У листопаді цього року виповнюється 85 років від Другого зимового походу Армії УНР, який став останньою спробою уряду УНР, очолюваного Симоном Петлюрою повалити більшовицьку владу. Передбачалось ввести в охоплену селянськими повстаннями Україну військові частини інтернованих формувань збройних сил, об´єднати діючі партизанські загони та поширити збройне повстання на всю територію радянської України. Після його невдалого закінчення фактично завершилася поразкою українська національна революція 1917 – 1921 років.
В Україні ситуація на той час була надзвичайно важкою. Впродовж 1920 – 1921 років на наших землях, окупованих Радянською Росією тривала жорстока "воєнно-комуністична" політика з репресивними каральними акціями та примусовим, із застосуванням військової сили, вилученням хліба та інших продуктів. На підтвердження наведемо показовий фрагмент із листа В. Леніна до командувача Південним фронтом М. Фрунзе: "Тов. Бухарін каже, що урожай на Півдні прекрасний. Тепер головне питання всієї радянської влади, питання життя і смерті для нас, - зібрати з України 200-300 млн. пудів".
Селянинові дозволялося залишати собі всього близько 30 фунтів збіжжя на місяць. Щоб сприяти реквізиціям, більшовицька партія організовувала комітети незаможних селян (комнезами), члени яких мали переваги при розподілі землі, звільнялися від податків і діставали 10—20 % «здобичі». У відповідь на це більшість селян зовсім припинила виробництво. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони України охопила посуха, наслідком чого став голод 1921-1923 рр., що забрав життя сотень тисяч людей.
Така політика породжувала масовий спротив. Але повстання, що стихійно вибухали проти грабунку і знущань більшовицької влади, були не координовані. Орудували повстанці невеличкими групами, збираючись при потребі у великі з’єднання і розпускаючись, коли минала потреба, щоб легше було переховуватись. Повстанці відбивали обози з награбованим майном і реквізованим хлібом, влаштовували залізничні катастрофи, чинили атентати проти комісарів та більшовицьких активістів. Для керівництва повстанням у Києві в березні 1921 р. створюється Центральний Український Повстанський Комітет на чолі з українським старшиною І. Андрухом, делегованим в Україну ще наприкінці 1920 р. По всій Україні виникають губернські, повітові, міські і сільські повстанкоми. Вони розгорнули формування збройних загонів і підпільних груп.
На території Польщі урядом УНР був сформований спеціальний орган - Партизансько-Повстанський Штаб (ППШ). Очолив ППШ досвідчений фахівець партизанської боротьби, генерал-хорунжий Ю. Тютюнник, що був одним із героїв першого Зимового походу і мав значний вплив серед повстанців на Україні. За даними ППШ, в Україні на цей час нараховувалось 42 великих партизанських загони. Серед них виділялися: загін Заболотного (район дій Ольвіополь - Балта), чисельністю - до 6000 багнетів і шабель, 6-8 гармат, кулемети; загін Струка (Коростень - Житомир - Козятин), до 3000 осіб; загін Брови (Новомосковськ - Павлоград), 3000 багнетів, 1000 шабель, 27 кулеметів, гармати; загін Мордалевича (Радомишльський повіт), до 1220 багнетів; формування Бондарчука, Завгороднього і Хмари (Черкащина), до 1200 багнетів; загін Удовиченка (Полтавщина), до 1000 багнетів; "Надбузька Повстанська дивізія" (Гайсинський і Уманський повіти), до 4000 багнетів і шабель. Крім того, діяло повстанське з´єднання Н. Махна (до 30 тисяч осіб). Щоправда, воно не підлягало ППШ і дотримувалось власної тактики, а в серпні - зазнало поразки. У чекістських донесеннях значилось, що "загальна кількість бандитів у 1921 р. досягла 40 тисяч чоловік". Діапазон дій повстанських формувань був надзвичайно широкий: бойові операції проти цілих з´єднань, окремих загонів і залог регулярної Червоної армії, диверсії на комунікаціях і засобах звязку, терористичні акти проти партійних і радянських працівників та активістів, зрив постачання продовольства з України, пропаганда і агітація, збір розвідувальної інформації.
Партизансько-підпільному рухові протидіяли регулярні війська Червоної армії та загони чекістів. Необхідно завважити, що внаслідок витоку інформації про підготовку походу, більшовицьке командування значно підсилило своє угруповання. На липень 1921 р. у безпосередній близькості до польського кордону розташовувалось 126 000 багнетів і 22 000 шабель. Додатково кордонна охорона складала 15 000 багнетів і 1 000 шабель. Вони здійснювали каральні акції щодо мирного населення. По селах проводилася мобілізація молоді до Червоної армії. З дезертирством велася шалена боротьба: ув´язнювались родини втікачів, конфісковувалося їхнє майно, спалювалися оселі, спійманих втікачів розстрілювали. Закінчення війни на фронтах дозволило більшовикам кинути на придушення повстанців значні сили радянських військ і органів держбезпеки, кращі частини на чолі з уславленими воєначальниками - М. Фрунзе, В. Блюхером, П. Дибенком, Г. Котовським, О. Пархоменком.
Міністерство закордонних справ УНР у донесенні-огляді Головному Отаманові від 10 вересня 1921 р. інформувало: "Починаючи з середини серпня, большевицьке командування підводить безпосередньо під кордон (на відтинок Проскурів-Камянець-Могилів-Ямпіль-Бірзула) багато нових піших і кінних частин з відповідною кількістю артилерії і інших різних допомогаючих родів військ... Большевицьке командування до бувшої раніше на Правобережжі в певному стратегічному угрупованні Червоної армії підтягує значні сили з Москви, Лівобережжя і Кавказу".
Нарощуючи потужність ударів по повстансько-підпільному руху, більшовики нищили повстанські загони, викривали їх керівні органи та підпільні групи в містах. На початку осені більшість повстанських формувань було ліквідовано. В подальшому переважною їх формою стали невеликі маневрові загони, які нараховували кілька десятків осіб і діяли здебільшого у лісовій місцевості.
Дослідник Г. Бурнашов підрахував, що чекісти разом з частинами Червоної армії у 1921 р. зліквідували: "бандитських" отаманів - 444, рядових - 29612. В боях з ними захоплено 5 гармат, 266 кулеметів, 8898 гвинтівок, 392 револьвери та 169 бомб... Важко уявити, - зазначає він, - щоб такою величезною кількістю зброї могли володіти "банди". Ні, це була всенародна боротьба за свою свободу, за незалежність своєї держави!". У такій ситуації проходила підготовка визвольного походу Армії УНР. Армія УНР яка, не втративши своєї єдності і боєздатності в листопаді 1920 р. перейшла кордон Польщі у доброму моральному стані, після переходу на її територію була роззброєна та інтернована. Всього в таборах на 20 січня 1921 р. нараховувалося 17464 старшин і козаків. Згодом чисельність інтернованих в польських таборах зростала, і на кінець 1921 р. сягала близько 30 тисяч чоловік. Інструкцією Міністерства військових справ Польщі від 2 грудня 1920 р. було внормоване правне становище армії. На початках армія УНР трактувалася як дружня та союзна. Інструкція зобов´язувала польську адміністрацію забезпечити відповідні умови перебування інтернованих у таборах: організувати харчування та медичне обслуговування, підготувати необхідну кількість бараків.
Але на час підготовки походу ці стосунки різко змінилися. Офіційна Варшава опинилася у вельми незручній ситуації. З одного боку поляки не хотіли іти на повний розрив союзницьких стосунків з українцями, оскільки відновлення УНР як буфера з Росією для Польщі залишалося життєво важливим питанням. З цих міркувань польські військові власті, які допускали можливість нового антибільшовицького походу, сприяли здійсненню планів українського керівництва. З іншого боку, на перешкоді були вимоги Москви до Польщі дотримуватися умов Ризького договору, яким заборонялось існування антирадянських збройних угрупувань на території Польщі. У цій критичній ситуації С. Петлюра продемонстрував високу політичну зрілість і розуміння того, що єдиним шансом, який давав надію на звільнення України від більшовицької окупації, було продовження співпраці з Польщею. Тому докладав усіх зусиль для її зміцнення.
Завдячуючи йому, польська сторона дозволила використовувати інтернованих українських старшин і козаків як посланців в Україну, а також звільнити з таборів 2 тисячі українських вояків та забезпечити їх необхідною амуніцією для походу на Україну і підняття широкомасштабного антибільшовицького повстання.
Незважаючи на те, що повстанський рух в Україні на той час був фактично придушений, що польська сторона не надала необхідної кількості обіцяних коней, озброєння та спорядження, що в умовах ранньої зими лише половина козаків була відповідно взута та одягнена, після неодноразового відкладання терміну початку походу, наприкінці жовтня 1921 р. похід все-таки розпочався.
25 жовтня з нагоди початку походу С. Петлюра послав Ю. Тютюннику (призначеному на той час командувачем Української повстанської армії) листа такого змісту: "п. Генерале! Виряжаючи Вас, Повстансько-Партизанський Штаб та старшин і козаків на велику справу звільнення Батьківщини нашої від московського ворога, від щирого серця хочу побажати успіху в тій тяжкій боротьбі, яку прийдеться провадити на Україні. Прошу передати старшинам і козакам мій привіт, а при розпочаттю справи з´ясувати їм всю історичну вагу та патріотичне значіння того великого акту самопосвяти, який вони виявляють, вирушаючи в Україну, щоб від ворогів її звільнити та розпочати працю для національно-державної відбудови її. Щасти Боже і Вам, і всім старшинам, і козакам, що вирушають в далеку та тяжку дорогу, успіху і слави на добро і щастя нашій Батьківщині".
Перебіг Другого зимового походу
Згідно плану виступило три групи: Волинська - головна, під безпосереднім командуванням Ю. Тютюнника, Подільська - під командуванням підполковника М. Палія; Бессарабська - генерала А. Гулого-Гуленка, яка була ще в стадії формування. Загалом вони нараховували до 1500 осіб. Ю. Тютюнник із Штабом виїхав зі Львова до Рівного 29 жовтня. .2 листопада 1921 р. з села Балашівка, що біля самого польсько-радянського кордону, він доповідав С. Петлюрі: "До п. Головного Отамана! Подільський загін (під командуванням підполковника Палія) 700 чол. (мав бути кінний), 200 рушниць, 10 000 набоїв, 5 кулеметів, 4 стрічки з набоями і 5 - без набоїв, з 25 на 26 - перейшов Збруч (лише 12 кінних). 27 - занято Кам´янець-Подільський і Проскурів. Волинський загін генерал-хорунжого Янченка разом з штабом генерала Тютюнника 900 козаків, 417 рушниць, набоїв 70 000, 32 кулемети з набоями і стрічками, 300 шабель, 15 списів, 500 ручних гранат. 35% роззуті (босі), 50% без шинелей, одяг решти козаків старий і подертий. Великий брак відчуваємо в білизні. Від 1-ї повстанської групи Гулого донесень не поступило. Тютюнник".
Першою виступила Подільська група підполковника Палія. 25 жовтня вона перетнула радянський кордон в районі Гусятина і з безперервними боями здійснила 1500-кілометровий рейд окупованою ворогом територією через Проскурівський, Летичівський, Любарський повіти, повертаючи на північ у Житомирський і Коростенський повіти, а потім - на південний схід, на м. Малин та с. Бородянку. Але їй не вдалося з´єднатися з Волинською групою для спільних операцій, хоч і сходились вони з протилежних боків в одному бою з більшовиками під с. Леонівкою, не знаючи про це самі. Цей прикрий факт нез´єднання груп мав фатальні наслідки, особливо для Волинської групи. 17 листопада Подільська група сягає сіл Гута Катюжанська та Вахівка під Києвом, але змушена була повернутися на захід і 6 грудня перейти польський кордон.
Бессарабській групі доручалося відвернути увагу ворога від головного угруповання Ю. Тютюнника. Але, перейшовши 19 листопада 1921 р. з околиць Бендер на радянську територію, вона зіткнулася з переважаючими силами ворога і після кількаденних виснажливих боїв, зазнавши чималих втрат, змушена була відійти на територію Румунії.
Повстанський загін ген. В. Нельговського, що перейшов в Україну ще в ніч з 19 на 20 вересня 1921 р., мав завдання налагодити зв´язок між Волинською групою Тютюнника і повстанськими загонами Волині. Діючи у складних умовах ворожого переслідування, що скеровувалось діючим в загоні агентом, загін втратив зв´язок зі штабом і не зміг виконати завдання, а з боями і великими втратами відступив за кордон.
Самостійно діяв також загін Гопанчука, який мав зв´язатися з поодинокими повстанськими загонами і підіймати місцеве населення. Загін пробився на Шепетівку, пройшов міста Славуту, Полонне та Брусилів і 24 листопада досягнув села Гурівщина, що на Житомирському шляху в 25 кілометрах від Києва, маючи намір з´єднатися з головними силами.
Головна Волинська група під командуванням Ю.Тютюнника перейшовши кордон в ніч на 4 листопада 1921 р., 7 листопада здобула Коростень.
Однак втримати місто не вдалося. Більшовицьке командування кинуло проти Волинської групи двотисячну дивізію Котовського. Під натиском переважаючих сил ворога група відступила на північ від Коростеня на Дідковичі з подальшим маневром на південь в район Радомишля, а потім на північний схід на Київщину.
Набагато сильніший ворог скрізь чекав на них - на всіх маршрутах і у всіх важливих пунктах. Як свідчать учасники рейду, "не було дня, майже не було години, щоб не було бою. Якщо не більші маневрові бої з частинами Червоної армії, то дрібні сутички з окремими відділами чону, чека, міліції".
Втративши надію з´єднатися з Подільською групою Палія і не відшукавши загону Нельговського, Ю. Тютюнник, виключаючи можливість дальшого руху вглиб України, вирішив повернути назад до кордону.
Було неможливо відірватися від кінноти ворога, а до того ж в кожному селі були червоні відділи і треба було пробивати собі шлях з боями. Як згадує учасник цих подій Р. Сушко: "План, рішучість, хоробрість, консеквентність - все було, але був масово міцніший ворог, а що найголовніше - він уже чекав на нас".
Постійний ворожий натиск, безперестанні бої без сну і відпочинку, голод, сильні морози, бездоріжжя, надлюдська перевтома до решти виснажували напівроздягнуте, майже беззбройне українське вояцтво. Лише фанатична віра в боротьбі за волю допомагала переносити ці нелюдські умови.
17 листопада під селом Малі Міньки в районі містечка Базар група опинилася в оточенні. В запеклім бою, що став останнім боєм Повстанської армії, понад 400 вояків загинуло, понад 500 потрапили в полон, 360 із яких більшовики розстріляли. Вони були засуджені до страти Комісією Особливого відділу Київського військового органу 22-23 листопада 1921 року.
Страчених під Базаром за поданням СБУ реабілітовано Генеральною прокуратурою.
Отже, Другий Зимовий похід, що мав за мету скоординувати повстанські дії і призвести до повалення радянського режиму на Україні, за складних і несприятливих обставин та під тиском цілої низки причин закінчився трагічно і не приніс очікуваних результатів.
Він став останньою відчайдушною і героїчною спробою Армії Української Народної Республіки (УНР) у листопаді 1921 р. збройним шляхом відновити українську державність.
Але героїзм і самопожертва учасників походу в ім’я виборення української державності, їх патріотизм і любов до України залишаються взірцем виконання обов’язку перед народом і державою.
Перше вшанування пам’яті героїв Базару здійснили житомирські рухівці ще 90-го року, встановивши, попри спротив комуністів, дерев’яний хрест на місці поховання.
Згодом коштом Союзу українців у Великій Британії на цьому місті зведений величний монумент.
З 2003 року діє Оргкомітет з підготовки та проведення заходів вшанування пам’яті українських героїв – повстанців, які загинули у селищі БАЗАР нині Житомирської області. Цього року мітинг – реквієм планується провести 18 листопада
|
