Розділи новин

Старі публікації [0]
1991 - 2000 [1]
2001 [0]
2002 [1]
2003 [1]
2004 [0]
2005 [2]
2006 [6]
2007 [1]
2008 [5]
2009 [18]
2010 [5]
2011 [2]
2012 [0]
2013 [0]
2014 [0]
2015 [3]
Бльоґ [3]
Головна » 2009 » Червень » 15 » Важке повернення головного отамана
Важке повернення головного отамана
23:29

Послідовники визначних постатей української історії — мазепинці, петлюрівці та бандерівці є уособленням української національно-визвольної боротьби, визначальними складовими національного міфу.

Здавалося б, подібне твердження автоматично знімає всяке різночитання постаті Головного отамана, робить Симона Петлюру незаперечним національним героєм, який консолідує і ідентифікує націю.

Однак навіть найпалкіші прихильники Петлюри розуміють і не приховують, що їхній герой є наріжним каменем сучасного українського суспільства, яке досі лишається поділеним на два табори в сприйнятті українського минулого та у вибудові перспективи майбутнього.

Навіть падіння совєцького режиму, розвал СРСР та проголошення України незалежною державою, яка устами свого першого президента Леоніда Кравчука визнала тяглість української державності від УНР, на перших порах суттєво не прискорило переосмислення постаті Петлюри.

Давався взнаки дефіцит інформації, її довготривале перебування в режимі секретності та спецзберігання. Тож нове осмислення складної постаті Симона Петлюри почалося у 90-тих роках минулого століття з дайджестів його праць, переважно публіцистики і листування, а також перевидання еміграційної та діаспорної літератури.

Поява цієї літератури не лише намітила зрушення в академічних інтерпретаціях, формування нового історіографічного напрямку, але й суттєво вплинула на суспільну свідомість, запропонувала громадському загалу різні версії прочитання життєпису історичного діяча.

Часто вони досить контраверсійні. Так, професор Сергійчук бачить у Петлюрі національного вождя, який став синонімом української самостійності й незламності.

Для іншого дослідника, Солдатенка, Петлюра — державний діяч, але ніяк не герой, більше того в порівнянні з Винниченком він постійно програє, а часом відверто зображується антигероєм, який перед судом історії мусить відповідати за наслідки програних змагань за державність.

Якщо в історіографії дискусії навколо Симона Петлюри задраповані фльором академічної толерантності й лише зрідка відчувається емоціональне напруження та з'ясування міжособистих стосунків, то в ЗМІ Петлюра — це майже завжди привід для з'ясування партійних позицій.

Зовсім не обов'язково ретельно перечитувати і порівнювати матеріали, щоб зрозуміти як про Петлюру пише, скажімо, «Україна молода» і газета «2000».

Не останню роль у формуванні образу Петлюри відіграла й відіграє українська влада. На початку 90-тих років вона визнала своїм і легітимізувала постать Грушевського, видатного українського політичного діяча й разом із тим автора великого національного історичного гранд-наративу.

Суттєвий вплив на легітимацію Грушевського відіграв факт його повернення 1924 року з еміграції в Радянську Україну. Відбулося повернення Винниченка, насамперед, як талановитого письменника, а разом з тим і прибічника лівої ідеї.

«Відродження нації» Винниченка, написане під впливом пошуків мостів для співпраці з радянською владою, широко цитується і істориками, і журналістами. Фактично ні до Грушевського, ні до Винниченка сучасне українське суспільство не має жодних претензій.

Грушевський сприймається як один з батьків нації. Справа з Симоном Петлюрою виявилась не такою оптимістичною. Петлюра до останньої хвилини життя залишався непримиренним опонентом більшовизму, й це не подобалось українській владі початку 90-тих.

Впродовж 15 років сучасне українське урядництво обходило постать Петлюри мовчанкою, хоча були слушні нагоди — 70-ті роковини вбивства та 120-річчя від дня народження.

І лише весною 2004, напередодні 125-ої річниці народження отамана, депутати розробили та внесли проект постанови ВР про відзначення 125-річчя від дня народження видатного державного та громадсько-політичного діяча Симона Петлюри.

В ньому говорилося про Симона Петлюру як видатного українського державного, політичного і військового діяча, Голову Директорії УНР та Головного отамана військ. І в підсумку мова йшла про загальнонаціональне відзначення роковин.

Здавалося, шлях до ухвали постанови відкритий, однак невдовзі з'явилась пояснювальна записка про неприйнятність проекту постанови, підготовлена і підписана членами фракції комуністів Пхиденком та Миговичем.

В ній категорично заперечувалась можливість прийняття проекту, оскільки він «грубо перекручує історичні події громадянської війни в Україні та її наслідки, безпідставно гіперболізує заслуги Петлюри як державного та військового діяча УНР, спотворює особисті риси характеру та його здібності, розколює за національною ознакою суспільство України».

Далі претензії до Петлюри конкретизувалися: «з боку керівних діячів Центральної Ради Грушевського та Винниченка він характеризувався як бездарний військовий отаман, схильний до безпідставного возвеличення своїх військових здібностей, надмірного проведення парадів.

Як Голова Директорії УНР та її головний отаман, фактично ліквідував проголошену в Києві Злуку УНР і ЗУНР. Запросив військо білополяків в Україну з метою побороти свій власний український народ чужими багнетами. В знак подяки віддав панській Польщі території ЗУНР (три області Галичини) і Західну Волинь.

Петлюра не здійснив жодної реформи для поліпшення життя українського народу. Причиною найбільшої ненависті до Петлюри, і не тільки в Україні, стали масові погроми єврейського населення».

Читання записки викликає дивовижне враження: комуністи не дорікають Петлюрі боротьбою з більшовизмом, а захищають українську ідею і справу від Петлюри як недолугого керівника.

Проект постанови про вшанування отамана так і не був внесений для розгляду в залі засідань.

2004 року боротьба навколо Симона Петлюри стала частиною Помаранчевої революції, принаймні у Кам'янці-Подільському.

2 липня 2004 голова міської організації Спілки архітекторів Василь Пекло у місцевій газеті «Кам'янець-Подільський вісник» висловив ідею встановити у місті пам'ятники Симону Петлюрі та Івану Огієнку.

Міська влада не захотіла почути цей заклик, бо була активно задіяна у виборчу кампанію кандидата, який не симпатизував Петлюрі. У справу втрутились партійні та громадські організації міста та району. Вони підготовили звернення до Кам'янець-Подільської міськради з проханням розглянути на черговій сесії питання про спорудження в місті пам'ятника Симонові Петлюрі.

Однак сесія міськради ухвалила рішення відмовити партійним та громадським організаціям міста та району. Пам'ятника у Кам'янці досі немає. Однак сьогодні кам'янчани знову обговорюють це питання.

Після обрання президентом Ющенка, ставлення президентської гілки влади до минулого України кардинально змінилося. В державі почала формуватися нова політика історичної пам'яті.

Належне місце в ній відведено й постаті Симона Петлюри. 16 травня 2005 року президент видав указ про увічнення пам'яті видатних діячів УНР та Західно-Української Народної Республіки, в якому передбачались різноманітні акції пам'яті до річниць від дня народження чільних діячів республік, зокрема Петлюри.

Уряд та Київська міськадміністрація отримали доручення вирішити питання про спорудження пам'ятника Петлюрі, іншим видатним діячам УНР і ЗУНР…

У ЗМІ з'явилися перші повідомлення про те, що у вересні 2005 відповідний проект мають винести на розгляд постійної комісії Київради з питань гуманітарної політики, а потім розглянути на пленарному засіданні.

За інформацією начальника Головного управління культури, мистецтва, охорони культурної спадщини, зведення монумента були готові профінансувати міжнародні організації. Попередньо назвали і місце встановлення пам'ятника — з лівого боку від Будинку вчителя.

Пам'ятник мали відкрити до 80-тої річниці трагічної загибелі Петлюри. Однак до цього часу не здійснений відвід землі, проект поклали під сукно якогось з столів Київради.

У Полтаві Петлюру теж досі не вшанували монументом. Лише у Рівному йому поставили пам'ятник. Не може похвалитись Україна і кількістю вулиць найменованих на честь Петлюри. Вони є, але в незначній кількості. Сьогодні їх всього вісім.

Однак було б невірним не бачити суттєвих змін, які останнім часом відбуваються в Україні у ставленні до видатного провідника. Під час офіційного візиту до Франції, Віктор Ющенко разом з дружиною відвідали цвинтар Монпарнас у Парижі, де поклали квіти на могилу похованого там Симона Петлюри.

2006-го Україна вперше офіційно на державному рівні пом'янула 80-ту річницю трагічної смерті Головного отамана В Києві відбулося кілька урочистостей з цієї нагоди, в тому числі вечір у Національній опері.

Велика кількість заходів передбачена і цього року. Поступово лід упередженості, який і до сьогодні існував у ставленні до Петлюри, скресає. Головний отаман повертається в національну пам'ять свого народу.

Повертається не в бронзі, а реальним політичним і державним діячем, який діяв у вкрай несприятливих умовах, допустився численних помилок і прорахунків, але свято вірив у велике майбутнє України і торував до нього дорогу.

 

Владислав Верстюк, доктор історичних наук, заступник голови Українського інституту національної пам'яті, для «Української правди»

http://petlura.poltava.ua/content/view/160/1/lang,ru/

Категорія: 2009 | Переглядів: 625 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Форма входу

Пошук

Друзі

Статистика