Історія української політичної еміграції є частиною історії України. Програючи військово-політичну боротьбу, сотні тисяч національно свідомих і політично активних українців були змушені покидати Батьківщину. Водночас вони завжди намагались зберігати зв'язки з Україною, вели активну політику та боротьбу за незалежність і державність українського народу. Однією з цікавих, складних і трагічних сторінок української політичної еміграції є її діяльність після більшовицької окупації внаслідок поразки Української Народної Республіки. Про здобутки і поразки цієї хвилі української політичної еміграції - у розмові з відомим істориком Валентиною ПІСКУН.
"НАЙСКЛАДНІШИМ Є ПИТАННЯ З ПЕТЛЮРОЮ, ОСКІЛЬКИ СЕЛЯНСТВО САМЕ НА НЬОГО ПОКЛАДАЄ НАДІЇ"
- Пані Валентино, на початку ХХ століття, після нетривалого існування УНР, за кордоном опинилась чимала кількість політемігрантів. Хто це був?
- В еміграції опинились представники двох урядів - уряду і армії УНР, а також уряду ЗУНР, який перебував у Відні - місті, що було звичним для керівників ЗУНР. Адже майже всі вони були парламентарями Австро-Угорщини, знали закономірності розвитку цієї країни, знали, яким чином можна продовжити своє життя у цьому місті.
Еміграція з Наддніпрянської України, яка представляла УНР, опинилися за кордоном у листопаді 1920 року. Її особливістю було те, що разом з урядом, який нараховував близько 2 тисяч осіб, на еміграцію вийшло близько 50 тисяч військовиків армії УНР. УНР-івська еміграція була мобільнішою, організованою і, відтак, особливо небезпечною для радянської влади.
Практична нездійсненність Акту соборності України в умовах військових дій зумовила пошук інших способів процесу державотворення. Політично-практична діяльність уряду ЗУНР до березня 1923 р. була спрямована на визнання Східної Галичини як окремої держави. Представники УНР-рівської гілки еміграції у ході дискусій початку 1920-х рр. виробили ідею всеукраїнства, києвоцентризму і продовжували роботу, спрямовану на відновлення української держави як УНР, не визнавали захоплення влади більшовиками в Україні.
Симон Петлюра, який очолював Директорію і був Головним Отаманом військ УНР, не просто продовжував збройну боротьбу з радянською владою і більшовиками. Він намагався організувати військові дії на території самої України, зокрема Перший і Другий Зимові походи. Також він підтримував безпосередні зв'язки на території України - із селянським і партизанськими загонами, політичними діячами, які продовжили своє життя і діяльність безпосередньо у самій Україні, зокрема у Києві. У цьому особливість еміграції з Наддніпрянщини і її відмінність від еміграції з Галичини.
- Політична еміграція відразу потрапила під прискіпливий нагляд ВКП(б) і ОДПУ. Які були причини такої уваги?
- Яку мету ставили більшовики у середовищі політеміграції? Я вважаю, що у березні 1917 року українські політичні і культурні діячі, проголосивши створення Української Центральної Ради і власної самостійної держави, вступили у конкуренцію з іншим проектом, який пропонувався з Москви. Тобто з тим більшовицьким проектом, який передбачав перетворення російської монархії на новий тип держави. І ось ці два проекти змагалися в українському просторі за те, який з них буде дієвішим - національний проект УНР чи проект, підтриманий більшовиками, у тому числі й вихідцями з України. Якщо ми подивимось за національною ознакою, то найбільшу підтримку більшовицькому проекту перетворення монархічної Росії на нову комуністичну здійснили євреї.
Що стосується українського проекту створення нової держави, то його, крім українців, підтримували представники різних націй - і поляки, і ті ж євреї. Вони були членами уряду УНР, займали важливі державні посади. Тобто він був демократичним за принципом побудови, різнорідним за своїм національним складом і за підходом бачення перспективи цієї держави.
Оскільки це були два конкуруючі проекти, то головне завдання, яке ставили більшовики, діючи у середовищі політичної еміграції - це знищити конкурентноздатність середовища УНР, яке ідеологічно, ідейно і практично конкурувало з ним на українському просторі. Це завдання більшовики виконували у різних напрямах, щоб знищити українську політичну еміграцію. А якщо не знищити, то хоча б нейтралізувати її вплив на середовище українців, бо частина України, зокрема Західна Волинь і територія Галичини, опинились у складі Польщі, Закарпаття, Чехословаччини. Українці творили свій сегмент у складі цих держав, а відтак відповідним чином треба було впливати на цей український сегмент. Окрім того, у міжвоєнний період українські політичні емігранти впливали на політику європейських країн, зокрема і на дипломатичне визнання влади більшовиків у колишній Російській імперії. І цей вплив так само потрібно було нейтралізувати та позбутися його, щоб він не міг якимось чином заважати будувати новий, створений більшовиками на базі російської монархії, який називався СРСР. Звідси така увага до української політичної еміграції.
- Наскільки сильними були зв'язки Петлюри з підрадянською Україною? Чи більшовики ставились до української політичної еміграції як до серйозного суперника чи як до маргінального елементу, який вони хотіли усунути?
- Почну з останнього - про ставлення більшовиків. Хочу сказати, що більшовики дуже високо оцінювали УНР-івську еміграцію, вони вважали її потужною, найбільш конкурентною для них. Звідки джерела такої оцінки? Такий висновок випливає з того факту, що у середовище УНР-івської еміграції було найбільше заслано різного роду шпигунів, розвідників та інших авантюристів, які мали його розкладати. По-друге, оскільки ця еміграція виявилась найбільш організованою і згуртованою у різних формах цього вияву, то саме ця згуртованість була конкурентною. І по-третє, УНР-івська еміграція найбільше контактувала з поляками, з Польською державою, польськими політичними діячами, а це так само було одночасно дорогою і вікном у європейський простір. Оскільки в існуванні Польської держави були зацікавлені зокрема Франція, Англія, які її підтримували, то це була своєрідна вервечка впливу на ці держави через Польщу. Вочевидь, якщо є такий вплив, то конкурентоспроможність цієї лінії підвищується.
Далі - з точки зору ідеології. Відомі інструкції Льва Троцького більшовицьким агітаторам в Україні. Так у 1919 році він вимагав дискредитовувати Петлюру і петлюрівський політичний рух. Закликав на противагу самостійникові Петлюрі та іншим говорити, що "Росія також визнає самостійність України, але з радянською владою, а Петлюра продає Україну буржуазним державам. Україна нашою буде тільки тоді, коли буде радянською, а Петлюра буде стертий із народної пам'яті назавжди". Наголошував, що найскладнішим є питання з Петлюрою, оскільки селянство саме на нього покладає надії. "Тільки дурень чи провокатор скрізь і всюди буде говорити, що ми воюємо з Петлюрою. Іноді вигідно розпускати чутки, що радянська влада воює в союзі з Петлюрою". Така завуальованість потрібна була для використання авторитету Симона Петлюри в українському середовищі, щоб потім як зброю використати цей авторитет проти нього самого.
На початку 1920-х років підривна робота серед еміграції стала головним завданням більшовиків. 26 квітня 1922 року спеціальна комісія ЦК КП(б)У на чолі з Михайлом Фрунзе створила окремий таємний фонд, куди щомісячно управління Наркомату зовнішньої торгівлі по УСРР мало перераховувати по мільярду карбованців. Крім того, Наркомат продовольства й управління Ради народного господарства по УСРР повинні були щомісячно переказувати по 500 млн карбованців, а управління Наркомату фінансів по УСРР доручалось переказати на користь ДПУ з конфіскованих цінностей 30%. Питання розкладу української політичної еміграції більшовики поставили у пряму залежність від надання різноманітних грошових коштів - окремим інформаторам, україномовним часописам, публікаторам замовних статей тощо.
"УРЯД УНР В ЕКЗИЛІ НЕ ВИЗНАВ ЗАХОПЛЕННЯ ВЛАДИ В УКРАЇНІ БІЛЬШОВИКАМИ І ВВАЖАВ ЇХ ЗАГАРБНИКАМИ, З ЯКИМИ ВІВ ВІЙСЬКОВУ ТА ІДЕОЛОГІЧНУ БОРОТЬБУ"
- Наскільки міцними були зв'язки політичної еміграції УНР з Наддніпрянською Україною?
- Про силу цього впливу говорить те, що аж до кінця 20-х років селянські повстання в Україні безпосередньо спирались на ті ідеї, які заклав Петлюра і які реалізовувались ним. По-друге, "пєтлюровские настроения" щотижнево відстежувались ОДПУ аж до кінця 20-х років. Я це особисто досліджувала. У середовищі українського населення, як свідчать архіви, наприклад, Сумської, Чернігівської областей, відстежувалися настрої різних суспільних верств і подавалися у "сводках" (цей документ називався "Бюллетень секретно-информационного подотдела Черниговского Губотдела Управления"). Там обов'язково відзначалась рубрика (підзаголовок) "петлюровскиє настроєния", або "Петлюровщина". Вони аналізувались як особливі. До 1922 року доля самого більшовицького уряду як у Росії, так і в Україні принципово не була остаточно вирішена. Чому? Бо міжнародна спільнота офіційно не визнавала існування цієї держави і потрібний був прорив на міжнародній арені, щоб добитись дипломатичного визнання цієї держави. Хоча фактично ще з 1919 року з нею почали інтенсивно торгувати США, Німеччина та інші держави, а ось юридичного, публічного визнання більшовицької держави не було.
Тому, коли Європа готувалась до Генуезької конференції, Кремль хотів вирішити цю проблему. Величезне значення мало ще те, що Україна офіційно уклала міжнародні угоди з Німеччиною та кількома іншими державами. Фактично до 1923 року в різних країнах продовжували діяти дипломатичні місії УНР і уряди визнавали їхній офіційний статус.
- Отже українські дипломати мали законні підстави, в тому числі фінансові, для своєї діяльності на початку 20-х років?
- Що стосується цих дипломатичних місій і виконання ними своїх функцій, то про їхню діяльність можемо говорити багато як негативного, так і позитивного. Але вони офіційно спирались на державний бюджет, який існував в Українській Державі. Мені було цікаво і я особисто простежила спадкоємність державного бюджету від Центральної Ради до Гетьманату, а потім Директорії. Спостерігається спадкоємність державного бюджету, а це означає наявність відповідних коштів, якими офіційні уряди України володіли і розпоряджались.
Треба пам'ятати, що великого розголосу, особливо у часи Директорії, набула українська кооперація, і Симон Петлюра спирався на кошти уряду УНР та української кооперації.
У 1919 і на початку 1920-го років перед урядом УНР одним з головних завдань стало здійснення прориву на міжнародні ринки і входження до міжнародної кооперативної спілки. Це дозволило б добитись визнання українців на міжнародних ринках і завозити в Україну товари, які вони закуповували в американських та інших фірм. Це була дуже важлива річ, але українському уряду так і не вдалось досягти поставленої мети, бо вже з 1920 року більшовики не просто заслали у середовище українських кооператорів своїх агентів, а зробили все, щоб українські кооператори не змогли досягти успіху на міжнародній арені.
- І де політеміграція та уряд УНР тримали свої гроші і як ними розпоряджались?
- Українські кооператори тримали свої кошти у банках різних європейських країн і їх треба було якимсь чином використовувати. Гроші були як у приватних, так і в державних банках. Так ось у Німеччині гроші були розміщені у двох приватних і державних банках - це було 410 мільйонів німецьких марок, які належали уряду УНР і кооператорам. І ось напередодні Генуезької конференції Дмитро Чижевський, який був міністром фінансів, пише листа виконуючому обов'язки розпорядника коштів Приходьку про те, що із цих 410 мільйонів уряд УНР міг би забрати відразу всю суму з німецьких банків, і тоді вони стали б банкрутами. Але, пише Чижевський, не можемо так вчинити з приватними банками, бо ми порядні люди. Українські гроші в німецьких банках цікавили також більшовиків і вони розпочали переговори з урядом Німеччини про належність цих грошей. Голова Раднаркому УСРР Х.Раковський виступив з протестом проти виплати грошей будь-кому, окрім УСРР. У свою чергу він висловив готовність задовольнити аналогічні вимоги німецьких кооперативів в сумі 50 мільйонів марок золотом. Українські гроші в німецьких банках стали також своєрідною розмінною монетою при підписанні угоди у Раппало між більшовицькою Росією і Німеччиною. Договір у Раппало називався договором у підштаниках. Тому що пропозиція про поступки у переговорах з Німеччиною від радянської делегації німецькому консулу, резиденція якого була у Раппало, надійшла зненацька вночі, і тоді ж було підписано угоду.
Після цього настав прорив у міжнародних відносинах Росії з Німеччиною, який тривав до початку Другої світової війни. Тому джерела традиційної німецької політики щодо нашої держави знаходимо ще у 1920-х роках.
- Яку політику щодо Радянської Росії вів уряд УНР в екзилі?
- Уряд УНР в екзилі не визнав захоплення влади в Україні більшовиками і вважав їх загарбниками, з якими вів військову та ідеологічну боротьбу.
Ми можемо говорити про те, що у 1922 році уряд УНР екзилі і Симон Петлюра як лідер УНР були надзвичайно небезпечні для більшовиків, бо вони не вели ніяких переговорів з більшовиками і не погоджувались на жодне повернення до України та визнання захоплення більшовицьким урядом влади в Україні. Це була головна причина протистояння. І тому європейська преса, в якій потужно працювали більшовицькі агенти, перед Генуезькою конференцією розповсюдила спеціальну інформацію про те, що Симон Петлюра веде переговори з більшовиками щодо визнання більшовицького уряду. На цю інформацію було подано спростування Миколи Василька у німецьких газетах про те, що ніяких переговорів Симон Петлюра з більшовиками не веде і вести не може, бо вони є його ідеологічними супротивниками.
"НАШІ СУСІДИ ПІДТРИМУВАЛИ УКРАЇНСЬКУ ПОЛІТИЧНУ ЕМІГРАЦІЮ"
- Тобто можемо говорити про певну спадкоємність нинішньої агресивної російської політики щодо України і незмінність геополітичних інтересів Москви, незалежно від кольору уряду?
- Безперечно. Хочу сказати, що сучасна Росія взяла багато ідей від своїх політичних опонентів, якими у1920-х роках були у більшовиків євразійці-білоемігранти. Вони вважали, що наступницею російської монархії має бути нова держава, яка простягатиметься від Карпат до Тихого океану, але будуватиметься на зовсім інших засадах. До речі, багато тих євразійців були дітьми або вихідцями знатних українських родин - такі як: Георгій Вернадський, Петро Савицький і багато інших. Хочу сказати, що більшовики не тільки використали євразійську ідею. Спочатку вони побороли євразійців, заславши своїх агентів у їхнє середовище, розклали його зсередини, але ідеї цього руху сучасна російська держава зберігає до наших днів. Сучасна Росія та її політики нині використовують ідейні засади євразійців. І не тільки євразійців, а й інших білоемігрантів - того ж Денікіна, який у свій час був запеклим ворогом більшовизму, але яскравим прибічником ідеї відродження великої Росії. Вшановуючи пам'ять російського генерала, прах його перепоховали у Росії. Тобто сучасна Російська держава базується на тих ідеях, які колись відстоювали представники різних ідеологічних течій, але всі вони мали спільну мету відродження величі Росії-держави, що і є логічним та закономірним явищем у розвитку країни.
- У Москві є пам'ятний камінь, де згадуються білоемігранти, які воювали у частинах СС, і це нікому в Росії не заважає і не обурює...
- Безперечно, і в цьому полягає порозуміння, яке має бути так само й між українськими людьми. Ми маємо розуміти, що потрібно не просто цікавитися історією, знати свою історію, але подивитися на неї дещо під іншим кутом зору і знати, як використовують проти нас нашу історію.
- Від яких країн і яких середовищ отримувала підтримку українська політична еміграція?
- Всі наші сусіди підтримували українську політичну еміграцію. Візьмемо Польщу: чому вона підтримувала? По-перше, це були союзники. Союз України і Польщі підписаний Петлюрою і Пілсудським у 1920 році. Можна сказати, що це певні союзницькі інтереси у боротьбі з більшовиками, вони підтримувались цими двома лідерами. І Польща була зацікавлена у підтримці української політичної еміграції тому, що вона була своєрідним буфером у боротьбі з більшовиками і продовжувала ним бути до 1939 року. По-друге, українці, які прийшли на територію Польщі, мали з собою певне майно, включно з 2 тисячами коней, яке перейшло Польській державі. По-третє, Польща була так зацікавлена, що навіть з бюджету виділяла гроші українській політичній еміграції, бо українці складали значну частину населення Волині та Галичини, відповідно вони мали свої політичні партії (наприклад, УНДО), мали своє місце у польській політичній системі. Вони тиснули на владу, вимагали виділення коштів з бюджету на українську справу, на той же Український Центральний Комітет, на існування Українського Наукового Інституту у Варшаві. Але це вже був не тільки політичний вимір, а й культурно-освітній, хоча під ним завуальовано було видно саме політичний аспект. І нарешті, ще був і військовий чинник. Значна частина старшин армії УНР розпочала службу у складі Польської армії і перебувала у ній до 1939 року, тобто до початку Другої світової війни.
Що стосується Чехословаччини, то до певної міри уряду країни було вигідно підтримувати емігрантів, бо Ліга Націй виділяла кошти Чехословаччині, щоб вона могла утримувати цю велику еміграцію, серед якої, крім української, була російська та білоруська еміграція. Щоб утримувати баланс і еміграція не збурювала розвиток Чехословаччини, уряд країни виділяв гроші на культурологічну, видавничу і освітню діяльність.
Подібно було і в Румунії. Ще одна особливість існування УНР-івської еміграції - джерело її фінансової підтримки - це податок на українську еміграцію. Був розроблений навіть спеціальний закон про податок на українську еміграцію, і хоча він не набув характеру стійкого і сталого фінансового забезпечення, ми знаємо, що до самої Другої світової війни, наприклад, такий діяч, як Фещенко-Чопівський, а він був у Польщі визнаною людиною, професором-металургом, відраховував на українську справу певну суму зі свого заробітку. Це було скоріше його моральним зобов'язанням, ніж якимось іншим. Тому цей тип самоорганізації і самофінансування так само мав місце.
- А що можете сказати щодо Литви?
- Що стосується Литви, то у 1920-і роки з одного боку незначна фінансова підтримка, але підтримка політичної еміграції литовцями, була й у тому, що, наприклад, такому емігранту, як Дмитро Дорошенко було надано литовське громадянство, литовський паспорт, а це давало можливість пересування по світу. Це був такий вид підтримки з боку Литви.
"НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ, ЯК ПОКАЗАЛА ПРАКТИКА, МОЖНА ОТРИМАТИ ЛИШЕ МАЮЧИ ІДЕОЛОГІЮ ЦІЛІСНОГО БАЧЕННЯ ПРОСТОРУ УКРАЇНИ"
- Організацією еміграційного середовища була Українська Військова Організація (УВО). Які джерела і причини її створення?
- Первинно це знову-таки була еміграція, тісно пов'язана з Наддніпрянщиною, точніше вихідці з Галичини, які мали тісні зв'язки з наддніпрянцями. Так ось УВО, яка виникла у 1920 році, постала головно з колишніх військовиків Галицької армії і представників армії УНР. Чим було зумовлено виникнення УВО? По-перше, військовою поразкою. Військова поразка для військових означає дуже багато. Їхній гонор як військових був вражений. По-друге, в принципі вони не погоджувались з шляхами розвитку України, яким чином здали територію України. А по-третє, вважали, що Україна повинна мати сильне військо, на противагу тим ідеям, які були у Винниченка і Грушевського, що армія не потрібна. Ми добре знаємо, що ця думка про необов'язковість організації армії в умовах демократичних перетворень спрацювала проти України.
Отже, найбільш свідомі кола військових вважали, що якщо вони підготують військову організацію і військову потугу, то саме на її основі можна буде відвойовувати Україну як потужну державу і відновити Українську державу. Тому первісно УВО поставала як організація для того, щоб зрозуміти причини поразки і розробити військову стратегію діяльності у процесі збройного захисту своєї території.
- Які помилки політичної еміграції можна констатувати і, розуміючи всю умовність цього питання, чи міг бути інакшим перебіг подій? Йдеться про те, чи обов'язково мав бути занепад політичної еміграції і втрата впливу на події в Україні. Ви говорили, що були зв'язки з Україною, і до кінця 20-х років селянство піднімало повстання проти більшовиків. Адже підтримка закордонних чинників, особливо Польщі, виявилась недостатньою, щоб зламати опір більшовиків, вказати мету боротьби та надихнути українців Наддніпрянщини на боротьбу з радянщиною?
- Перша і найважливіша причина поразки - це політична розрізненість двох частин України, яка випливала з попереднього досвіду існування у складі різних держав Австро-Угорщини і Російської імперії, а також попередня практика політичного існування, яка не дозволила створити соборну Українську державу і на спільних засадах репрезентувати її у світі. Існування також в еміграції різновекторної політичної орієнтації (збереження двох державних центрів УНР і ЗУНР) згубно впливало на відстоювання спільних українських інтересів. Хоча Державний центр ЗУНР після 14 березня 1923 року ( рішення Ради амбасадорів про передачу Галичина до складу Польщі) перестав існувати, але на ідейно-ідеологічному рівні представлення навіть номінальне ідей окремішного існування Східної Галичини і УНР було, на мою думку, головною причиною поразки.
Більшовики дуже вміло використали незначні протиріччя, які існували між представниками ЗУНР і УНР, між Петлюрою і Петрушевичем. Як сказали б сучасною мовою, було знайдено слабкий ланцюжок української політеміграції. І тим слабким ланцюжком виявився Євген Петрушевич, якого більшовики не просто схилили на свій бік, вони фактично використовували його радянофільство аж до самої смерті. Він не знав, що таке Радянський Союз, але підтримував зв'язки з СРСР, проживаючи у Німеччині, користувався виділеними більшовиками коштами. Петрушевич був людиною, яка підтримувала цю лінію зв'язків з СРСР. Це була одна з найбільших помилок існування двох політичних центрів впливу. Друга помилка - це ідеологія державотворення, яка знову ж таки роз'єднала обидва центри: уявлення, що можна через самостійність Галичини отримати незалежність України в цілому або через Наддніпрянську Україну (УНР) можна отримати незалежність України загалом. Незалежність України, як показала практика, можна отримати лише маючи ідеологію цілісного бачення простору України та її неподільності. Це розуміння до Петлюри фактично прийшло уже на еміграції. І на еміграції він потужним чином почав розвивати києвоцентричну ідею творення державності. Зрозумів і усвідомив, що це була одна з причин поразки УНР і ЗУНР. Тобто загалом політичні та ідеологічні розбіжності у поглядах на процес українського державотворення були головними помилками Української революції й національного руху у 1920-х роках.
"РАДЯНОФІЛЬСТВО САМО ПО СОБІ НЕБЕЗПЕЧНЕ ДЛЯ СПОСОБІВ ПОВОДЖЕННЯ ЛЮДЕЙ"
- Ці причини не вичерпують пояснення поразки української революції?
- А далі вже за ними йшли всі решта. Однією із причин поразки і роз'єднаності українців була економіка цих територій, спрямована зовсім у різні сфери і напрямки. На Західній Україні була нафта, нафтові кампанії торгували з західноєвропейськими торгівельними компаніями, вони знали ці шляхи і їх визнавали на Заході. Що стосується УНР-івської частини, то їх просто не пропускали на західні ринки. Вони були втягнуті у російський ринок і промисловий комплекс, і це доволі швидко втягнуло УСРР до складу СРСР, інтегрувало її у російську сферу з усім економічним комплексом.
- У чому джерела радянофільства Петрушевича? Адже він з Західної України і, як відомо, там було досить радянофільства, а перед цим було москвофільство. Воно було доволі поширене і з цим хворобливо розставалась частина інтелігенції. Згадаймо долю сім'ї Крушельницьких. Це був приклад і докір наївності та сліпоти радянофільської інтелігенції, яка впритул не хотіла бачити зневаги з боку Москви до цінностей, яких вона дотримувались. Яка жахлива сліпота. У чому її джерела?
- По-перше це бідність українців. Бідність, передусім з матеріальної точки зору, дозволяла підкуповувати їх і використовувати цю бідність у різноманітних маніпуляціях. Це перший чинник. А другий чинник випливав із того, що для Галичини Росія була непізнаною, терра інкогніто, вони не знали ні особливостей життя у цій країні, ні закономірностей розвитку і так далі. Для них найбільшим ворогом були ті, хто поблизу, і тим ворогом були для них поляки. Тому що поляки споконвічно жили спільно разом з ними і були їхніми конкурентами на їхній землі, в їхніх містах і так далі. Для них вони вбачалися як найбільше і найближче зло, з яким треба було боротися. А Симон Петлюра заключив угоду з поляками, яка відкривала перспективу через малі справи вирішувати великі. Нерозуміння цього сталось і через традиційне москвофільство частини західноукраїнської інтелігенції.
Пізнання невпізнанного завжди було цікавим, воно тягнуло, як примара, як марево, про яке колись писав Коцюбинський. Воно тягнуло до себе. По-третє, більшовики зрозуміли - для того, щоб отримати підтримку в Україні, їм слід зробити щось таке, щоб люди повірили, щоб вони побачили якийсь рух в українському напрямку. І цим засобом стала українізація. Українізація, яку більшовики здійснювали в Україні, - це був такий, знаєте, підштовхуючий фактор для західноукраїнців, повірити і поїхати. Тому радянофільство галичан стало своєрідною формою служіння Україні з одного боку й оманою українців - з іншого.
Скажімо, той же Крушельницький. Він спочатку жив з родиною у Відні і мав непоганий двоповерховий будиночок. Але коли настала криза в Австрії, то що зробив Крушельницькій? Він повертається до Львова, але і тут він не мав таких статків, щоб жити і належним чином забезпечувати родину. І тоді більшовики використовують саме цю буттєву особливість. Вони дають кошти на видання "Нових шляхів". За рахунок цього Крушельницький отримує фінансову підтримку, але у відповідь має відпрацьовувати більшовикам, підтримувати політику Радянської України. Бажання жити краще, працювати на Україну підштовхує родину на переїзд до СРСР. Але жоден із членів родини не мав ні найменшого уявлення про те, куди вони їдуть і які будуть наслідки.
- То можна говорити про наївність цих людей?
- Наївність з одного боку, але, я думаю, що бідність все-таки переважає... і незважаючи на те, що вони мали значну кількість родинного майна, яке привезли в Україну, вони все-таки не мали від нього того прибутку, який би забезпечував щоденний побут.
- Але я наполягаю, що це невибачальна наївність - не бачити і не знати, що діється у новій державі більшовиків... Може, вони не хотіли знати?
- Наприклад, Лариса Крушельницька у своїх спогадах пише про дві версії цього вчинку. З одного боку це версія про їхню наївність. Не знали і поїхали. А з іншого - не виключає версію і того, що вони вірили, що можуть вплинути на розвиток України (виконували спеціальні завдання ОУН). Для прикладу, візьмемо також таких визначних діячів, як Степан Рудницький - ми знаємо, що тут матеріальний інтерес поєднувався з бажанням прислужитися Україні. Більшовики запропонували йому значно більше, ніж давала чехословацька влада, і більше, ніж міг давати Громадський комітет у Чехословаччині.
І ще один нюанс - мотивом для переїзду в УСРР слугували також родинні зв'язки з визначними більшовицькими діячами. Це спостерігаємо на прикладі родини М.Лозинського, дружина якого походила з Єлизаветградщини. Вона мала у підрадянській Україні родину, а її брат займав у більшовицькому ЦК дуже серйозні посади. І це також було спонукою, що вони їхали туди для поєднання родинних зв'язків, реалізації якихось родинних можливостей. Лозинський описував це у матеріалах допитів. Вони з дружиною не ходили до церкви, навіть у свій час не похрестили дітей, були атеїстами, були соціалістами, ідеї соціальної справедливості для них були дуже важливими і вони думали, що там в СРСР дійсно будується щось таке, до чого вони зможуть долучитися. Хіба міг думати М.Лозинський, що трьох його синів більшовики розстріляють як ворогів і шпигунів, а доньку відправлять на заслання.
- Тобто ми можемо говорити, що радянофільство було надзвичайно небезпечним для української справи?
- Безперечно.
- Хоча у Радянській Україні була зовнішня українізація.
- Радянофільство небезпечне не тільки з точки зору 20-х років. Радянофільство само по собі небезпечне для способів поводження людей. Основи поводження, закладені системою радянофільства, розробленою більшовиками у 1920-х роках, проглядаються навіть аж по сьогодні.
|
