Розділи

Спогади сучасників [0]
Статті [9]
Монографії, збірки [2]
ЗМІ про Симона Петлюру [6]
Вшанування пам`яти [2]
Конференції, круглі столи [0]
Бібліографія [2]
Енциклопедії, довідники [1]

Життєпис

Головна » 2008 » Грудень » 25 » «ЗАПІЗНІЛИЙ ІДЕАЛІСТ»
«ЗАПІЗНІЛИЙ ІДЕАЛІСТ»
23:42
23 травня (за новим стилем) виповнюється 125 років від дня народження Симона Васильовича Петлюри (1879 — 1926) — людини складної долі, життя якої оповите й до сьогодні мороком інсинуацій і недомовленості. Дещо підняти завісу повинна відкрита у вівторок у Національному музеї історії України виставка «Симон Петлюра — лицар Української революції». Серед понад 200 експонатів, підібраних за активної участі Фундації імені О.Ольжича, Держкомітету архівів України тощо, унікальні архівні документи, світлини, зброя, нагороди, особисті матеріали соратників одного з основоположників незалежної Української держави у XX столітті.

Мабуть, важко знайти в історії України більш контраверсійну постать за Симона Петлюру, хіба що гетьман Іван Мазепа може «позмагатися». Між тим в наш час важливо не тільки гідно вшанувати його пам’ять, але й критично оцінити спадщину Української революції 1917 — 1921 років. Зважимо на той факт, що радянська історіографія, білоемігрантські кола, націонал-радикальні й гетьманські українські організації майже одностайно вважали С.Петлюру своїм ворогом.

Головне питання, яке виникає: чому ж українці, на відміну від інших недержавних націй Східної Європи (поляків, чехів і словаків, фінів, прибалтійців) не здобули незалежності на початку минулого століття? Причин декілька. І не всі вони залежать від зовнішніх чинників. Після перемоги країн Антанти над центральними державами в кінці 1918 року Версальська система в Європі збудувала буферну зону від Фінляндії до Греції. Та в системі «колективної безпеки» від приниженої Німеччини, і, одночасно, більшовицької Росії, незалежній Україні місця не знайшлося.

Як слушно зауважив член-кореспондент НАН України Олександр Реєнт, «з десятками мільйонів селян, кількома десятками тисяч інтелігентів (до них належав і нащадок козацьких і священицьких родин, випускник духовної семінарії, професійний журналіст Симон Петлюра. — С.М.) і кількома індивідуалами серед інших класів важко було говорити про серйозні національно-державницькі вимоги народу». Проте відзначу, що, наприклад, в Чехо-Словаччині Томашу-Гаррігу Масарику довелося вирішувати схожі проблеми в майже аналогічній ситуації абсолютного домінування імперської нації (в даному разі німецькомовних співгромадян). І Масарик, і Юзеф Пілсудський в Польщі (останній, як і Петлюра, був соціал-демократом, але в умовах революції і війни скоріше націонал-демократом) зуміли синтезувати волю нації до незалежності. І тим каркасом, на якому вона грунтувалася, стали зародки національної армії (легіони). Україна в свою чергу висунула в ці ж часи на провідні ролі Михайла Грушевського, Володимира Винниченка та Симона Петлюру. І лише останній розумів, наскільки важливою є армія для нації, яка виборює незалежність. Згоди ж серед українців не було. Чи не забагато партій, груп і течій, що постійно змагалися за владу, — соціалісти, націонал-демократи, есери, федералісти, гетьманці тощо (і все це тільки в українському небільшовицькому таборі)? Тож, безсумнівно, явним дисонансом в устах будь-кого з керманичів і УНР, і Української держави П.Скоропадського була б легендарна фраза Ю.Пілсудського: «Спочатку незалежна Польща, а вже потім подивимось, яка». Вузькопартійні, вузькокласові інтереси в Україні виявилися вищими за загальнонаціональні.

Ще одна причина поразки, і тут роль Симона Петлюри, як військового керівника УНР, а потім і Директорії, на видноті — прорахунки військово-стратегічні. В першу чергу УНР, на своєму початковому етапі заражена федералізмом (навіть за умови володарювання більшовиків у Петрограді, а потім у Москві), і відкидаючи будь-яку можливість воювати з Росією, вже за часів Директорії втягнулася в безперспективну війну на декілька фронтів: з російськими більшовиками, з «білими» росіянами, з поляками, румунами, в абсолютно невмотивований конфлікт із країнами Антанти, і, нарешті, з армією селянського «батьки» Нестора Махна. Ситуативні й недовговічні союзи (з тими ж Центральними державами, махновцями, поляками) вже не відігравали вирішальну роль. «Запросивши» в Україну германські та австро-угорські війська весною 1918 року УНР дуже скоро опинилася на політичному узбіччі. Окупаційна влада не хотіла мати справу з «соціалістичним» урядом. Так само навостворена Польська держава куди більше опікувалася розширенням своїх кордонів якнайдалі на схід і на південний схід («од можа до можа»), ніж бажала допомогти агонізуючій державі, фактичним диктатором якої на той час був Симон Петлюра.

Ще одна причина поразки Національної революції — повна безконтрольність з боку С.Петлюри дій як військових частин, так і отаманів, що прикривалися жовто-блакитними прапорами, але тільки дискредитували владу Директорії. Мабуть, правий був В.Винниченко, коли він коментував українізацію вивісок в Києві: «...Не розуміла отаманщина й того, що таким примітивізмом політики і методів вона давала в руки ворогам українства право нищити потім не тільки вивіску, а саму душу нації». Головне — українська влада неухильно втрачала довіру населення, не в останню чергу через жахливі єврейські погроми, що забрали життя десятків тисяч людей; знову ж таки останні на совісті і «червоних» (перечитайте «Конармію» Ісаака Бабеля), і «білих» (Надія Полонська-Василенко писала: «...назву «Україна» заборонено, її замінили «Юг России», «Малороссия». Ненависть до всього українського йшла поруч з антисемітизмом...»)

Саме ці причини відіграли трагічну роль в подальшій долі Симона Петлюри. 25 травня 1926 року на паризькій вулиці Расіна вихідцем з України Самуїлом Шварцбардом колишній голова Директорії був убитий. Майже доведено, що С.Шварцбард, визнаний паризьким судом невинним, був агентом Кремля. Проте не це навіть головне: справа на довгі роки підживлювала версію, підхоплену прокомуністичними істориками як в СРСР, так і за кордоном, про виключно одноосібну вину петлюрівських частин у єврейських погромах в Україні.

«Ми виступили на арену історії тоді, коли світ не знав, що таке Україна... Єдино, боротьбою, впертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна і її народ живе і бореться за свою свободу й державну незалежність», — ці слова С.Петлюри якнайточніше змальовують портрет «запізнілого ідеаліста XIX століття» (Анджей Станіслав Ковальчик). Роль Симона Петлюри в історії нашої держави належним чином так і не оцінена. Важливо полишити думки про однозначність і одномірність в його оцінках.
 
Сергій МАХУН
 
Джерело: Дзеркало тижня, № 20 (495) 22 — 28 травня 2004
Категорія: Статті | Переглядів: 549 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Форма входу

Пошук

Друзі

Статистика