Симон Васильович Петлюра (1879 - 1926) - одна із найяскравіших і водночас найсуперечливіших постатей української історії. Життя та діяльність нащадка реєстрових козаків та православних священнослужителів, який рано усвідомив свою українськість, одного з лідерів Української революції, Голови Директорії й Головного отамана військ УНР завжди привертали увагу як сучасників-політиків, так і науковців (не лише вітчизняних). Мемуари, архівні документи, історіографія зафіксували найрізноманітніші оцінки його особи - від національного героя до зрадника української ідеї. Вивчення діяльності цього визначного громадсько-політичного й державного діяча активізувалося з відновленням державної незалежності України. Праці київських учених В. Верстюка, В. Сергійчука, Ю. Шаповала, С. Литвина, І. Срібняка та ін. репрезентували новий підхід до висвітлення ролі С. Петлюри у формування української державності. Свідоме прагнення суспільства до осмислення людської й політичної долі репрезентанта ідеї незалежності України, тотально негативно оцінюваного за радянської доби, засвідчили конкурси петлюрознавців, спеціальні тематичні конференції - Петлюрівські читання, проведення в Національному музеї історії України 18 травня - 1 вересня 2004 р. виставки "Симон Петлюра - лицар української революції. До 125-річчя від дня народження", зрештою Указ Президента України В. Ющенка <Про увічнення пам'яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки> від 16 травня 2005 р. Важливе значення для об'єктивної оцінки діяльності С. Петлюри мали публікації полтавським дослідником Т. Пустоцвітом та київськими науковцями В. Волковинським, В. Сергійчуком, Ю. Шаповалом добірок архівних документів та підготовка В. Сергійчуком третього тому видання <Семен Петлюра. Статті, листи, документи> , перші томи якого побачили світ 1956 та 1979 року в Нью-Йорку. Однак і досі в біографії С. Петлюри є недостатньо досліджені моменти. Йдеться зокрема про шлях Головного отамана з Варшави через Будапешт до Парижу.
Документи про організацію його подорожі на першому етапі (Варшава - Відень - Будапешт) збереглися у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України: ф. 3518 - Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині, ф. 4456 - Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Швейцарії, ф. 3809 - особовому фонді Симона Петлюри. Тут відклалося листування Симона Петлюри з Миколою Васильком та Володимиром Сікевичем, Володимира Сікевича з Миколою Васильком. Епістолярій не лише уможливлює з'ясування точних дат, прізвищ, місця перебування С. Петлюри в Будапешті, але й дає підстави для встановлення авторства окремих документів, атрибутованих як "листування з генералом Санкевичем та міністром (невідомо яким)" . У справі з фонду Симона Петлюри в ЦДАВО України з таким заголовком відклалося листування з генералом Сікевичем та дипломатом-міністром Васильком. Ключову роль у підготовці від'їзду Симона Петлюри з Варшави і підготовці перебування Головного отамана в Будапешті відіграв на той час посол УНР у Німеччині в ранзі міністра - Микола Василько (1868 - 1924). Микола Миколайович мав надзвичайний авторитет в дипломатичних і державних колах завдяки своєму колосальному професійному досвіду і людським якостям. Присвоєння рангу міністра М. Васильку в квітні 1921 року (тоді він очолював українське дипломатичне представництво в Італії та Швейцарії) було швидше визнанням його заслуг, ніж можливістю отримання пільг. Міністр закордонних справ А. Ніковський повідомив йому про присвоєння звання міністра, "не маючи жадних ілюзій і сентиментів щодо всякої титулятури в теперішньому тяжкому становищі УНР" . До думок і порад М. Василька прислухався Голова Директорії.
Організацію переїзду лідера Директорії через Будапешт і короткотермінового там перебування було доручено, крім М. Василька, Голові Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині генералу-хорунжому В. Сікевичу (1870 - 1952). Залучення до акції генерала В. Сікевича не було ситуативним. Зі свого боку М. Василько очевидно довіряв керівникові дипломатичної місії, знаючи його прихильне ставлення до Головного отамана. "Коли вибухнула революція, то він кинув царську службу, зукраїнізував своє військо і пішов на службу українському народові і його владі, Українській Центральній Раді", - згадував один із друзів В.Сікевича . Він брав участь у 1-у, 2-у, 3-у Військових з'їздах у Києві. Як відомо, саме під час першого Всеукраїнського військового з'їзду Симона Петлюру було обрано головою Українського Військового Генерального Комітету. Другий з'їзд було скликано вже з ініціативи голови УВГК. Тут було проголошено Перший Універсал Української Центральної Ради. У складі Генерального секретаріату УЦР С. Петлюра обійняв посаду генерального секретаря військових справ. Своєю позицією він викликав щиру повагу В. Сікевича. Весною 1918 р. Володимир Сікевич очолив 3-й Гайдамацький полк Запорізького загону, сформованого під проводом С. Петлюри. Наприкінці 1918 р. В. Сікевич зі своїм полком (10 липня 1918 р. його призначено на посаду командира 31-го Черкаського кадрового полку) приєднався до військ Директорії, які рухалися з Білої Церкви до Києва, й був спрямований у розпорядження головнокомандувача повстанськими військами С. Петлюри. Війська Директорії увійшли в Київ 19 грудня 1918 р. Надалі державно-політична та громадська діяльність В. Сікевича була нерозривно пов'язана з долею УНР. На початку 1919 р. В. Сікевич очолив Угорську філію Військово-санітарної місії в справах полонених у Будапешті, створив станицю для військовополонених, опікувався їх поверненням додому. Після скасування Військово-санітарних місій в Центральній і Східній Європі влітку 1920 р. він очолив Відділ Українського Червоного Хреста, а 9 грудня 1920 р. - Надзвичайну дипломатичну місію УНР в Угорщині. В серпні 1922 року полковника Сікевича було підвищено до рангу генерал-хорунжого. Якщо його попередник на чолі місії - М. Галаган - працював в умовах перманентної зміни влади в Угорщині, то В. Сікевичу довелося спілкуватися від імені УНР лише з диктатором М. Хорті. Противник більшовизму, він зберіг всі дипломатичні імунітети за репрезентантами <нерадянської> України. Відтак в українського дипломата склалися доволі толерантні стосунки з угорською владою, що давало підстави С. Петлюрі сподіватися на прихильне ставлення до нього в Угорщині. Доручення з'ясувати умови перебування в Будапешті В. Сікевич отримав безпосередньо від С. Петлюри 29 жовтня 1923 р. Підписання прелімінарної угоди Польщі з радянською Росією в жовтні 1920 р. відгукнулося вимогою 1923 року радянської України до польських властей щодо заборони діяльності уряду УНР і видачі С. Петлюри як ворога народу. Залишатися в Варшаві, де він мешкав з листопада 1921 р. на конспіративних квартирах по вул. Мокотовській, 5 та вул. Жаблінській, 5 під прізвищем Полтавченко або псевдонімом Професор, Головному отаману ставало небезпечним. Водночас перебування С. Петлюри в Польщі не було вигідним і для колишніх союзників. У найближчому оточенні з'являлися радянські агенти і провокатори. Існував навіть план його викрадення або отруєння . Відтак потреба в ретельній конспірації була не надуманою.
У листі до В.Сікевича він наполягав на забезпеченні згоди <Начальника Держави> М. Хорті на його приїзд до угорської столиці. С. Петлюра планував прибути з секретарем (без родини) і просив підшукати помешкання з двох кімнат (не в готелі) поблизу приміщення місії. Виконання доручення Головного отамана стало справою чести для генерала. Вже 4 листопада доповів С. Петлюрі про деталі підготовки угорського та транзитних австрійського і чеського паспортів (необхідність надіслання фотографій та уточнення прізвищ, оскільки приїзд планувався інкогніто), а незабаром повідомив про "згоду тамошніх кругів" на приїзд лідера Директорії. 14 листопада до справи долучився М. Василько, до компетенції якого належали видатки Головного отамана за кордоном. Він тактовно просив з'ясувати вартість житла, щоб <пан Головний Отаман міг жити з своїм секретарем, хоч і не розкішно, що не відповідало б його бажанню і звичкам, але всетаки відповідно своєму стану> . Лише 3 грудня надійшли фотографії. Паспорт для Петлюри В. Сікевич мав отримати на ім'я Стефана Могили, В. Прокопович в'їжджав до Угорщини за власним прізвищем. Головний отаман планував залишити Варшаву до Різдвяних свят. Таким чином, упродовж жовтня-грудня 1923 р. В. Сікевич підготував перебування С. Петлюри в Будапешті, забезпечив необхідними документами, узгодив відповідні питання з угорським урядом, підшукав помешкання і отримав фінансування. Водночас від'їзд С. Петлюри із Варшави дав підстави В. Сікевичеві для невтішних висновків. Він усвідомив невідворотність наближення фіналу діяльності місії й спробував отримати через американське посольство в Будапешті візу дипломатичного курьєра. Однак отримання такої візи мало погоджуватися послом США в Берліні. Єдиною людиною, здатною допомогти в цій справі був М. Василько. До нього й звернувся 15 грудня В. Сікевич, мотивуючи наявністю в США "великої української колонії" та необхідністю поїздок кур'єра до Вашингтона на два-три тижні раз на два місяці для спілкування з українським представником Мишугою . Однак, ймовірно, через загострення хвороби (він страждав на важку форму астми) М. Василько не встиг допомогти колезі.
Отримавши паспорти й необхідні документи, 30 грудня 1923 року Симон Петлюра разом із В'ячеславом Прокоповичем виїхав з Варшави. Справжні причини від'їзду Головного отамана не розголошувалися. Офіційна версія передбачала повернення. С. Петлюра "не покинув справу, а виїхав для справи, не втік з Польщі, а виїхав легально з поворотними візами. Коли побачить, що в Європі можна щось зробити, то він там залишиться на довший час, а коли переконається, що його перебування нічого позитивного не дає, то тоді хутко повернеться", - писав начальник його охорони М. Чеботарів сотнику В. Шевченку . На шляху до угорської столиці С. Петлюра і В. Прокопович зупинилися у Відні, де зустріли 1924-й рік у колі українських емігрантів: родин П. Чижевського, Є. Чикаленка та ін . 2 січня Головний отаман з'явився в помешканні Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Будапешті, на Margitrakpart, 53. В. Сікевич передав йому 4 млн угорських крон, надісланих М. Васильком. Деякий час Симон Петлюра перебував в угорській столиці як керівник прес-бюро місії, зупинившись у приватному помешканні. За дорученням Голови Директорії генерал Сікевич організував переклад його інтерв'ю зі співробітником "Рус-прес", передрукованого "Ділом" , для на французьку та англійську мови й передав його "як інформаційний комунікат місцевим амбасадам" . Підготовлені С. Петлюрою повідомлення про останні події в Україні було передано до друку в місцевих газетах. При цьому перебування в Будапешті С. Петлюра розглядав як "тимчасове", передбачаючи виїхати "у більш відповідне місце" . Йшлося про Рим або Париж. З'ясувати можливість виїзду до Італії С. Петлюра доручив В. Сікевичу, зважаючи на його добрі стосунки з місцевою владою, котра з огляду на спільність ідеологічних засад із тодішньою італійською диктатурою могла посприяти в цій справі. 2 лютого для забезпечення його перебування в угорській столиці В. Сікевич отримав від М. Василька наступні 4 млн крон.
Для детальної розмови й обговорення планів вибору остаточного місця осідку Головного отамана до Будапешту навідувався, щойно одужавши від хвороби, М. Василько. Там було прийнято рішення щодо "більш відповідного місця", яким мав стати Париж. За кілька місяців після цієї зустрічі, 2 серпня 1924 року, М. Василько пішов із життя в санаторії німецького курортного містечка Райхенгаль, а В. Сікевич залишив дипломатичну службу. 2 квітня 1924 р. генерал Сікевича отримав повідомлення про припинення угорським урядом "на підставі політичних поглядів" діяльності Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині. Наступного дня голова місії розпочав ліквідаційні заходи й підготовку документів для архіву. А 12 травня 1924 р. він видав останній наказ. Наприкінці травня Головний отаман із В. Прокоповичем від'їхали до Цюриха .
Перебування С. Петлюри в Будапешті певною мірою вирішило подальшу долю генерала Сікевича. Від Голови Директорії він отримав повноваження щодо здійснення спеціальної місії "виучити імміграційні обставини в Канаді". Саме до Канади радив виїжджати йому й англійський колега. В червні 1924 р. генерал Сікевич з родиною прибув до Вінніпегу, а згодом оселився на маленькій фермі під Торонто. Тут проводив активну суспільну працю: брав участь у роботі Ради Української бібліотеки імені С.В.Петлюри в Парижі, українського товариства "Просвіта" імені М. Грушевського в Торонто. Найдорожчою серед численних нагород кадрового військового (ордени св. Станіслава, св. Анни, св. Володимира) були Хрест Симона Петлюри та Пропам'ятний Хрест УГА.
Ірина Матяш, доктор історичних наук, профессор
Громада (Угорщина), №2 (82) березень-квітень 2006 р.
|
