Розділи новин

Старі публікації [0]
1991 - 2000 [1]
2001 [0]
2002 [1]
2003 [1]
2004 [0]
2005 [2]
2006 [6]
2007 [1]
2008 [5]
2009 [18]
2010 [5]
2011 [2]
2012 [0]
2013 [0]
2014 [0]
2015 [3]
Бльоґ [3]
Головна » 2009 » Травень » 22 » Симон Петлюра в історичній свідомості українського суспільства (до 130-річчя народження)
Симон Петлюра в історичній свідомості українського суспільства (до 130-річчя народження)
00:17

Київ – Симон Петлюра належить до найбільш знакових мега-постатей української історії. За кількістю згадувань в інтернеті українських історичних діячів Петлюра (278 тисяч) помітно поступається лише Богдану Хмельницькому (460 тисяч), дещо Нестору Махну (301 тисяча), має приблизно однакові показники зі Степаном Бандерою (237 тисяч) та Іваном Мазепою (272 тисячі) і значно випереджає Володимира Винниченка (81 тисяча) та Михайла Грушевського (80 тисяч).

 

Мазепинці, петлюрівці та бандерівці є уособленням української національно-визвольної боротьби, її трьома складовими, за допомогою яких конструюється сучасний національний міф. Здавалося б подібне твердження автоматично знімає всяке різночитання постаті Головного отамана. Робить Симона Петлюру незаперечним національним героєм, який консолідує і ідентифікує націю.

 

Однак навіть найпалкіші прихильники Петлюри розуміють і не приховують, що їх герой є ідейним водорозділом сучасного українського суспільства, яке, не зважаючи на майже два десятиліття існування суверенної Української держави, залишається поділеним на два табори в сприйнятті українського минулого та у вибудові перспективи майбутнього. Один із цих таборів є національним, питомо українським, інший – постсовєцьким, для якого характерне гостре несприйняття українського національного дискурсу.

 

Петлюра і Бандера були уособленням не лише української національно-визвольної боротьби, але й антирадянськості. Обидва були послідовними борцями з більшовицьким режимом, обидва були підступно знищені цим режимом. Імена обох в радянській пропаганді, а відтак і історичній науці трактувались виключно негативно. Ця затята послідовність прослідковувалась і в роки перебудови, коли історики почали говорити про альтернативність історичних процесів та відшукувати «білі плями». 

 

На Петлюру це не поширювалось. 1990 року «Український історичний журнал» №3 опублікував цілком одіозну статтю І.С. Хміля «Петлюра і петлюрівщина». І навіть падіння совєцького режиму, розвал СРСР та проголошення України незалежною державою, яка устами свого першого Президента Леоніда Кравчука визнала тяглість української державності від УНР на перших порах суттєво не прискорило переосмислення постаті Петлюри.

 

Якщо в історіографії дискусії навколо Симона Петлюри задраповані фльором академічної толерантності і в дискусіях лише зрідка відчувається емоціональне напруження та з’ясування міжособистих стосунків, то в засобах масової інформації Петлюра – це майже завжди привід для з’ясування партійних позицій. Зовсім не обов'язково ретельно перечитувати і порівнювати матеріали, щоб зрозуміти як про Петлюру пише, скажімо, «Україна молода» і газета «2000». Треба погодитись із думкою Миколи Рябчука, який пише що в Україні питання про ставлення до таких постатей як Петлюра, Мазепа, Бандера й надалі драматично ділять суспільство практично за всіма параметрами: Захід – Москва, капіталізм – комунізм, українізація – русифікація, незалежність – Союз.

 

«Просто ми живемо в розділеному суспільстві, де не закінчилася холодна громадянська війна і не настало примирення, – пише Рябчук. – Для одних Центральна рада – була героїкою, для інших – то неприємний вияв недоречного сепаратизму. Ще довго ми будемо жити в різних історіях і різних країнах».

 

Не останню роль в цьому відіграла і відіграє українська влада. На початку 90-х років вона визнала своїм і легітимізувала постать Михайла Грушевського, видатного українського політичного діяча і разом з тим автора великого національного історичного гранд-наративу. Не останню роль в справі легітимації Грушевського відіграв факт його повернення 1924 року з еміграції в Радянську Україну. Петлюра залишався до останньої хвилини життя непримиренним опонентом більшовизму і це не подобалось українській владі початку 90-х. Протягом 15 років влада обходила постать Петлюри мовчанкою, хоча були слушні нагоди – 70-ті роковини вбивства та 120-річчя від дня народження.

 

Можновладці не поспішають реалізовувати указ Президента 

 

Після обрання Президентом України Віктора Ющенка ставлення принаймні президентської гілки влади до минулого України кардинально змінилось. В державі почала формуватись нова політика історичної пам’яті. Належне місце в ній відведено і постаті Симона Петлюри. 16 травня 2005 року Президент України видав Указ № 793/2005 «Про увічнення пам’яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки», в якому передбачались різноманітні акції пам’яті до річниць від дня народження чільних діячів УНР та ЗУНР, зокрема Голови Директорії, Головного отамана військ УНР Симона Петлюри.

 

Кабінету Міністрів України разом із Київською міською державною адміністрацією доручалося вирішити в установленому порядку питання про спорудження пам’ятника Симону Петлюрі, іншим видатним діячам УНР і ЗУНР у місті Києві та інших населених пунктах, а також установлення пам’ятних знаків та меморіальних дошок у місцях, пов’язаних із їхнім життям та діяльністю. У пресі з’явились перші повідомлення про те, що у вересні 2005 року. відповідний проект мають винести на розгляд постійної комісії Київради з питань гуманітарної політики, а потім розглянути на пленарному засіданні. За інформацією начальника Головного управління культури, мистецтв та охорони культурної спадщини були міжнародні організації, готові профінансувати зведення монумента. Попередньо назвали і місце встановлення пам’ятника – з лівого боку від Будинку вчителя.

 

Пам’ятник мали відкрити до 80-ї річниці трагічної загибелі Петлюри. Однак до цього часу не здійснений відвід землі під майбутній пам’ятник, проект поклали під сукно якогось зі столів Київради. Сумно виглядає справа спорудження пам’ятника Петлюрі і в Полтаві. На сьогодні ми маємо пам’ятник Петлюрі лише в Рівному. Не може похвалитись Україна і кількістю вулиць найменованих на честь Петлюри. Вони є, але в незначній кількості. Сьогодні їх всього вісім.

 

Однак було б невірним не бачити суттєвих змін. які останнім часом відбуваються в Україні у ставленні до видатного провідника. Під час офіційного візиту до Франції Президент України Віктор Ющенко разом із дружиною відвідали цвинтар Монпарнас у Парижі, де поклали квіти на могилу похованого там Симона Петлюри. 2006 року Україна вперше офіційно на державному рівні пом’янула 80-ту річницю трагічної смерті Головного отамана. В Києві відбулося кілька урочистостей з цієї нагоди, в тому числі вечір у Національній опері.

 

Велика кількість заходів передбачена і цього року у зв’язку з 130-ю річницею від дня народження видатного діяча. Назву наукову конференцію в Полтаві – батьківщині Петлюри, або акцію передачі Службою зовнішньої розвідки України з власного архіву 11 раніше непублікованих листів Українському інститутові національної пам’яті. 27 травня у Києві за участю Президента України відбудеться урочистий вечір. Можу з чистим серцем завершити твердженням, що лід упередженості, який існував і до сьогодні існує у ставленні до Петлюри, поступово скресає. Як не зупинити напровесні морозам біг річки, так не зупинити потягу народу до славних і героїчних сторінок свого минулого.
 
 

Владислав Верстюк, історик, професор, заступник голови Українського інституту національної пам’яті 

 

 
Категорія: 2009 | Переглядів: 267 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Форма входу

Пошук

Друзі

Статистика