 Так званий Варшавський договір, укладений 22 квітня 1920 року між Главою відродженої Польської держави Юзефом Пілсудським та керівником (головним отаманом) Української Народної Республіки Симоном Петлюрою, належить саме до таких дискусійних аспектів минулого наших двох народів. Характерно, що й дотепер точаться суперечки про зміст і суть цієї угоди. Що ж, власне, це було: спроба об’єднаними силами обох сторін протидіяти наступу більшовиків, котрі прагнули «радянізувати» терени Східної та Центральної Європи, спроба вже тоді уможливити європейський вибір для України — чи банальна зрада українських національних інтересів? А може, мова йде про вимушений, безальтернативний крок загнаного у безвихідь Петлюри? Якими є актуальні уроки тих подій для сьогодення?
Це коло проблем обговорювали в редакції «Дня» наші шановні польські гості: Оля Гнатюк (доктор філологічних наук, І Радник Посольства Республіки Польща в Україні, керівник відділу науки і освіти), Станіслав Стемпєнь (кандидат історичних наук, директор Південно-Східного наукового інституту, м. Перемишль), Ян Яцек Бруський (кандидат історичних наук Інституту історії Ягелонського університету, м. Краків), Анна Лазар (заступник директора Польського інституту в Києві), а також відомі вітчизняні вчені Юрій Шаповал (доктор історичних наук, професор, керівник Центру історичної політології Інституту етнонаціональних і політичних відносин ім. І. Ф. Кураса НАН України), Володимир Горак (кандидат історичних наук, Інститут історії України НАН України), Михайло Кірсенко (професор, доктор історичних наук Києво-Могилянської академії). Підкреслимо, що всі учасники бесіди зовсім не вважають порушену тему вичерпаною — швидше, навпаки, це тільки початок майбутніх розмов.
Олеся ЯЩЕНКО, заступник головного редактора газети «День»: — Перш за все, хотіла б переказати шановним учасникам круглого столу вітання від нашого головного редактора Лариси Олексіївни Івшиної. На жаль, вона не може бути присутньою зараз в редакції через відкриття важливої фотовиставки в Харкові, але просила передати глибокошанованим польським та українським історикам, експертам й журналістам, які зібрались зараз за круглим столом у «Дні», що курс нашої газети на широке, докладне й об’єктивне висвітлення різноманітних аспектів польсько-українських відносин (а «День» належить до тих видань, які приділяють цій проблематиці особливу увагу) і надалі, поза сумнівом, залишиться незмінним. Свідченням цієї уваги є й вихід окремої книги «Війни і мир» в серії «Бібліотека газети «День», присвяченої винятково дискусійним або нез’ясованим аспектам спільної історії України та Польщі.
На думку Лариси Олексіївни, одним із ключових питань, над яким, очевидно, варто замислитись учасникам нашого обговорення, є таке: чому Польща змогла у бурхливу, вогненну добу 1918—1921 років об’єднатися навколо постаті Начальника держави Юзефа Пілсудського, у той час як Україна не спромоглася в ті ж роки згуртуватися навколо фігури Симона Петлюри? Які причини цього? І чому й зараз на теренах України не видно лідера, який міг би стати справжнім високим авторитетом для цілого народу? Висловлюючи щиру вдячність Польському інституту в Києві, який багато зробив задля організації нашої зустрічі, ми хотіли б водночас попросити професора Юрія Івановича Шаповала застосувати свій багатий досвід й бути модератором цього круглого столу.
Юрій ШАПОВАЛ: — Із задоволенням виконую цю місію. Хотілося б тільки, особисто від себе, висловити прохання до всіх учасників: не робити один одному зайвих реверансів (на мою думку, навряд чи потрібно це робити), і, по-друге, прибрати зайві емоційні відчуття, які, схоже, заважатимуть об’єктивній, навіть трохи відстороненій оцінці подій, котрі, як ми зараз усі бачимо, набувають нової несподіваної актуальності. Вони актуалізуються завдяки одній фразі Симона Петлюри, котра згадується в сьогоднішній публікації «Дня» (№82-83) «В зачарованому колі: рік 1920», присвяченій якраз темі нашого обговорення — Варшавському договору: Пілсудський-Петлюра. А фраза ця звучить так (Петлюра звертається до українців зі «свого» табору, які виступали проти договору): «Я знаю, що більшість з вас не вірить у наш новий союз. То нагадаю вам таку приказку: «Тату, он чорт лізе в хату!» — кричить переляканий син. «Хай буде чорт, аби тільки не москаль», — незворушно відповідає батько».
Ці слова Петлюри жахливі (самі по собі), як на мою думку, для кожної нормальної людини. Але ці слова, на жаль, негайно повертають нас до багатьох сьогоднішніх реалій — і українських, і, що, як на мене, найбільш небезпечно, реалій польських. Бо Польща постає в очах багатьох українців як держава європейської орієнтації, як держава, що провадить збалансовану політику, що бачить і Україну в цьому європейському «ландшафті». Проте останні події, на превеликий жаль, засвідчили, що це не завжди так. Ось давайте чесно обговоримо ці питання, згадаємо про минуле, чесно проаналізуємо те, що бачимо сьогодні. Для нас важливо зараз зрозуміти мотивацію дій Петлюри — як і дій тих сил, які бажають, щоб Україна все ж таки залишилась Україною, а не Малоросією. Отже ж, чим для нас є важливою та угода і який головний урок ми мусимо засвоїти з подій 90-річної давнини? З вашого дозволу, я надам слово Володимиру Гораку, який у своїй статті «За нашу і вашу свободу», надрукованій в газеті «День» у 2006 році, висловив таку думку: Пілсудський був дуже монолітною особистістю, навіть диктатором, натомість Петлюра — це такий собі центрист, який хотів усіх примирити, об’єднати, усіх «консолідувати». Чому ви, пане Володимире, так вважаєте?
Володимир ГОРАК: — Почну, мабуть, з того, чому стався отой «первородний гріх» Петлюри, який ми зараз обговорюємо.
Юрій ШАПОВАЛ: — А у Пілсудського, на вашу думку, гріхів не було?
В. ГОРАК: — Поза сумнівом, були, і я про них ще скажу. Отож, Варшавська угода, що відіграла неабияку роль як у розгортанні національної революції 1918—1921 рр., так і у відносинах між Польщею та Україною, складалася, як відомо, з двох частин — по-перше, з політичної конвенції, яку було підписано у Варшаві 22 квітня 1920 року, і, по-друге, з військової конвенції, яку підписали теж у Варшаві представники Польщі та УНР через два дні — 24 квітня цього ж року.
На мою думку, всі статті, наявні в обговорюваному нами договорі, можна за їхнім змістом чітко розподілити на дві групи. Перша група: ті з них, які сприяли справді демократичним та рівноправним відносинам між двома країнами. Але були й такі, що ставили ці засади, м’яко кажучи, під великий сумнів. Зі статей, що відносились до першої, «світлої» групи, я б навів ті, котрі містили визнання Польщею Української Народної Республіки як суверенної, незалежної держави; містили зобов’язання обох держав не вдаватися до будь-яких дій, ворожих як щодо інтересів України, так і щодо інтересів Польщі; зобов’язання обох країн забезпечити вільний, нічим не обмежений національно-культурний розвиток як поляків в Україні, так і українців у Польщі; визнання права уряду УНР отримати в майбутньому повну, суверенну владу на українській землі; визначення українських збройних сил УНР та польських військових з’єднань як союзників у боротьбі проти спільного ворога — більшовиків; визнання права УНР на привласнення переважної частини військових трофеїв, які будуть здобуті в ході бойових дій; зобов’язання польської сторони формувати на контрольованій нею території українські збройні сили, забезпечуючи їх усім необхідним; і, нарешті, можливість виведення польської армії з території України за пропозицією однієї з двох сторін.
Але, на превеликий жаль, були не тільки ці статті. До другої групи статей, на мою думку, слід відносити такі, котрі явним чином звужували національний суверенітет України. Тут необхідно підкреслити, що відповідно до Варшавського договору УНР погодилась із закріпленням за Польщею прав на Західну Україну, на Галичину, Окрім цього, загальне керівництво операціями як польських, так і українських збройних сил покладалося винятково на польське командування. Фактично українські збройні сили ставали складовою польської армії. А що ж залишалось тоді українському військовому командуванню? Стати «генералами без армії»? До того ж під контроль Польщі мали перейти практично усі українські залізниці... Додам, що уряд УНР зобов’язувався за договором забезпечити польські війська на українській території різними продуктами харчування — винятково за власний рахунок. А технічне виконання майбутньої евакуації польської армії з України мало відбуватися «лише за згодою сторін». Тобто, вимога України (гіпотетична) виводити польські війська ще не була достатньою умовою реального виконання цієї дії. Невизначеним залишався і стан земельних володінь великих польських власників в Україні.
Якщо ж підсумувати оці всі умови договору, то, мені здається, ми не можемо говорити про Варшавську угоду як таку, що забезпечила справді демократичне, рівноправне розв’язання проблем українсько-польських відносин. Очевидно (з моєї точки зору) виграла Польща.
Ю. ШАПОВАЛ: — Чи вважаєте ви, таким чином, що це була угода «старшого брата» (Польщі) з «молодшим братом» (Україною)?
В. ГОРАК: — Майже так. Єдине, в чому справді виграла Україна — це те, що Польща надавала їй значну військову підтримку в боротьбі з більшовиками. Це — сюжет, на жаль, непоодинокий в українській історії: «старший брат», що виступав у ролі союзника, прагне нав’язати свою волю.
Станіслав СТЕМПЄНЬ: — Не підлягає жодному сумніву, що тим, хто, образно кажучи, «роздавав карти», був Пілсудський. І враховуючи його статус «Начальника Держави», і виходячи з реального стану польської армії на той час. Не забуваймо, що польська держава уже мала тоді чітку територію та структури організації — на відміну від УНР. І ось тут постає важливе питання: які цілі переслідувала політика Пілсудського, яким він бачив майбутнє Польщі й України? Пілсудського як політика і як людини? Пілсудський як політик, на мою думку, зосереджувався на просуванні Польщі в Європу — не так ту, що реально тоді існувала, як Європу майбутнього. Він хотів збудувати у Європі «новий лад». Проте, перешкодою на цьому шляху була як великодержавна Росія, так і Росія більшовицька, котра заступила Росію царську. Пілсудський прагнув стати партнером (і то якомога більш рівноправним) у переговорах з Францією та Великою Британією. Зрозуміло, проте, що ніхто з західних держав не вів би рівноправні перемовини чи то з Польщею, чи з Україною в умовах, коли на східноєвропейських теренах домінувала б Росія. І це Пілсудський прекрасно розумів й враховував у своїй політиці. Отож, Пілсудський постійно шукав нову концепцію Польщі в Європі, її місце там. Це була б така Європа, де, нарешті, відновить свою державність (після 120 років боротьби) Польща, але відновить її також і Україна, народи Кавказу та Балтії. Особливі почуття Пілсудський відчував до Литви, Білорусі, України, прагнучи узгодити їх майбутнє з новою концепцією Європи. А в цій Європі, де жоден народ не диктував би свою волю іншому народу, послаблена Росія давала б новий великий шанс раніше уярмленим націям. А сильна — позбавляла.
І другий аспект. Пілсудський, просто як людина, любив Україну. І знав Україну. Як кожна людина має певні «слабкості» та симпатії, так мав їх і Пілсудський. І Україна точно входила до кола його симпатій. Його думки, записані одним із ад’ютантів, свідчать, що Україна була для Пілсудського істотною, значущою величиною. Як зрештою, і для кожного поляка, бо для всіх нас Україна — це не тільки держава-сусід, а й спільна історія, спільний історичний простір, степи, козаччина, схожі культури та мови...
Пан Володимир Горак говорив про нерівноправність Варшавського договору. Але спитаємо себе: чи бувають в політиці, історії союзи абсолютно рівноправні? Адже Пілсудський мав дбати про безпеку своєї держави, мусив передбачати дії й наміри своїх партнерів. Слід також зазначити, що Пілсудський був главою держави, а не диктатором, він мав у парламенті сильну опозицію, а саме в парламенті була зосереджена влада. Можна навіть сказати, що, укладаючи союз із Пілсудським Петлюра ризикував значно більше — він міг втратити усе, а парламент у будь-який момент міг усунути його з посади глави держави. Відразу ж після підписання угоди, в парламенті почалися розмови, що через союз із Петлюрою Пілсудський «втягнув Польщу в авантюрну політику на Сході», яка не лише несе загрозу незалежності Польщі, а й призводить до погіршення відносин із Францією та Великою Британією, які вірили, що більшовицька Росія незабаром упаде й тому не варто надто територіально послаблювати землі нещодавнього союзника — Росії.
Та й ризикує Петлюра набагато менше. Союз із Польщею, хоча також додав йому чимало ворогів, проте, в разі успіху Петлюра міг виграти значно більше. Його виграшем могла стати незалежність України, хоча й трохи «усіченої» на заході, але, окрім цього, дуже великої територіально держави зі столицею в Києві й майже усіма історичними містами та регіонами. Інших союзників, окрім Польщі, Петлюра не мав.
Ян Яцек БРУСЬКИЙ: — Звичайно ж, союз Пілсудський —Петлюра був конструкцією складною та суперечливою. Цей акт від самого моменту підписання оцінювали по-різному, до того ж, відразу сформувалися дві протилежні точки зору, так би мовити, два «полюси». Згідно з першим поглядом, Україна мала справу з «польськими імперіалістами», які зуміли знайти для себе слабшого партнера й змусили його до повної капітуляції. Згідно з іншим — це був братерський союз, а поляки ідеалістично боролися на полях України «за нашу і вашу свободу». Тим часом обидві версії занадто однобічні, а історична правда — значно складніша. Для мене союз 1920 р. — це класичний приклад тверезої політики (Rеаlpolitik — німецькою) з обох сторін. Договір сам по собі не був рівноправним (і не міг бути, бо не було рівноправних партнерів: із одного боку був уряд УНР, який уже практично не контролював власну територію, майже не мав війська, а з іншого — уже сформовані державні структури Польщі). Але він відповідав реальним умовам часу та — найголовніше — справжнім стратегічним інтересам обох держав. Тоді склалася дуже непроста ситуація: адже тогочасну Україну сприймали на Заході як «німецьку інтригу», колишнього (з часів Брестського миру 1918 р.) союзника Берліна та зрадника Антанти, самостійність якого не варто захищати. Із іншого боку — більшовики дивилися на українську державу лише як на бар’єр (средостенье — зa висловом Сталіна), який стримує похід революції на захід — перешкоду, яку конче потрібно знищити. Ось Петлюра й спробував знайти якийсь вихід. Домовитися з урядом Польщі, який уже налагодив добрі стосунки із Заходом — це, на думку Петлюри, мало б сприяти процесу міжнародного визнання України. Звичайно, українці в цих переговорах мали слабшу позицію, аніж поляки, які вже сконсолідували свою державу. Але це не означає, що тут можна говорити про прояв польського імперіалізму, який нібито скористався ситуацією, в яку потрапила Україна та прагнув повністю підпорядкувати собі сусіда. Справді, Польща — чисто теоретично — не могла тоді навіть мріяти про якийсь протекторат над Україною. Україна була — та й залишається сьогодні — державою з фактично більшим, аніж Польща, потенціалом: людським, територіальним, економічним! Це добре усвідомлювали архітектори договору — Пілсудський та Петлюра.
Михайло КІРСЕНКО: — Із точки зору міжнародного права, існують дві фази передачі території. Це опанування територією: а) де-факто та б) де-юре. Де-факто Західна Україна (Східна Галичина) втрачена в результаті братовбивчої польсько-української війни 1919 року, отже, Петлюра ніяк не міг «передати Західну Україну», бо він її не мав. Де-юре передача може відбутися за договором, підписаним вже після війни, а не перед війною. І ця передача відбулась внаслідок Ризького договору, укладеного між радянським урядом та Польщею уже пізніше, після війни, в березні 1921 року. Саме тоді Радянська Росія й Радянська Україна передали Західну Україну Польщі, точніше, визнали юридично право Польщі на ці землі. А всі проміжні угоди (зокрема, і Варшавська) є не більш ніж проміжні угоди.
Друга позиція — щодо підпорядкування в оперативному відношенні українських військ польським згідно з Варшавським договором. Дуже схожим чином у 1944 році, після висадки в Нормандії, французькі війська були підпорядковані генералу Ейзенхауеру — і що це доводить? Що Франція не була суверенною?
Третя позиція. Так, польські війська залишались в Україні на якийсь час; ну то й що — наприклад, американські війська залишились в Німеччині після закінчення Другої світової війни, але хіба це означає, що Німеччина не є суверенною державою?
Це все реальні речі. В умовах «чотирикутника смерті», що утворився 1919 року (на сході — біла армія Денікіна та Червона армія Леніна — Троцького, на півдні — румуни, на заході — поляки, а посередині — тиф!) іншого виходу в Петлюри просто не було. На той час це була оптимальна угода.
Щодо порівняння двох постатей — Пілсудського й Петлюри. Вони дуже порівнянні. Обидва соціалісти, обидва ренегати соціалізму. Пілсудський сказав, що він вийшов із червоного трамваю на зупинці «незалежність Польщі».
Сто з гаком років до цього Польща борсалася — спочатку в повстаннях, потім у «праці органічній» (повсякденній еволюційній роботі на благо нації). У повстаннях не можна її порівнювати з Україною, в «праці органічній» — можна, тільки в Польщі ця праця була набагато глибшою та інтенсивнішою. Європа знала Польщу; Європа не знала Україну. Під час Першої світової війни з обох боків (і з боку Німеччини, і з боку Антанти) були пропозиції незалежності Польщі; з жодного боку не було пропозицій незалежності України. Так що коли ми оцінюємо цю угоду, то треба просто виходити з реального співвідношення сил. Західноукраїнська Народна Республіка імпонувала Заходу, бо була помірковано-ліберальною, проте Польща була надійнішим союзником; а соціалістичні гасла Центральної Ради та УНР імпонувати Європі аж ніяк не могли.
І ось що важливо. Під час поновлення незалежності в листопаді 1918 року Польща мала як мінімум п’ять урядів(!). У Варшаві діяла регенційна рада, створена німцями; в Любліні сидів соціалістичний уряд; в Кракові сиділа так звана «Ліквідаційна комісія»; в Цєшині сидів «Національний комітет»; в Парижі теж діяв «Національний комітет». Причому з цих п’яти урядів чотири вважали себе загальнонаціональним представництвом (!) і були «на ножах». Але в критичний момент у всіх урядів вистачило розуму віддати владу в руки однієї людини — Юзефа Пілсудського. Це багато в чому й визначило перебіг подій. А в Україні все було роздерто.
С. СТЕМПЄНЬ: — Якщо Петлюра вважав, що Польща загрожує інтегральній територіальній цілісності України, то він розумів й інше: Росія (як «біла» так і «червона») загрожує самому існуванню України як держави.
Оля ГНАТЮК: — Між іншим, у Києві нарешті з’явилась вулиця Петлюри (колишня Комінтерну). Але вважаю, що водій таксі, якщо його попросити відвезти на вулицю Петлюри, дуже здивується: мовляв, а де це? І це справді — не жарт.
Ю. ШАПОВАЛ: — Я був причетний до нової назви вулиці — як член комісії з перейменувань. Щоправда, таблички замінили тільки на одному будинку. У Києві нема пам’ятника Петлюрі — у Варшаві їх два.
Ю. ШАПОВАЛ: — Тепер саме час перейти до другої частини нашої розмови й поговорити про особистості. Ким був Пілсудський? І ким був Петлюра?
С. CТЕМПЄНЬ: — Один із відомих у еміграції українських публіцистів Іван Кедрин-Рудничький написав таку порівняльну статтю «Пілсудський а Петлюра», де, зокрема, згадує, що після 1918 р. Пілсудський то вже була легенда боротьби про незалежність держави «в’язнем Магдебурга», творець польського підпільного визвольного руху перед вибухом Першої світової війни, творець Польських легіонів, Польської військової організації... А що в тої час робив Петлюра? Писав статті. Є такий текст Володимира Винниченка, до речі, недоброзичливця Петлюри, про те, що Петлюра як став Головним отаманом то «ходив із попами, з процесіями» і хотів би, щоб на Хрещатику йому падали в ноги й цілували руки. Може, це дещо буквально, але в цьому є зерно правди. Петлюра розумів, що державний муж мусить мати за собою традицію, мусить мати суспільний авторитет, нація повинна його бачити як державного мужа. І його поразка є в тому, що він цю традицію не міг створити в тої час. Він не мав на це часу...
Ю. ШАПОВАЛ: — Пане Яцеку, скажіть, а що Пілсудського в Польщі всі так люблять?
Я. БРУСЬКИЙ: — Звичайно не всі Пілсудського люблять, та далеко не всі любили його в 1920 р. У складний момент формування національної держави полякам вдалося досягти певного — правда, не такого вже й довгострокового, — компромісу. Тоді Юзеф Пілсудський перебрав (легальним шляхом) фактично диктаторські повноваження, які дозволили йому енергійно діяти. Однак це не означає, що він користувався всенародною любов’ю та розумінням. Було багато середовищ та цілих регіонів (зокрема, Познаньщина та Помор’я), де Пілсудський практично не мав політичної підтримки. Очевидно, це створювало чимало проблем як Польщі, так й Україні. Є дуже цікавий лист Пілсудського генералу Сосновському від початку травня 1920 р. У ньому він пише про те, що познанські полки, йдучи Україною, не розуміють, що вони на території союзника — дорогою усе грабують, а Пілсудський (Головнокомандуючий!) не може нічого вдіяти. Він лютує, що негідна й дурна поведінка деяких військових руйнує цілу польсько-українську концепцію. Таким чином, зазначимо — трагедія полягає в тому, що не лише Петлюра, а й Пілсудський не мали достатньої підтримки та розуміння в суспільстві.
С. СТЕМПЄНЬ: — Зазначу, що Петлюра не був дилетантом ані в політиці, ані у військових справах. Інакше тоді можна сказати, що Пілсудський також був дилетантом. Але одна справа — це події навколо «Арсеналу» в Києві в перших днях лютого 1918 року, в яких Петлюра брав активну участь. Інша — гайдамацький кіш, який він свого часу очолював. Третя — якщо читати думки Петлюри про створення української армії. На підставі усього видно, що він не був дилетантом. Пілсудський також майже не мав військової практики та не закінчив жодного військового училища. Він теж жив із публіцистики.
Ще хотів додати про різницю між Пілсудським і Петлюрою. Після здобуття Києва Пілсудського буквально носили на руках у Варшаві. Петлюру ніколи не зустрічали б так у Києві. Частина суспільства могла б це зробити, а інша агітувала б за радянську Україну. Тобто, суспільство не було монолітним і Петлюра не став загальнонаціональним лідером, а Пілсудський — став — попри всю свою схожість із Петлюрою й їхні спільні справи.
М. КІРСЕНКО: — Професор Стемпень сказав те, що я хотів. Зокрема, що Петлюра був таким же дилетантом у державотворенні, як філософ Томаш Масарик, піаніст Іѓнацій Падеревський, музикознавець Вітаутас Ландсбергіс... За три місяці до того, як Масарик тріумфально став президентом Чехословаччини, його було оголошено підлим зрадником... Так що все змінюється. Пане Станіславе, цілковито згоден із вашою оцінкою, тільки одна маленька деталь. Пілсудський помер у славі. Петлюра — відомо, як загинув. У результаті, на нього можна було скинути з боку ворогів усе. Він безуспішно, але намагався боротися проти погромів, відповідно з нього зробили антисеміта. Був абсолютно послідовним патріотом, відповідно його перетворили на зрадника...
Ю. ШАПОВАЛ: — Ми намагаємося збагнути спільне і відмінне у цих двох постатях. Цікавим є тут такий факт: Юзеф Пілсудський уклав Ризьку угоду (березень 1921 року) з радянською Росією та радянською Україною. При цьому він прекрасно розумів, що цією угодою фактично анулюється Варшавський договір. Чим він при цьому керувався?
С. СТЕМПЄНЬ: — Це — надзвичайно важливе питання, яке не стосується лише поляків та українців. На тогочасній політичній арені було значно більше гравців. Але найважливішим було те, чи могли поляки продовжувати боротьбу? Проте у них не було вдосталь ані провіанту, ані зброї. Тому вони були змушені звернутися за допомогою до західних країн, зокрема до Франції та Великобританії. Але що відбулося? Саме тоді почалися страйки британських докерів, котрі не хотіли завантажувати кораблі зброєю та провіантом для польської армії, а проголосили гасло «Руки геть від Краю Рад!» Треба було вирішити, чи Польща в змозі підтримувати цю боротьбу, чи польський народ може й надалі приносити жертви на захист української державності. Пілсудський мав чимало політичних противників. Населення стомилося боротися, проте, щоб не зраджувати Петлюру, він особисто хотів підтримувати цю боротьбу. Це була дійсно важка та гірка ситуація. Але Петлюра теж розумів, що подальша війна з більшовицькою Росією неможлива. Хоча можна було організувати повстання проти радянської влади на території України, але для цього не було, як уже зазначалося, ні провіанту, ні зброї. Та й польське суспільство не було готове до такого повороту.
Ю. ШАПОВАЛ: — Була така домовленість, що сторони, які уклали Варшавську угоду, не будуть вдаватися до дій, які суперечать інтересам одна одної. З огляду на це, чи Пілсудський зрадив Петлюру?
С. СТЕМПЄНЬ: — На мою думку, неправильно так ставити питання. Чому Пілсудський мав бути зрадником? Просто в нього не було іншого вибору. Врешті, це було не його рішення, а польського сейму, у якому він не мав більшості.
Ю. ШАПОВАЛ: — Гаразд. Можна сказати, що Польська держава не виконала цієї угоди. В. ГОРАК: — Як ви вважаєте, чи настав такий момент, коли Пілсудський збагнув, що Петлюра — відіграна карта з точки зору польських інтересів?
Ян Яцек БРУСЬКИЙ: — Гадаю, такий момент ніколи не настане. Я хотів би повернутися до моменту підписання Варшавського договору. Йому передувала багатогодинна нічна розмова між Пілсудським і Петлюрою, яка, власне, вирішила справу. Ці два герої зустрілися, зрозуміли один одного. Бо це були схожі за характерами постаті, які — це головне — справді шанували один одного. «Такі, як Петлюра, народжуються раз на кожні два століття», — так вже після смерті свого українського соратника висловився Маршал. Пілсудський не залишив Петлюру. Українські війська та політичні діячі перейшли на польську територію (приблизно 40 тис. людей!) і чекали можливості повернутися в Україну. На території Польщі існували український уряд, парламент, вища військова школа... Спершу офіційно, а вже потім таємно. У травні 1926 року Пілсудський повертається до влади, і саме у ті дні в Парижі гине Петлюра. Це, звісно, не випадковість. Про союз із українцями «пілсудківці» не забули. Ще за багато місяців до травневого перевороту точилися інтенсивні політичні розмови. Поляки, очевидно конспіративно, передають українцям кошти, дозволяють їм створити у Парижі газету «Тризуб» — дуже важливу для пропаганди справи УНР у світі. Врешті-решт, з’являється пропозиція, щоби Петлюра повернувся до Варшави — аби спільно з Пілсудським продовжувати боротьбу проти більшовиків. Але Москва встигла зруйнувати цей план...
С. СТЕМПЄНЬ: — Гадаю, тут є ще один момент, на який слід звернути увагу. Згідно з додатковою угодою, підписаною — супроти думки Пілсудського — вже після Ризькoго договору, Петлюра та декілька інших українських діячів мали бути вислані з Польщі. Але цього не сталося. Була спроба вбити його ще у Польщі більшовицьким агентом, але поляки охороняли Петлюру.
М. КІРСЕНКО: — Біда Петлюри у тому, що він був центристом, а Пілсудський — федералістом. Але як керівник держави Пілсудський мусив бути, і таки був, реалістом, тому треба враховувати все. Пілсудський був між дуже поляком Дмовським і не дуже поляком Дзержинським. І мусив бути десь там посередині. Чи Пілсудський зрадив Петлюру? Договори треба виконувати. Але коли вони відповідають реальним умовам. Міняються умови — мають мінятися договори. Тому я згоден із колегами, що Пілсудський робив значно більше того, що він міг зробити для Петлюри й української справи.
Ю. ШАПОВАЛ: — Я вважаю, що постаті Пілсудського і Петлюри вимагають окремих історичних досліджень. Знову цитую класика Сюндюкова. Він пише: «Знати про помилки історії — це ще не означає напевно не повторювати їх. Гарантії тут немає й бути не може — вірніше, гарантією є лише єдність осягнення, розуміння та усвідомленої дії». Для мене це дуже важливі слова. Оскільки третю частину нашої розмови я хотів би присвятити актуалізації нашої сьогоднішньої розмови, а також тих подій, що відбулися 90 років тому. Видається, ніби і Україна, і Польща зараз вступають до нової фази. Для мене страшним знаком цього стала загибель польської еліти в літаку під Смоленськом. З іншого боку, ми маємо очевидний меседж-сигнал від нинішнього політичного керівництва України. Стрілка політичного компасу починає змінювати свій рух. І наскільки я поінформований, і в Польщі нині формуються інші вектори. Насамперед, для нас зараз важливо оцінити внутрішню політичну ситуацію в країні. Отже, запитання до присутніх: чим для нас важливі ці уроки, в чому їх актуальність?
Ігор СЮНДЮКОВ: — Коли я замислююся над актуальністю історичних уроків, то найперше спадає на думку кінцівка видатного фільму Єжи Гофмана «Вогнем і Мечем»: «занепад Козацької України через декілька десятиліть як об’єктивно неминучий процес потягнув за собою занепад Польської держави». Висновок: послаблення однієї з двох наших держав, нехай не зараз — у наступному поколінні, неминуче призводить до послаблення іншої держави. Адже завжди є третя держава, що і нині керується доктриною Олександра Сергійовича Пушкіна: «або слов’янські струмки об’єднаються в російському морі, або це море загине». Саме таку альтернативу намалював російський класик.
|
