання українських книжок, вони б згодом, в міру розвитку своєї діяльности і власного зросту, могли б надати український напрямок та характер і діяльності цілого товариства. Не треба й казати, як це було б гарно та бажано. Не треба, з другого боку, забувати ще й того, що згадані товариства мають досить значні грошові засоби для своєї діяльности, яких часто бракує українським просвітнім товариствам. Чи не практичніш, чи не корисніш для справи просвіти використовувати такі товариства, а далі й повертати їх цілком в українські ? Не має, на наш погляд, ніякого значення те, що українська книжка буде видана не українською інституцією, а російською. Більше значення має те, що на українському книжковому ринку прибавилось новою книжкою, новим живим зерном на українському просвітньому полі. І коли б українці не байдуже ставились до роботи в російських просвітніх товариствах на Україні, коли б вони не були такими недалекозорими, певно ми б менше чули і серед громадянства і по газетах українських різних обвинувачень та гострих закидів, приміром, проти Харківського Товариства Грамотности. Д-й М. К-о в числі 6. „Рідного Краю" вираховує всі „гріхи", які тільки заподіяло це товариство українському народові, видаючи в одному з центрів України російські книжки. „Гріхи" ці — оправдані, мають під собою ґрунт. Але вина за них лежить в значній мірі на самих українцях, які навіть тепер, коли для українського слова настали не такі „люті часи", не зробили, можна сказати, нічого, щоб використати товариство для своїх цілей і не надали його діяльності певного національного характеру. Те ж саме доведеться сказати нам і про київських українців, які з холодною байдужістю дивляться на діяльність Київського Товариства Грамотности і ні пальцем не шевельнуть для того, щоб реформувати та приспособити його для справ української просвіти. Те ж саме доведеться сказати і про інші російські культурно-просвітні товариства на Україні, яким українці самі дозволяють розвивати „русифікаторську" діяльність в центрах України замість того, щоб надати їй національний напрямок та характер. Обвинувачення проти „русифікаторської діяльности" російських культурно-просвітніх товариств на Україні — то доказ нашої байдужости, нашого неуміння використати те, що у нас під руками, то доказ нашого безсилля і браку ініціятиви. Ми одмежовуємось, не хочемо нічого спільного мати з тими інституціями, які ми могли б при нашому бажанні зробити своїми, корисними для нашого народу. І такий напрямок нашої діяльности чинить шкоду справі просвіти, виявляє нашу непрактичність, наше невміння економно тратити наші сили, притягати на свій бік тих діячів, що через ті чи інші причини працюють по російських культурно-просвітніх інституціях на Україні, але при нашій ініціятиві та керуванні могли б провадити по них і українську роботу. Можна сказати навіть більше: ми мало допомагали тим росіянам, які не тільки не мали проти того, щоб ми провадили по їхніх товариствах свою національну роботу, але, навпаки, на їхній голос та заклик в цій справі, ми одмовчувались, оправдуючись в своїй байдужості тим, що, мовляв, немає ніякої рації працювати по російських товариствах в українському напрямку. Аджеж ні для кого не тайна, що в таких, приміром, товариствах, як Харківське Товариство Грамотности, українські видавничі секції дихають на ладан, виявляють мало жвавої діяльности не через те, що їм заважають росіяни, а через вину самих українців, які нічого, або дуже мало, роблять по тих секціях. І коли можна ще зрозуміти, що українська робота в Київському Товаристві Грамотности посувається мляво через те, що українці мають у Києві свою національно-просвітню інституцію — „Просвіту", то не можна ніяк зрозуміти байдужости і лінивства харківських українців, які не мають у себе „Просвіти" і, не дивлячись на це, сидять, склавши руки, і дивляться байдуже на те, як грошові фонди товариства витрачаються на видання російських книжок.

Сучасний момент вимагає від українців організації українських сил для просвітньої роботи. Але дуже сумно і непрактично для самої справи було б, коли б ця організація відбувалась тільки біля українських культурно-просвітніх товариств та інституцій. Інтереси самої справи вимагають, щоб межі цієї організації було поширено, щоб і російські культурно-просвітні товариства (як от приміром „Товариство Грамотности", громадські бібліотеки, театри, професіональні союзи і т. і.) приспособлено було для української просвітньої роботи.

Висловлюючись за українізацію російських культурно-просвітніх товариств на Україні, ми не кажемо, що таких товариств не повинно бути на Україні. Україну заселяють не тільки одні українці. Є в ній також і інші нації, культурному розвитку котрих ми не маємо ніякого права робити перешкод та заборон. Але ті товариства, які удержуються на гроші українського народу, повинні стати національними, з російських змінитись на українські. Здійснити це завдання можуть тільки самі українці.

 

С. Петлюра

 

 

* „Слово",  ч.  27,   1907  р.

 

 

Категорія: 1902 - 1914 | Автор:
Переглядів: 380 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Форма входу

Пошук

Друзі

Статистика