Новий академічний рік приніс декілька радісних звісток для національно-безправного українського громадянства. Ще з кінця літа в газетах сповіщалось, що по деяких вищих школах на Україні почнуть професори читати лекції по українських предметах. І справді, — звістки ці справдились. З початком наукових занять по школах, як подавали ми в попередньому номері „Слова", деякі професори університетів заявили, що вони читатимуть лекції з українознавства і почасти приступили вже до читання тих лекцій. Так, почав викладати в київському університеті та на вищих жіночих курсах у Києві лекції про історію української літератури проф. Лобода; в Петербурзі на вищих жіночих курсах читає лекції з історії України А. Єфіменкова. Скоро почнуть читати українські лекції (в харківському університеті) проф. Сумцов про історію української літератури, проф. Халанський про українську мову і проф. Багалій про історію України, Таким чином давнішні бажання українського громадянства починають здійснюватись. Те, що вчора і недавно визнавалось за „несвоевременное" і „ненужное", проти чого так боролись різні вороги національної науки, сьогодні вже стає фактом, живою дійсністю, і слово науки про наш рідний край, про тяжку і многострадальну історію нашого народу, про нашу духовну творчість, що дає тільки перші ростки своєї сили і генія, починає вільно згучати в університетських авдиторіях. Шакали з „Киевлянина" піднімають „поход" проти наших перших культурно-національних здобутків і завивають чорносотенним воєм. .. Але там, в авдиторіях університету повно молоді, що з жадобою, з усією силою радости національного відродження хоче почути заборонене досі слово науки про своє національне Я. Темним духам реакції є з чого скаженіти: радість пригнобленого, хоч невеличка, завдає їм непокою і турбот. Радість українського пригнобленого народу, якого духи тьми вважали за духовного парія, нездатним до творчости, до власного культурно-національного розвитку і всіма умовами свого власного безсилля засудженим на денаціоналізацію, — завдає їм ще більше турбот. Гробокопателям справді тяжко дивитись, як поховані ними мерці встають з домовини.
Отже в рядах реакції сум, серед українців і всіх прихильників вільної науки — радість.
Як мусить поставитись до цього український пролетаріят, як він привітає перший здобуток культурний в тій боротьбі, яку веде український народ за право на власний розвиток?
Не будемо піддаватись особливим ілюзіям і радощам з приводу того, що той чи інший професор почав викладати науку, хоч би і заборонену досі, по предметам українознавства.
Адже діти українського робітника або бідного селянина не почують її, аджеж їм заказані всі шляхи до неї?! Нове слово про Україну будуть слухати тільки діти заможних людей, діти буржуазії. Та й те ще треба згадати, що ця наука, хоч би й українська, все ж буде буржуазна і не стане вона ні навчати, ні освітлювати всіх явищ життя з того погляду, яким дивиться на нього свідомий пролетаріят, себто з погляду наукового соціялізму?! Здавалося б, що українському робітникові не буде ніякої користи з сучасної української науки. Але так здавалося б тільки з першого погляду. Приглянувшись глибше до справи, ми прийдемо до того, що заведення української науки по вищих школах на Україні має велике значення для наших робітників та селянських мас.
Робітник не може успішно розвиватись, не може успішно боротись, коли він не володітиме знанням, коли він не буде свідомим. А знання наукові скоріше доходять до робітника тоді, як він в науці, в школі, при читанні книжок буде користуватись своєю рідною мовою, рідними-знайомими йому з дитячих ще літ згуками, образами. І коли держава одбирає у пригнобленої нації право на вільний національний розвиток, на національну школу і культуру, то вона свідомо веде її до духової загибелі та занепаду. Не маючи своєї власної школи, своїх національних інституцій, геній пригнобленої нації нидіє, йому насильно підрізують крила, а сама нація швидко йде до денаціоналізації, не розвивається, а гине, не буяє розцвітом своїх духовних сил, а поволі завмирає. І коли шкоду велику од чужої культури почуває на собі ціла пригноблена нація, то подвійну муку зазнає від неї пролетаріят цієї нації. Ненормальний стан чужої освіти і культури, насильно нав'язаних, відчуває перш усього і більш усього соціяльно покривджений член пригніченої нації. Він не може користуватись, як слід, ні школою, де для нього, починаючи від мови, все чуже, ні інституціями державними та громадськими, ні всім тим, що дає і витворює чужа культура. Він знає причини такого лиха і свідомо бореться проти нього. Але не обмежує цієї боротьби, як націоналісти, однією тільки боротьбою за національні права, а повстає проти капіталістичного ладу, який між іншими формами гніту для свого добробуту вимагає і гніту над недержавними націями. От через віщо і український пролетаріят не ставиться байдуже до того, яка на Україні буде школа та культура, а вимагає націоналізації і тієї, і другої, бо знає, що тільки в націоналізованій школі він скоріше, з меншою затратою своїх сил, так потрібних йому для боротьби за свої пролетарські права, здобуде собі освіту; бо він впевнений, що тільки рідна культура поможе йому скоріше стати на ноги і розвинути до найвищого ступеня духові сили. І це домагання українського пролетаріяту не тільки є на папері, в програмі тієї партії, яка являється виразником його інтересів. Ні, живу заінтересованість справою український пролетаріят показував на ділі, постановляючи не раз і не два відповідні резолюції, піддержуючи українських студентів у тій боротьбі, яку вони провадили в минулому році за націоналізацію науки і просвіти на Україні, примушуючи студентів не зупинятись на половині шляху, а йти до кінця, поки наука на Україні не стане цілком національною. І коли тепер ми бачимо, що боротьба студентів принесла деякі здобутки, і вони одержали маленьку побіду, то заслуги в цій побіді не треба приписувати самим студентам. Без тих численних резолюцій селян і робітників про необхідність рідної школи, які свого часу друкувалися по українських газетах, голос студентства загинув би марно, був би тим „гласом вопіющого в пустині", якого ніхто не слухає і на який ніколи не одгукуються в бюрократичних пустелях. Маси народні, українське селянство та робітництво той голос справді зробили голосом сили і живої потреби, задовольнити котру стало неминучим і обов'язковим. Само студентство було тільки „передаточною інстанцією", посередником, виконавцем волі народніх мас. Руїна аристократ[тизац]ії1 російської мови на Україні є заслугою цих мас. Честь демократизації української мови, заведення українських предметів по вищих школах належить також народнім масам. І коли українські студенти, добившись за допомогою мас, права на українську науку, хочуть остатись на висоті свого становища і високої місії, то шлях для цього може бути один. Вони ніколи не повинні забувати того, через кого вони здобули можливість зазнавати щастя і втіхи від національної науки, їм треба завше пам'ятати, що властиво ті, на чиї гроші і працю вони зазнають того щастя, хто допоміг їм здобути його, що властиво ці то не скоро зазнають його, не скористуються придбаннями побіди. Треба пам'ятати, що там, по наших обдертих селах панує темрява, що робітничі і селянські діти нівечать і душу і мозок свій чужою „культурою", а в школах народніх наука — та сама, що була раніш, з тією незрозумілою, або мало понятною для дітей мовою, котра, як встановлено і статистичними даними і авторитетними людьми в справах просвіти, завела нас далеко назад і поставила нас у хвості культурних народів. Хай же тямлять це студенти-українці, слухаючи лекцій про Україну, й несуть придбані ними наукові відомості про рідний край своєму народові і збагатять рідний край вірними йому, освіченими синами. Просвіта на Україні повинна бути національною не тільки на верху — в університетах та інших вищих школах, де вчаться діти української буржуазії, а скоріше і більше всього на низу — по народніх школах де здобувають собі крихти, обгризки науки діти українського пролетаріяту і соціяльно покривдженого українського селянства. Кавтський якось висловив ту думку, що пролетаріят лише тоді здобуде побіду, коли розвине в собі всі інтелектуальні сили, стане інтеліґентним і освіченим в масах своїх. Без національної школи, близької і рідної йому, пролетаріят, як показує досвід міжнароднього пролетарського руху, не може наблизитись до цього ступеня. Національна школа, національна просвіта — перший крок, перший етап на шляху, в кінці якого йому світить зоря соціяльної волі. Кращі частини інтеліґенції буржуазної часто стають в ряди пролетаріяту допомагаючи йому розвинути свою клясову свідомість, і своїми науковими знаннями збагачують його сили. Це буває тоді, коли окремі особи з буржуазії проймаються до дна душі стражданнями пролетаріяту і роблять своїм той світогляд, який властивий є пролетаріятові, себто світогляд наукового соціялізму. Українські студенти тільки тоді зможуть виконати свій обов'язок перед українськими народніми масами, тільки тоді допоможуть їм просвітитись як слід, коли переймуться світоглядом пролетаріяту, здемократизують українську науку, зроблять її національною не тільки по формі, по мові, а й по змісту, по суті.
С. Петлюра
* „Слово" Київ, ч. 20, 22 вересня 1907 року.
1 [ ] Ред.
|
