Розділи новин

Старі публікації [0]
1991 - 2000 [1]
2001 [0]
2002 [1]
2003 [1]
2004 [0]
2005 [2]
2006 [6]
2007 [1]
2008 [5]
2009 [18]
2010 [5]
2011 [2]
2012 [0]
2013 [0]
2014 [0]
2015 [3]
Бльоґ [3]
Головна » 2009 » Листопад » 22 » Лист С.Петлюри до міністра Ісповідань проф.І.Огієнка
Лист С.Петлюри до міністра Ісповідань проф.І.Огієнка
12:14
Надаючи справі організації української Церкви велике значення з погляду державного, я приходжу до висновків, що ми не продумали до логічного кінця поставленого перед українською державністю про націоналізацію нашої Церкви. Ми бачимо її в так званій автокефалії. Це алгебраїчна формула, що її можна вирішувати різно з погляду церковної практики. Справа автокефалії Церкви може розумітися всіляко: як з погляду теоретично-канонічного, так і з погляду церковної практики. На мою думку, ця справа нашими церковними діячами не розкрита як слід, а щодо свого ієрархічного змісту (дотеперішнього), то до кінця не доведена.

Ми гадаємо, як що будемо мати власних єпископів, то цим уже ставимо Церкву на тверду основу, з якої ніякі політично-церковні конфлікти її не зсунуть. Далі власного митрополита в столичному місті наші автокефальні мрії й змагання не йдуть, а поза "вищу церковну раду” при тому ж митрополитові не сягають. Наскільки помилковними і облудними є такі мрії, показала нам практика за часів Скоропадського, що автокефальним змаганням української Церкви зразу ж надала цілком протилежний зміст, проголосивши залежність нашої молодої Церкви од московського патріярха, тим самим саму ідею автокефалії повернувши в нівець, а маєстат голови московської Церкви піднявши до становища зверхника нашої Церкви фактично.

Коли зважити вагу політичних моментів такої залежности, то ми прийдемо до висновку, що така залежність буде все в’язати і лет, і розвій, як церковної так і політично-державної думки української нації. Якими б успішними не були в майбутньому наші здобутки та досягнення в площині політичної боротьби, всю ідею нашої державної незалежности "по руках і ногах” буде в’язати оця залежність в площині церковній, вгашаючи і підтинаючи самостійницькі змагання нашого народу. Нація, що стремить до власного державного життя, не може примиритися з такою незалежністю. Зупиняючись над справою автокефалії української Церкви, я гадаю, що ми повинні цілком послідовно розкрити зміст цієї формули і зробити логічні висновки з нього.

Очевидна річ, що належними постановами тимчасових вищих органів української Церкви (у формі соборів), подиктовані політичними моментами київські ухвали 1918 р., що встановили залежність нашої Церкви од московського патріярхату, будуть скасовані. Але я гадаю, що цим скасуванням справи цілковитої автокефалії нашої Церкви ми на ґрунт непохитний ще не поставимо; необхідно піти далі і надати такі форми самостійности нашої Церкви, які б відповідали державним інтересам української нації і були б логічним завершенням самої ідеї про церковну автокефалію.
Коли ієрархичні моменти останньої втілені будуть тільки у формі власних єпископів, а на чолі інституту єпископів стоятиме митрополит Київський, - цього, на мою думку, не вистачить для того, щоб Церква українська стала на рівні, в усвідомленні і нашому, і інших народів, з другими Церквами православними. При цих умовах Церква Андрія Первозваного все буде "пасти задніх”, все не буде мати того авторитету, тієї пошани, які їй повинні належати як з мотивів державних, так і з мотивів церковної історичної традиції, як до Церкви первозванним Ісуса Христа апостолом заснованої. Я передбачаю більші комплікації для нашої Церкви, що випливають з такої незавершеної, мовляв би "половинчатої, ієрархічно-організаційної структури української Церкви”.

Ця структура не дає ґарантій за додержання вимог церковної дисципліни найвищими достойниками нашої Церкви, одкриває можливості центробіжних стремлінь з їхнього боку, церковно-політичного авантюризму, себто дає можливості для рецидиву у молодій українській Церкві тих виснажаючих її внутрішню силу, її одпорність, її зовнішній маєстат явищ, що їх знає наша церковна історія: 1) під час запровадження унії та 2) підпорядкування нашої Церкви під зверхню залежність од Церкви московської. І, як причиною загублення нашої державної незалежности, помимо економічно-політичних причин, було незавершення процесу консолідації української нації під час смерти гетьмана Богдана, бракує єдиної державної ідеології у його заступників, що має об’єктивну цінність для всіх кляс тогочасної української нації, - так причиною загублення українською Церквою тогочасної автокефалії був брак єдиної церковної думки у вищих її достойників, брак відповідньої дисципліни серед них і незавершена, як слід, організаційна структура тодішньої нашої Церкви, голова якої – митрополит київський – мав більше моральну силу для нашої Церкви, як ієрархічно-фактичну.

З мого погляду, майбутня структура ієрархічна української Церкви, оскільки про неї судити можна на підставі дотеперішньої практики і оскільки не зроблено буде відповідних корективів до неї, ховає в собі і внутрішню "червоточину” і не дасть ґарантій безупинного розвитку національної Церкви. Коли взяти зносини майбутньої нашої Церкви з співзвучними собі, хоча б грецькою, царгородською чи сербською, то тут матиме місце нерівність; на нашу Церкву, на вищих її представників і на голову її митрополита, все "згори” заглядатимуть патріярхи інших Церков, відповідним чином і трактуючи нашу Церкву, що для її авторитету, маєстату було б небажаним, а з боку державних інтересів навіть шкідливим.

Так само і для культивування авторитету церковної ієрархії серед кругів церковних, серед великої української державної парафії, фіґура митрополита, як голови – очолення нашої Церкви, було б мало імпонуючою. Та й по суті справи, коли хочемо надати українській Церкві, як Церкві Апостола Андрія Первозванного, відповідаюче їй значення, то ми повинні моменти, зв’язані з цим завданням, продумати до логічного кінця і в таку зовнішню форму втілити, яка б одповідала тому змістові, що в ній і в її історичнім атрибуті міститься.

Я думаю, що українська автокефальна Церква головою своїм повинна мати ВЛАСНОГО ПАТРІЯРХА, як цілком логічне завершення її ієрархічної архітектоніки і еволюції нашої національної думки, нашої національно-церковної ідеології. Український патріярх – це річ, потреба якої вимагається інтересами української Церкви та своєчасно оцінкою тих небезпек, що загрожувати будуть, - я це передбачаю – в її натуральному розвиткові. В майбутніх конфліктах нашої держави з Москвою, втутрішнє міцна, ієрархічно дисциплінована українська Церква може відограти велике позитивне значення у вислідах такої боротьби.

В зносинах, в поширенні свого морального й іншого впливу на православні Церкви (грузинську, білоруську, польську, лотиську, вірменсько-григоріянську) держав, посталих на місці давньої Росії, ТАКА УКРАЇНСЬКА Церква, як я хотів би в майбутньому недалекому її уявити, могла б так само допомогти зміцненню та впливові нашої державности, не кажучи вже про ті придбання, що цією дорогою і для своєї сили вона може осягнути. Висловлюючи оці мої міркування в такій важливій справі, я мало роблю собі клопоту з того, що вони приходять в голову серед таких несприятливих обставин.

Без огляду на останні, мусимо мати з’ясованими і pia desideria нашого державного будівництва, інтеґральною частиною якого є й пляноване будівництво української Церкви. Такої – точно до деталів продуманої програми ми не мали; і це, з мого погляду та досвіду, було одною з головних наших невдач. Мусимо все зробити щоб ця ідея перемогла, стала елементарно зрозумілою, знайшла своїх активних адептів і оборонців. Я певний є, що ідея власного патріярхату, як найбільш доцільної ієрархічної форми в організації української автокефальної Церкви, носиться в свідомості, чи може напівсвідомості наших церковних кругів, шукаючи лише стимулу, імпульсу для свого виявлення і кристалізації.

Симон Петлюра, 19 грудня 1921р.
 

 
Категорія: 2006 | Переглядів: 476 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Форма входу

Пошук

Друзі

Статистика